Карeра Никодима Дизми

– О, ви вже тут! – гукнув полковник. – Давно ждете?

– Ні-і, чверть години, – одказав Дизма.

– Дозвольте, панове, познайомити вас: пан Дизма – директор Шумський, – представив полковник. – Зараз прийде і наш коханий Ясь Уляницький.

– А-а, ця комора дотепів і анекдотів? – весело підхопив Шумський. – Чудово!

– Ви собі не уявляєте, яку славну штуку він утнув, коли в травні ми були в Криниці.

– Яку?

– Жив ото в нашому пансіонаті якийсь Куровський чи Карковський, такий, знаєте, мужчина-джентльмен на всі сто відсотків – тут і теніс, і Байрон, і Бодлер, і Уайльд, і Казіно де Парі, і Монте, й іноземні мови, і всякі гатунки вин, і всі види шовків, і родичі у вищому світі – ну, словом, куди тобі. Жінки до нестями в захваті од нього, а за спільним столом щодня тільки й чути було того жевжика. Він базікав і базікав, жартував, сипав дотепами, вплітав афоризми чи не десятьма мовами, словом – очаровував.

– Ну й тип, – прохопився Шумський. – Може, він іще ходив з парасолькою і не вимовляв «р» – тоді ручаюся, що то з міністерства закордонних справ!

Полковник зареготав:

– Як у воду дивився! Їй-богу, він не розлучався з парасолькою.

– Ну й що далі?

– Так от, десь на п’ятий чи шостий день, коли ми йшли на обід, Ясь і каже: «Далебі довше не видержу». Коло столу він сидів якраз навпроти цього дженджика. Той як почав своєї правити за супом, так доїхав уже до печені. Я жду, а Ясь – хоч би що. Сидить і слухає, а жевжик знай собі меле та всміхається, такий елегантний. Пам’ятаю, саме завів про наймодніші кольори сезону, коли це Ясь раптом відклав ніж і виделку, трошки підвівся, нахилився через стіл до того базіки та як гуконе; «Гу-у-у!..»

Дизма і Шумський не могли стримати сміху.

– Як, – спитав Шумський, – отак просто: «Гу-у-у»?

– «Гу-у-у» та й годі, а ти ж знаєш бас Уляницького! Ви собі не уявляєте, що за сцена була! Жевжик спік рака і замовк, ніби його грім ударив. У їдальні залягла мертва тиша, усі враз похнюпили голови. А тут хтось не втерпів і зареготався. Цього тільки й бракувало. Весь стіл одразу аж затрясся. Їй-богу, я ніколи в житті ще не бачив, щоб люди так сміялися.

– А Ясь що?

– Ясь? Він, і оком не змельнувши, взявся до печені!

– А той дженджик?

– Сердешна лялька! Він не знав, що робити – встать чи лишитися. Нарешті, підвівся і вийшов. І того ж дня виїхав з Криниці.

– І що далі? – поцікавився Никодим, якому страшенно подобалась ця історія.

– Та нічого, – відказав полковник, – тільки Уляницький став найпопулярнішою людиною в Криниці.

В залі ресторану було вже повно людей. Поміж білими столиками мелькали чорні фраки офіціантів, оркестр грав якесь жагуче танго.

Вже повечеряли, коли прийшов Уляницький. Це був здоровенний чолов’яга з обличчям, схожим на щит, до якого приліпили великий огірок і чотири віхті чорного, як смола, волосся. Його дуже пишні вуса і брови без упину рухались, а очі – маленькі, запалі, здавалося, пильно дивились у якусь далеку точку в просторі.

Коли він сів, Никодим, уже трохи напідпитку, сказав:

– Пан полковник розповідав нам про ваш дотепний жарт у Криниці. Прекрасно! Здорово ви посадили в калошу того піжона.

Віхті на обличчі в Уляницького жваво заворушилися.

– Е, що там! У вас лучче вийшло. Це ж ви нашого бевзя Терковського вилаяли?

– Він, він, – потвердив Вареда, – славний хлопець. Відчуваю, що ви подружите. Будьте здорові!

Пили багато. Далеко за північ усі вже добре під чаркою перейшли на другий поверх у дансинг і замовили шампанського. За столиком опинилися гарні дівчата. Джаз витинав, аж жижки дрижали, і Дизма, запросивши одну з них, ударив ногами. Товариство схвально дивилося на нього, а коли Никодим сів, усі одностайно визнали, що він пречудовий товариш і що можна випити з ним на брудершафт…

Ніхто не перечив – ні та ні та сторона, – отож церемонія відбулася в супроводі пісні «Сто літ, сто літ», яку заграв оркестр на бажання полковника Вареди.

