Карeра Никодима Дизми

Вареда покивав головою.

– Образився, звісно, образився, що всупереч його вказівкам знівечили Хлібний банк.

На мить випала тиша, і тоді зненацька з-за дверей кабінету долинув збуджений голос Дизми:

– Пишіть, до гаспида, пишіть, коли я кажу! Годі!

Почулося притишене стукання друкарської машинки.

– Мені здається, – почала пані Пшеленська, – що на ухвалу пана президента вплинули головне його почуття, любов до моєї небоги. Вони ж лише кілька місяців як побралися. Щоб виконувати обов’язки прем’єра, людині потрібно більше годин, ніж їх має доба. А президент – натура глибоко чутлива, хоч і вміє не показувати цього. Ми, жінки, знаємося на тім.

– О так! – підтвердила графиня Чарська.

Рельф стенув плечима:

– На мою думку, ви, мадам, так само, як і пан полковник, помиляєтесь, та ще й глибоко помиляєтесь. Наскільки я спостерігав діяльність президента Дизми і наскільки знаю його самого, особисті інтереси не можуть керувати цією людиною.

– Це державний діяч на всі сто! – вигукнув воєвода Шеймон. – Якщо він тепер одмовився, то, видно, має якісь важливі політичні причини.

– Але ж країна котиться в прірву!

– Це нам так здається, – всміхнувся воєвода, – нам так здається. А власне, справи не такі вже й кепські. Я певен, що президент Дизма, який ліпше од нас розуміється на економіці, не бачить іще такої великої небезпеки, щоб йому треба було особисто поспішати на допомогу.

– Один раз він уже рятував країну! І як щасливо! Справжній Цінціннат ^[38] – мов сентенцію, проголосив воєвода. – Дозволяє одірвати себе від плуга тільки в разі крайньої небезпеки!

– Так, так! – збуджено вихопилась одна з дам. – Тоді він стане до керма і врятує нашу вітчизну!

– Незвичайна людина, – тремтливим голосом обізвався доктор Литвинек.

– Велика людина! – підкреслив воєвода.

І враз у кутку почувся сміх, довгий і різкий, мов щось заскрекотало.

Понімірський доти сидів тихо, ніхто на нього не звертав уваги, отож і не помітили, яка іронія світила на його обличчі. Жорж мовчки прислухався і нарешті не витримав. Тепер він сміявся, аж тіпався на стільці.

– З чого ви смієтесь? – ображено спитав воєвода.

Жорж схопився, урвав сміх, кілька разів намагався вставити монокль, але руки в нього так тремтіли, що не міг дати собі з ним ради. Був схвильований і обурений вкрай.

– З чого? Не з чого, панове, а з кого! З вас сміюся, з вас! З усього нашого суспільства, з усіх моїх дорогих земляків!

– Пане!..

– Мовчать! – зарепетував Понімірський, і його бліде обличчя хворобливої дитини почервоніло од люті. – Мовчать! Sapristi! З вас я сміюся! З вас! Еліта, цвіт суспільства! Ха-ха-ха!.. Так от заявляю вам, що ваш державний діяч, ваш Цінціннат, ваша велика людина, ваш Никодим Дизма – це звичайний шахрай, який водить вас за ніс, спритний мерзотник, фальшівник і водночас цілковитий кретин! Ідіот, що не має ні найменшого уявлення не тільки про економіку, але й про правопис. Це хам, неотесаний гевал без будь-яких ознак навіть елементарної освіти. Придивіться до його мужицької морди і вульгарних манер. Це ж істий тупак, абсолютний нуль! Даю слово честі, що він не тільки ні в якому Оксфорді ніколи не був, але й жодної мови не знає! Вульгарний темний тип з великої дороги, з моральністю карманника. Sapristi! Невже ви не бачите цього? Я невдало сказав, що він вас водить за ніс! Ви самі підняли це бидло на п’єдестал! Ви! Люди, позбавлені всяких розумних критеріїв! З вас я сміюся, глупаки! З вас! Чернь!..

Нарешті йому пощастило вставити монокль. Окинув усіх зневажливим поглядом і, грюкнувши дверима, вийшов.

Доктор Литвинек перелякано і здивовано глипав очима на присутніх: на кожному обличчі застиг збентежений погляд, повний співчуття.

– Що це означає? – запитав. – Хто такий цей чоловік?

– Вибачте, пане директоре, – обізвалася пані Пшеленська, – це мій небіж, швагер президента. Звичайно буває спокійний… він не сповна розуму.

– Божевільний, – пояснив воєвода.

– Бідолашний хлопець, – зітхнула панна Чарська.

– А-а, – всміхнувся доктор Литвинек. – Ну звісно, божевільний.