Карeра Никодима Дизми

– Тс-с-с… Завтра прийду…

Вона кивнула головою і пошепки спитала:

– Коли саме?

Але відповіді вже не дістала. Регулювальник махнув паличкою, і авто рушило на вільний простір вулиці.

Манька нахилилась і довго проводжала його поглядом.

«Чорт! – лаявся думкою Никодим. – Ще осмілюється зачіпати. Дурна мавпа. Надісь, гадає, що я й цей автомобіль украв».

Дизма тихо засміявся, однак постановив вечорами обминати Маршалківську вулицю. Навіщо наражатися на таку зустріч і псувати собі настрій спогадами…

Квартиру пані Пшеленської Дизма бачив утретє, і щоразу вона мала інший вигляд. Тепер у ній повідчинювано всі двері, скрізь повно світла. В кількох покоях стояли ломберні столи, милуючи око свіжістю зеленого сукна, і маленькі столики, накриті білими скатертинами, заставлені тацями з горами тістечок і тартинок.

Нікого ще не було. Дизма пройшов кілька кімнат і повернув назад. Сів на канапі в залі. З другого кінця помешкання долинали відголоси якоїсь суперечки; вона, певно, розгорялася, бо слова чути було дедалі виразніше.

– Не даси? Не даси? – крикнув чоловік.

Тоді забубонів жіночий голос. Із довгої тиради Никодим розібрав тільки епітети, вимовлені чітко, з притиском.

– Нероба… Такого дармоїда… Це шантаж!.. Невдячний!..

– Останнє слово? – пролунав чоловічий голос. – Даси двісті?

– Не дам!

В передпокої задзеленчав дзвоник. Суперечка стихла, і за хвилину до зали ввійшла, усміхаючись, пані Пшеленська. За нею всунувся привітний Кшепицький. Водночас на дверях з передпокою став якийсь дідок з величезною лисиною.

Пані Пшеленська поздоровкалась, познайомила гостей між собою і тут же стала нарікати на непунктуальність «наших» чоловіків. Дідок, якого величали паном професором, був добре-таки глухуватий. Тим-то зауваження щодо непунктуальності чоловіків пані Пшеленська мусила вельми голосно повторити йому разів чотири. За кожним разом професор перепитував:

– Пробачте, що ви кажете?

Господиня була вже в розпачі, коли на допомогу їй підоспів Кшепицький. Він став перед професором і, чемно всміхаючись, мовив;

– Тара-тара-бум-цик-цик, старий тюхтій!

Дідок кивнув головою і впевнено відрік:

– А так, так, вечори вже холодні.

Дизма зайшовся реготом, йому страшенно сподобалась дотепна витівка Кшепицького, і коли пані Пшеленська вийшла зустрічати нових гостей, він і собі вихопився:

– Стривайте, я теж йому що-небудь скажу.

– Тільки не дуже голосно! – застеріг Кшепицький.

Никодим звернувся до професора:

– Пес тобі морду лизав, лисий бовдур!

– Пробачте, що ви кажете?

– Кажу, що лизав!

– Пробачте, я недочув, що?

Дизма так реготався, що в старигана зринула якась підозра. Становище врятував Кшепицький, – він крикнув професорові в самісіньке вухо:

– Пан хотів розповісти вам найновіший анекдот!

– А-а, слухаю, слухаю.

Тим часом до зали ввійшло кілька чоловік; не встигли привітатись, як на порозі став полковник Вареда. Це виручило Дизму.

– Кого я бачу! – гукнув полковник. – Привіт, Нікусь!

– Здрастуй, Вацусь!

– Ну як? Залагодив свої справи з Яшунським?

– Дякую, все гаразд.

Залу і суміжні кімнати заповнювали гості. Тут були тільки чоловіки і п’ять чи шість літніх жінок. За кількома столиками вже почали грати в бридж.

Никодим гомонів із Варедою, аж ось прийшов Уляницький. Хоч міністр і просив зберегти таємницю, але, виявилося, полковник уже знав про хлібний план Дизми, бо Уляницький при ньому відкрито почав розказувати, як іде справа, а вона, вважав заступник міністра, була на певному шляху. Вареда поздоровив Никодима і побажав йому успішно здійснити цей капітальний план.

Отак балагурили собі втрьох, коли це підступила пані Пшеленська і спитала, чи не хочуть вони пограти в бридж. Полковник та Уляницький охоче згодилися.

За всіма столиками вже грали, і господиня сама побажала бути їм партнеркою. Никодим не вмів грати, отож на четвертого партнера запросили якогось худорлявого чоловіка – згодом Дизма довідався, що то один з високих чинів поліції.

