Карeра Никодима Дизми

За широким письмовим столом, підперши голову обома руками, сидів пан міністр Яшунський і мовчки слухав урядовця, що вже з годину тихо й монотонно доповідав начальникові про стан сільського господарства.

Час від часу урядовець відкладав свого записника, виймав з грубої теки газетні вирізки і читав розмаїті уривки, де часто повторювались цифри й такі слова, як експорт, центнер, пшениця, катастрофічне становище тощо.

Напевне, зміст цієї доповіді був не дуже веселий, бо на чолі у міністра лягла глибока зморшка, яка не зникла навіть тоді, коли уста всміхалися, вимовляючи ввічливі слова подяки за таку старанну і чітку доповідь.

Повернувшись із-за кордону, міністр Яшунський застав у своєму відомстві просто загрозливий стан. Занепад сільського господарства і перспектива величезного врожаю викликали запеклі напади опозиційної преси і глухе невдоволення навіть у найближчих до уряду газетах.

З кількох розмов, які міністр Яшунський уже мав після свого приїзду, він зробив висновок, що його становище вельми похитнулось і що для уряду великою полегкістю була б його відставка. Прямо йому цього не сказали, зовсім ні. Але все-таки натякнули, що хтось мусить поплатитися за погану кон’юнктуру і хибну господарську політику уряду. З дуже кислим виразом прем’єр ясно сказав, що при такій ситуації демісія всього кабінету неможлива і порятунку треба шукати в якійсь перебудові.

Яшунський не сумнівався, що створити цей настрій постарався насамперед Терковський – його впливові так легко піддається прем’єр-міністр.

Становище ускладнювалось, і треба було, нарешті, зважитися на рішучий крок. Але міністр Яшунський відкладав його, бажаючи спочатку порадитися з своїм заступником Уляницьким.

З самого ранку ждав його і навіть дзвонив кілька разів телефоном, але з квартири Уляницького відповідали, що пан спить.

Отож коли близько другої години Уляницький став на порозі зеленого кабінету, міністр вибухнув:

– Ти здурів чи що? Заливаєш очі по ночах, а тут земля під ногами горить!

– Може б, ти спершу поздоровкався, – відказав вусач.

– Добридень, – буркнув міністр.

Уляницький зручно сів і запалив цигарку. Яшунський, засунувши руки в кишені штанів, сягнистими кроками міряв кабінет.

– Ти підписав угоду, та ще й на вигідних умовах, – пробасив Уляницький. – Поздоровляю.

– Нема з чим, – відповів міністр. – Це, напевно, передостанній документ, який я підписав.

– Чому передостанній?

– Ну, бо останнім буде заява про відставку.

– Ти знаєш Никодима Дизму? – помовчавши, запитав Уляницький.

– Знаю, це той, що Терковського вилаяв. А причому тут Дизма?

– Пив із ним сьогодні вночі. Власне кажучи, я вже кілька днів з ним п’ю.

Яшунський здвигнув плечима.

– Тим гірше, що п’єш.

– Неправда, тим лучче.

– Ну, то розказуй, якого ж дідька! У мене немає настрою сушити голову над твоїми шарадами.

– Так от, балакали ми з ним про кризу. Я кажу, що справи погані і поліпшення нічого ждати. Нічим, кажу, не можна зарадити, немає жодного рятунку. А Никодим на те: «Є рятунок: запасати хліб».

Він замовк і втупився в міністра. Але той тільки знизав плечима:

– Щоб уряд запасав?

– Уряд.

– Дурниці. Держава не має грошей.

– Стривай, стривай, і я те саме сказав, а він мені: «Гроші? Не треба ніяких грошей».

– Як це? – здивувався Яшунський.

– Слухай! Їй-богу, це щось незвичайне. Я аж рота роззявив. Добре, що всі інші були п’яні як ніч і нічого не чули!

– Ну, ну, розповідай.

– Отож слухай. Не треба грошей, каже він, це не завада. Держава може випустити облігації. На сто, на двісті мільйонів злотих. Платити облігаціями і край. Облігації чотирипроцентні, на шість років. За шість років хоч раз та випаде добра кон’юнктура, отоді хліб продати у себе, в Польщі, або за кордон – це вже величезна вигода.

– Стривай, стривай, – перебив міністр, – непогана думка.

– Непогана? Геніальна!

– Ну, далі!