Надворі було вже видно, коли четверо друзів умостилися в автомобіль Куницького. Надумали одвезти полковника в Константін. Приїхавши на місце, шофер розбудив своїх пасажирів. Шумський ніжно розпрощався з Дизмою, бо йому не хотілося повертатись до Варшави.

– Пересплю тут у Вацека, Никодимчику, люб…

Потім Дизма одвіз Уляницького, а сам вернувся до готелю.

Укладаючись в ліжко, спробував перебрати в пам’яті події минулої ночі, але шум у голові і докучлива гикавка кінець кінцем так його змучили, що він махнув на все рукою.

Прокинувся вже далеко по полудню; голова тріщала. Тільки тепер помітив, що спав у костюмі, який був наче викручена ганчірка. Никодим сердився сам на себе, хоч і розумів, що вчорашня пиятика з полковником і двома сановниками допоможе йому дістатися до міністра.

Згадав, що має бути на обіді у пані Пшеленської. Треба було випрасувати костюм.

Куницькому надіслав телеграму – повідомив, що від’їзд міністра примушує його затриматись у Варшаві.

До пані Пшеленської він вирушив автомобілем. Вікна її помешкання виходять на вулицю, і, можливо, хтось побачить його машину – це додасть шику.

Власне кажучи, Дизма не знав, про що має говорити з тіткою Понімірського і з якимось там Кшепицьким, а головне – він не бачив мети цієї розмови. І якщо згодився прийти, то тільки з цікавості і почасти через те, що йому кортіло відвідати великопанський дім.

Вже з порога кинувши оком, Никодим зрозумів, що перший раз він бачив помешкання пані Пшеленської за незвичайних умов. Сьогодні ж не був поважний дім, у якому панували велична тиша і порядок. Правда, його не можна було порівняти з коборовським палацом, але було тут щось невловне, що ще більше імпонувало Дизмі.

Лакей відчинив двері до салону; невдовзі туди ввійшла пані Пшеленська – сьогодні це була справжня великосвітська дама, за нею ступав чоловік років тридцяти п’яти.

– Пан Кшепицький – пан Дизма, – познайомила їх пані Пшеленська.

Кшепицький привітався дуже галантно. Його надмірно розмашисті рухи, разюча невимушеність і носова вимова не сподобались Никодимові, хоч у душі він мусив визнати, що Кшепицький – чоловік пристойний і, можливо, навіть красивіший од судового писаря в Лискові, пана Юрчака – знаного в усьому повіті джигуна.

– Безмежно радий, що мені випала честь познайомитися з шановним паном, про якого я мав щастя так багато чути, – мовив Кшепицький, сідаючи і високо підтягуючи холошу.

Ця людина одразу видалася Дизмі хитрою та нещирою, і він постановив собі бути обережним. Отож ухильно відповів:

– Люди як люди, – завжди щось кажуть.

– Вибачте, – озвалася пані Пшеленська, – я оце довідалась од пана Кшепицького, що ви такий видатний політик. Признаюсь: ми, жінки, на превеликий сором, просто невігласи в політичних справах.

– О, не перебільшуймо, – всміхнувся Кшепицький і підтягнув другу холошу.

Дизма не знав, що сказати, і тільки прокашлявся. Виручив його слуга, який увійшов і доповів, що на стіл накрито.

Під час обіду пані Пшеленська і Кшепицький, якого вона називала то на прізвище, а то «паном Зизьом», почали розпитувати Дизму про коборовські справи. Пані Пшеленська найбільше цікавилась, які стосунки у «цієї нещасливої Ніни» з братом і чоловіком, а пан Зизьо засипав Никодима питаннями про зиски Куницького та вартість маєтків. Дизма старався відповідати якнайкоротше, аби якимось необачним словом не показати, що він, власне, дуже мало на тому знається.

– А скажіть, будьте ласкаві, шановний пане, душевна хвороба Жоржа так впадає в очі, що нічого й думати про його правоздатність?

– Хто його знає… Він таки причинний, але, може, й спромігся б опанувати собою.

– Влучне спостереження, – визнала пані Пшеленська. – Власне, його хвороба полягає в атрофії гальмівних центрів, але, гадаю, коли він зрозуміє, що треба держати язика на поводі, то зможе це зробити бодай на короткий час.

– Очевидно, – потвердив Дизма.

– Я тільки одного побоююсь, – вела далі пані Пшеленська, – чи Ніна погодиться на наші плани?