Карeра Никодима Дизми
Карeра Никодима Дизми читать книгу онлайн
Незвичайно склалася доля Никодима Дизми. Безробітний провінціальний урядовець, мало не бродяга, завдяки випадкові і непорозумінню стає високим державним сановником і досягає великої влади й багатства.
«Кар’єра Никодима Дизми» – дошкульна сатира на буржуазне суспільство та його верховодів. Доленга-Мостович написав її ще на початку 30-х рр., але вона й досі є одною з найпопулярніших польських книжок.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Міністр захоплено потирав руки. Уже смеркалось, і Яшунський, запалюючи лампу, весело гукнув:
– Ну, любий пане Дизмо, хоч я й не можу сказати, що ви вельми красномовний оратор, але голова на в’язах у вас є. Отже, чудово. Поки що, будь ласка, нікому ні слова – сувора таємниця! До певного часу. Бо ще дуже багато чого треба зробити. Ясь підготує проект закону, що піде на розгляд економічного комітету ради міністрів, а я завтра побалакаю з прем’єром. Єдина перешкода, яку я бачу у вашому чудовому плані, – це питання складів. Про будування нових складів не може бути й мови – не дадуть кредитів. А втім, це побічні труднощі. В усякому разі, пане Никодиме, здійснення вашого плану без вас не обійдеться, не може обійтись.
– Ну звісно, – пробасив Уляницький.
– Ви не відмовитесь допомогти урядові?
Дизма почухав голову.
– Звичайно, чому ж ні…
– Отже, сердечно дякую вам. По-моєму, в кожному ділі найважливіше – це те, хто його робить. Людина!
Яшунський замикав свій стіл. Уляницький подзвонив кур’єрові.
Никодимові спало на думку, що ось тепер випадає дуже слушна нагода спробувати задовольнити прохання Куницького, – ачей, пощастить.
– Пане міністре, – почав він, – у мене теж є до вас справа.
– Будь ласка. Я до ваших послуг, – зацікавлено зиркнув на нього Яшунський.
– Річ у тім, що гродненським управлінням державних лісів керує директор Ольшевський. І ось цей Ольшевський заповзявся шкодити коборовським тартакам… Він ненавидить Куницького і через те дедалі зменшує той… ну, отой контингент дерева з державних лісів…
– Ах, справді, – перебив міністр, – щось таке пригадую. Були навіть якісь скарги. Але цей Куницький нібито дуже цікава особа. Вас що-небудь зв’язує з ним?
– Боронь боже. Тільки справи…
– Никодим, – пояснив Уляницький, – його сусід і уповноважений його дружини, з якою, розумієш, Куницький не в злагоді.
– Пане Никодиме, – мовив міністр, – буду відвертий: мені не хотілося б відміняти постанови Ольшевського. Куницького вважають за каналію і шахрая. Але вам я вірю без будь-яких застережень. Скажіть, збільшення контингенту дерева справді було б на користь державі? Так чи ні?
– Так, – кивнув головою Дизма.
– А директор Ольшевський справді без підстав присікується до тартаків пані Куницької?
– Без підстав.
– Тоді все буде зроблено. Я вважаю, що вміння керувати – це вміння діяти швидко і рішуче.
Він дістав візитну картку, написав кілька рядків і, вручаючи її Дизмі, всміхнувся:
– Прошу. Це записка Ольшевському. Незалежно від того, завтра вранці я велю надіслати йому відповідну телефонограму. Коли ви повертаєтесь у село?
– Позавтрому.
– Шкода. Але не можу затримувати вас. Чекайте ж на звістку від мене. Стривайте, а в тебе, Ясю, є адреса пана Дизми?
– Є. Зрештою, завтра ми зустрінемося на бриджі у пані Пшеленської. Никодим теж буває у неї.
– Чудово. Ну, ще раз дякую вам і бажаю щасливої дороги. – І міністр обіруч потис руку Никодимові.
Надівши пальта, обидва вийшли разом із Дизмою. Уляницький хотів, було, домовитися повечеряти з ним, але міністр рішуче наклав вето:
– Знову нап’єшся, а тепер час гарячий, не можна заливати собі мозку.
Вони розпрощалися на розі Краковської, і Никодим рушив до готелю.
По дорозі зупинився біля яскраво освітленої вітрини, дістав з кишені записку міністра і прочитав:
«Вельмишановному панові дир. Ольшевському. Гродно. Прошу негайно і прихильно розглянути претензію ясновельможного пана Никодима Дизми у справі коборовських тартаків.
Яшунський».
Старанно заховав картку в гаман.
– Он як, чорти його батькові! – промовив голосно. І в цих словах чулося задоволення, радість, подив і найбільше – захоплення самим собою.