– Цей Дизма, скажу я тобі, феноменальна голова. Отож, каже, це величезна вигода. По-перше, залишаться сталі ціни, по-друге, зросте грошовий обіг. Держава викине на ринок сто, двісті мільйонів злотих, бо облігації мають бути безіменні, вони замінять готівку тощо. Розумієш? Починаю його розпитувати про деталі, а він каже, що сам не фахівець, але мав намір сказати тобі про все це.

– Мені?

– Так. Він симпатизує тобі.

– Чекай-но, то як він пропонує?

Уляницький знову розповів про свою бесіду з Дизмою, викладаючи весь план і ілюструючи його цифрами. Він так захопився, що вже хотів покликати друкарку і продиктувати їй замітку до преси.

Але врівноваженіший Яшунський спинив його. Це діло треба грунтовно продумати, обміркувати, опрацювати. Він теж вважає, що ідея, можна сказати, чудова. Проте не слід братися до неї сяк-так.

– Насамперед – абсолютна таємниця. А по-друге, треба ще побалакати з цим Дизмою.

– Я можу зараз подзвонити йому.

– А він ще в Варшаві?

– Аякже! У «Європейському». Приїхав, щоб проциндрити трохи грошей.

Міністр здивувався:

– Що ти кажеш? А несхожий на гульвісу. Оскільки я пам’ятаю його, це, знаєш, тип сильної людини. Такі люди звичайно мають здібності вождя, організатора. Найчастіше організатора.

– Кріпка голова, – твердо додав Уляницький.

– Ну, і своя людина. Ех, якби пощастило це зробити! Кліка Терковського раз назавжди дістала б по заслузі. А я? Тобто, я хотів сказати: а ми?! Розумієш, Ясю?

– Ще б пак!..

Надумались того ж вечора побалакати з Дизмою. Міністр узяв візитну картку, написав кілька слів і послав до «Європейського готелю».

Никодим саме вставав, коли принесли листа. У нього було ще досить часу, щоб одягнутись і спокійно пообідати. До міністерства зовсім близько – кілька хвилин ходу. Дизма зиркнув на годинник і рушив пішки.

На дзвоник швейцар відчинив двері і, зміривши Дизму похмурим поглядом, сказав:

– Вам чого? Канцелярія вже не працює.

– Заткни рота, – пихато кинув Никодим. – Я до міністра Яшунського.

Швейцар зігнувся, запопадливо кланяючись.

– Вельми перепрошую, шановний пане, вельми перепрошую. Пан міністр чекає в своєму кабінеті; там же і заступник міністра пан Уляницький.

Догідливо зняв з Дизми пальто.

– Прошу вас, шановний пане, за мною. Це тут, на другому поверсі.

У Никодима якось не вкладалося в голові, що за хвилину він балакатиме з міністром; те, що видавалося зовсім неймовірним, коли він виїжджав з Коборова, тепер ставало дійсністю. Події тягнули Дизму за собою, його несла течія, силу якої він бачив і відчував, хоч і не міг збагнути, чому все це випало саме йому, Никодимові Дизмі.

Діставши виклик до міністра, Никодим зразу догадався, що це зв’язано з пропозицією випустити хлібні облігації, про які він чув од Куницького і якими так захопився Уляницький. Отож тепер Дизму брав острах, що міністр почне докладно розпитувати його, як здійснити цей план. Треба бути обережним. Головне – держатися найкращого методу, який досі давав на практиці безперечні наслідки: якнайменше говорити!

Обидва сановники зустріли Дизму дуже привітно й сердечно.

Уляницький був з ним на «ти», і це з першої ж хвилини створило атмосферу інтимності. Міністр Яшунський почав з компліментів. Нагадав Никодимові банкет 15 липня та інцидент із Терковським.

– Я тоді сказав вам, що якби в нашій країні було більше таких людей, як ви, то й велося б нам краще. Тепер я впевнився, що в нас були б чудові справи.

– Ви надто ласкаві до мене, пане міністре…

– Е, Никодиме, не вдавай із себе скромника! – весело гукнув Уляницький.

Зайшла мова про хлібні облігації. На Дизму посипався град запитань, і хоч обидва сановники почали з того, що, власне кажучи, вони самі не дуже розуміються на сільському господарстві, Никодим був надзвичайно сторожкий, аби не ляпнути якоїсь дурниці. Виручила добра пам’ять: поступово він повторив майже все, що колись йому розповідав про це Куницький. На всякий випадок додав і те, що чув про «свій» план од Уляницького.