Коли Никодим одійшов, поліцейський сановник звернувся до пані Пшеленської:

– Хто такий цей пан Дизма?

– Пан Дизма? – здивовано перепитала господиня. – Хіба ви не знаєте його?..

– На жаль…

– Ну як же? – вмішався Уляницький. – Чи ви не пам’ятаєте скандалу з Терковським?

– А-а! Знаю.

– Пан Дизма, – повідомила пані Пшеленська, – дуже порядна людина. Я знаю його як товариша мого небожа, графа Жоржа Понімірського. Вони разом навчалися в Оксфордському університеті і з того часу нерозлучні друзі.

– Дідич?

– Так. Він родом з Курляндії, а тепер керує маєтками моєї небоги.

– Никодим – це кріпка голова, – докинув Уляницький. – Яшунський каже, що він сягне куди вище, ніж можна було б гадати.

– І взагалі душа-чоловік, – додав Вареда.

– Вельми симпатичний, – запевнила господиня.

– Справді, – переконано потвердив поліцейський чин, – він справляє солідне враження.

– Два жири, – об’явив Уляницький, піднімаючи кущисті брови.

– А ми – три жири, – додала пані Пшеленська, що грала з Уляницьким.

Дизма нудьгував. У глибині душі він дивувався, як може людей захоплювати гра. Никодим уже з’їв чимало тартинок, тістечок і випив кілька чарок коньяку. Ті, хто не грав у бридж, гуторили про зовнішню політику і про верхогони. Обидві теми були зовсім чужі Дизмі, та й не цікавили його. І він уже кмітував, як би звідси втекти. Вибравши хвилину, коли господиня встала з-за столика, Никодим догнав її в передпокої.

– Дуже й дуже перепрошую, але я повинен уже йти.

– От шкода! Вам неодмінно треба йти?

– Безпремінно. Завтра я вельми рано виїжджаю. Треба виспатись.

– А я так хотіла докладніше побалакати з вами про нашу справу…

– Нічого не втрачено – я скоро знов буду у Варшаві.

Насправді Дизма не збирався спати. Вийшовши од Пшеленської, він одпустив шофера, тільки велів, щоб той приготувався в дорогу і подав автомобіль о сьомій годині ранку, а сам почимчикував пішки.

Надходила вже північ, і вулиці майже опустіли. Інколи зустрічалися перехожі, що поспішали додому. Тільки на Новому Світі рух був більший. Тут прогулювались жінки, поводження яких аж надто виразно свідчило про їхній фах.

Дизма довго приглядався, заки вибрав одну з них – дебелу чорнявку. Порозумілися швидко.

Вже світало, коли Никодим повертався до свого готелю. Згадав Маньку і відзначив думкою: шкода, що не умовився з нею.

Небо заткали важкі олив’яні хмари. Близько сьомої години пішов дощ.

Дизма розплатився в готелі. О сьомій під’їхав автомобіль з піднятою будою, і Никодим, проклинаючи погоду, втиснувся в куток сидіння.

Він вирушав у Гродно. Хотілося повернутись у Коборів з великою перемогою, щоб засліпити Куницького ефектом, який у нього самого викликав чималий подив.

Никодим розумів: він здобувся на ласку у міністра завдяки тому, що повторив план Куницького. Цього було цілком досить, аби зробити висновок, який випливав сам собою: повторюючи і видаючи за своє те, що чуєш від інших, можна мати неабияку вигоду.

Дизма постановив застосовувати цей метод якнайширше, але не забуваючи про доконечну обережність. Це були нові можливості потрапити в жаданий чужий світ, і, відкривши їх, Никодим зрадів. Він уже вірив, що освоїться в тому світі. Що ж до Коборова, то не було сумніву, що тепер Куницький не тільки не захоче позбутися такого управителя, а навпаки – держатиметься руками й ногами за нього.

«Це теж можна використати. Негідник мусить додати мені платні».

Дизма потер руки. Відчував, що в його житті починається нова сторінка, а яка доля і навіщо писала її – що йому до того? З розмови у міністра Яшунського кріпко запам’ятав одне: здійснюючи хлібний план, його, Дизму, не обминуть, – так запевнив міністр. Никодим не знав, що той мав на увазі, – може, припускав, за цей план йому дадуть премію. Колись начальник пошти в Лискові пан Бочек розповідав, як один поштовий урядовець одержав тисячу злотих нагороди за те, що придумав новий спосіб штемпелювати листи.