Карeра Никодима Дизми

– Пхі, – здвигнув плечима Кшепицький. – А навіщо їй знати їх? Усе буде зроблено тишком-нишком. Найважливіше – знайти руку в міністерстві юстиції, та коли щаслива доля дала нам такого спільника, як вельмишановний пан, то про це ми можемо не журитися, правда ж?..

– Ах, яке це щастя, – гукнула пані Пшеленська, – що ви, саме ви, пане, колега і друг Жоржа, зустрілися з ним тепер!

Пити каву перейшли до маленької вітальні. Тут Кшепицький вийняв записничок та олівець і почав:

– Я підготував щось на зразок невеличкого реферата. Дозвольте?.. Отож у цілому справа має такий вигляд. Ми знаємо, що шахрая на ім’я Леон Куник, п’ятдесяти шести років, сина прачки Геновефи Куник, який народився у Кракові, підозрівали в тому, що він скуповував крадене – це зареєстровано в картотеці львівської поліції; згодом позичав гроші на лихву, як лихвар обплутав родину Понімірських і підступом вижив її з маєтку…

– Пані Куницька, – перебив Дизма, – твердить, що зовсім не підступом.

– Ну, звичайно, але кожне питання можна по-різному тлумачити. Хе-хе-хе… Якщо вже прокурор дістане відповідну інструкцію зверху, то він знатиме, що робити. Нам відомо далі, що дев’ять років тому Куник добув собі документи, в яких його прізвище змінено на «Куницький» і додано ім’я батька. Це вже просто кримінальний злочин. Крім того, всі знають про його позов, зв’язаний з доставкою шпал. Тоді, на жаль, не пощастило довести, що насправді цих шпал взагалі не було. Куницький подав документи, з яких випливало, що він не винуватий, але ці папери, безперечно, дістав нечесно. Адже той залізничний урядовець, який передав їх, утік, і слід його простиг. Усе це можна розкопати і подати на повторний розгляд суду. Як ви гадаєте?

– Ну звичайно! – заволала пані Пшеленська.

– І мені так здається, – промовив Дизма, недовірливо поглядаючи на гостре обличчя Кшепицького. М’язи на цьому обличчі безперервно рухались, а довгасті очі поблискували, і через те видавалося, що Кшепицький завжди обачний, завжди готовий до всього. Ось він кінчиком язика облизав верхню губу і додав:

– Усе-таки найважливіше – одібрати від нього Коборів. І тут починаються труднощі. Адже формально власниця маєтку – пані Ніна, а вона на це не піде.

– Безумовно, не піде, – притакнув Дизма.

– Отож, – вів далі Кшепицький, – нам лишається тоді, власне, єдиний вихід: Жорж повинен подати прокуророві скаргу на Куницького. В тій скарзі серед інших звинувачень має бути сказано, що Куницький примушує сестру позивача давати фальшиві зізнання…

– Гм…

– А подати таку скаргу Жорж зможе тільки тоді, коли його визнають правоздатним. Тому треба, щоб спочатку суд розпорядився ще раз перевірити психічний стан Жоржа. Я радився з адвокатом. Він каже, що в принципі такий повторний огляд може бути. Треба тільки, щоб про це поклопотався хтось із родичів Жоржа.

– Я – ні за які гроші! – запротестувала пані Пшеленська. – Ні за які гроші. Мені вже досить прикростей. Ще не вистачало, щоб моє ім’я плямували газети…

– Ну гаразд, пані Фіно, – обірвав Кшепицький трохи роздратовано, – в такому разі ви вважаєте, що це зробить Ніна?

– Ні, – заперечив Дизма, – пані Ніна і пальцем не поворухне.

– А у Жоржа більш нема родичів, – сказав Кшепицький, виставляючи вказівний палець із дуже довгим блискучим нігтем.

– Все одно я в це не втручатимусь… Усе одно.

Обличчя Кшепицького стало зле.

– Добре, – мовив він зимно, – виходить, нам нема про що балакати. Ви ставите хрест на тих сорока тисячах, які Жорж винен вам і мені, ну, і хрест на одруженні Біби Тульчинської.

Залягла мовчанка.

– Шкода тільки, – докинув Кшепицький, – що ми турбували вельмишановного пана.

– Коли ж я не можу, доправди не межу! – вперто боронилася пані Пшеленська.

– Не горить, – обізвався по хвилі Никодим. – Можна ж відкласти цю справу на пізніше…

– А тим часом знайдемо якусь раду, – з полегкістю додала пані Пшеленська.

Кшепицький зірвався з стільця:

– «Тим часом, тим часом!» А тим часом мені дозарізу потрібні гроші!..

– Я постараюся знайти щось для вас, – нерішуче промимрила пані Пшеленська.

– А-а, – зневажливо махнув рукою Кшепицький, – знову якихось п’ятсот чи тисячу злотих!

Пані Пшеленська почервоніла.

– Може, ви залишили б це питання на інший раз? Не думаю, що воно цікавить пана Дизму.

– Вибачте, – знехотя буркнув Кшепицький.

– Дозвольте ще кави?.. – Господиня наповнила чашки і додала: – А може, все-таки пан Дизма потрапив би вплинути на Ніну? Вона ж однаково не терпить чоловіка… А пан Дизма, здається мені, людина, яка може ламати перепони і згинати характери…

– Так, але що йому з усього цього?!. – цинічно кинув Кшепицький.

– Ну, пане Зизю, – заперечила Пшеленська, – пан Дизма – Жоржів друг, правда ж? А цього, либонь, досить.

Кшепицький скривився і стріпнув пальцями.

– Будьмо щирі… Я не вірю в платонічні комбінації, даруйте мені, вельмишановний пане Никодиме, але не вірю. Отож гадаю, що й ви, як людина… гм… практична… Давайте простіше. Жорж якось зацікавив вас матеріально у всій цій справі?

– Як це? – спитав Дизма.

– Ну, чи він вас зацікавив?

– Себто, чи обіцяв мені заплатити?

Пані Пшеленська, гадаючи, що Дизма образився, кинулася перепрошувати – мовляв, пан Кшепицький зовсім не це мав на думці, і пан Никодим не повинен вбачати в його словах щось зле і т.д. Зрештою, гаданий винуватець теж схаменувся й пояснив, що він тільки боїться за витрати, які могли б виникнути у вельмишановного пана Дизми в зв’язку з тією справою Жоржа.

Пані Пшеленська бачила, що діло якось не клеїться, і запропонувала відкласти остаточну розмову, а коли довідалася, що Дизма пробуде у Варшаві ще, можливо, зо два тижні, запросила його наступного вівторка на бридж. Никодим подякував, сказавши, що не вміє грати в бридж, але його запевнили, що цього ніхто й не вимагатиме, і він пообіцяв прийти.

– Збереться кілька десятків душ, – мовила пані Пшеленська, – і серед них ви зустрінете багатьох знайомих, бо в мене бувають і пан генерал Ружановський, і міністр Яшунський, і голова Гродзіцький, і заступник міністра Уляницький.

– А полковник Вареда? – поцікавився Дизма.

– Колись і він приходив. Ви його знаєте?

– Ще б пак, це мій друг, – відповів недбало.

– Ну, в такому разі я постараюся, щоб він неодмінно був. Це дуже ділова людина. Якщо не помиляюсь, у нього прекрасні стосунки з прокурором Важиком. Либонь, Важик навіть одружений з першою жінкою Вареди…

– Так, так, – ствердив Кшепицький. – 3 тією Гамельбейн… А Важик у нашій справі може… заважити! Хе-хе-хе…

Коли Дизма почав прощатися з пані Пшеленською, підвівся й Кшепицький, сказавши, що й йому вже давно пора, бо ще треба їхати в Мокотів.

– Ну, то я одвезу вас, – запропонував Дизма. – Моє авто чекає перед брамою.

Пані Пшеленська намагалася затримати Кшепицького, але той наодріз відмовився:

– Не можу. Приїду на вечерю. Бувайте!..

– Пані Пшеленська – ваша родичка? – спитав Дизма, коли вони виходили на вулицю.

– Ні. Давня добра знайома. Я дружив з її чоловіком.

– То чоловік пані Пшеленської помер?

– Живе, – одказав Кшепицький, примруживши око. – Живе, тільки не знаю, з ким. Волочиться десь за кордоном. Оце-то возик! Перший клас! Мабуть, і бензину жере немало?

– Тридцять з гаком, – усміхнувся шофер, зачиняючи дверцята.

– Непогано мати такий автомобіль, – сказав Кшепицький.

Дорогою він багато теревенив про те, скільки всякої всячини можна зробити, коли є гроші, але Дизма мовчав, і Кшепицький дійшов висновку, що це людина дуже хитра і обережна.

Коли, нарешті, біля Політехнічного інституту він вийшов, шофер обернувся до Никодима:

– Я цього чоловіка знаю. Це пан Кшепицький. У нього була стайня бігових коней, але йому не щастило.

– Видать, битий жак! – сказав Никодим.

– Ого-го! – покрутив головою шофер.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

То був просторий кабінет у стилі Луї-Філіппа, з темно-зеленими шпалерами і високими вікнами, що починались аж од підлоги.