Никодим відчував, що грунт у нього під ногами стає твердішим, що ці люди з того чужого, здавалося б, недосяжного середовища, які – чорт їх знає чому, – щось у ньому, Дизмі, побачили, надісь, мають трохи рації…
Він був дуже вдоволений з себе.
В готелі Дизму чекала несподіванка: вузький сірий конверт, адресований йому. Никодим розірвав його і відчув пахощі знайомих парфумів. Аркушик паперу був густо списаний красивим округленим почерком; унизу виднів підпис: Ніна Куницька.
Дизма всміхнувся.
«Ти диви! Що ж вона пише?»
Він засвітив лампочку біля ліжка, скинув черевики І, зручно улігшись, почав читати:
«Шановний пане Никодиме!
Вас, певно, здивує мій лист, а ще більше – прохання, з яким я звертаюся. Але якщо я осмілююсь обтяжувати вас цим проханням, то тільки тому, що ваше прихильне ставлення до мене дає мені підстави сподіватися, що ви не розгніваєтесь.
Йдеться про невеличку покупку. А саме: в Гродно ніяк не можна дістати гарних тенісних м’ячів. Я була б вам дуже вдячна, якби ви купили дюжину їх у Варшаві…
Правда, можна було б написати до магазину, але мені хотілося б, щоб ви самі вибрали. Може, це й не гарно, що я відбираю у вас час, такий цінний у Варшаві, де у вас так багато всіляких справ і розваг, – театри, прийоми, ну і… вродливі жінки, які, – сказала мені Кася (вона не вміє берегти таємниць) – дуже люблять посилати чоловікам квіти. В Коборові немає красивих жінок, але квіти тут красивіші, ніж у Варшаві…
Коли ви повертаєтесь?
Власне кажучи, я неправильно висловилась – «повертаєтесь». Адже повертатися можна тільки до чогось чи до когось свого, близького, до того, з чим нас зв’язує життя або з’єднує почуття…
Коборів тепер смутний і сірий. Він уже кілька днів такий. Ах, ви ж знаєте, як я люблю його і як мушу ненавидіти.
Не гнівайтесь на мене за цей мінорний дисонанс, який я вношу в гамірну і веселу (напевне) гармонію вашого настрою. Що ж, признаюсь – мені бракує розмов з вами, і я така самотня.
Коборів чекає вашого повернення, пане Никодиме, – я знову вжила це слово, – чекає вашого приїзду.
Ніна Куницька».
Дизма двічі перечитав листа, понюхав конверт і подумав:
«Я таки впав їй в око… Що ж, молода ще, а чоловік старий. А що як скористатися?»
Знову огорнули сумніви: чи не витурить його Куницький, як тільки щось запідозрить? Але тої ж миті він зміркував, що тепер становище зовсім змінилося.
«Тільки-но спробуй, старий мерзотнику! Тепер ти в мене в руках. Ти що ж собі мислиш, з ким маєш справу? З приятелем державних сановників! Розумієш?!»
Уставши з ліжка, Никодим у шкарпетках підійшов до люстра, запалив усі лампи і взявся в боки, а голову задрав угору. Довго розглядав себе і, нарешті, впевнився, що досі він недооцінював своєї вроди.
«Дивишся з дитинства на себе, то й звик, а як до чогось звикнеш, то й здається, що там нема нічого надзвичайного…»
Вечір Никодим провів чудово. Був у кіно, тоді повечеряв у якомусь барі. Назавтра спав до полудня. Після сніданку ходив по магазинах. Купив і тенісні м’ячі для пані Ніни. Добре пообідавши, знову спав аж до смерку, поки його не розбудив шофер. Треба було переодягтись у фрак. Місто вже сяяло тисяччю електричних ламп і палало пурпуровими зміями неонових реклам, коли автомобіль від’їхав од готелю.
На розі Маршалківської і Хмільної довелося зупинитись. Поліцейський, який регулював рух, саме пропускав довгу валку автомобілів і фіакрів з поперечної вулиці. Никодим безтямно поглядав на юрбу перехожих. Думав, як-то добре сидіти на зручних м’яких подушках розкішного авто, не те що товктися в цій тисняві на пішоході.
Раптом Дизма помітив, що в натовпі хтось пильно дивиться на нього. Вулиця там була освітлена слабо, і він не зразу впізнав ті очі.
Манька.
Дизма скорчився. Плечі підняв так, що комір пальта затулив нижню половину обличчя. Та було вже пізно.
Манька, проштовхуючись ліктями, дісталася до краю пішоходу. Була так близько, що могла схопити його за плече. Однак не наважилась і тільки притишено кинула:
– Никодиме! Не впізнаєш?..
Він не міг більше вдавати, ніби не бачить її. Боявся, що вона гукне голосніше, і тоді шофер зверне увагу на цю дівчину в хустці. Отож Дизма пустився на хитрощі: обернувся до неї і, приклавши палець до губів, зашипів:
