Карeра Никодима Дизми

Йому, надісь, дадуть більше, адже хліб – це не листи!

Згадавши про Лисков, про пана Бочека, Никодим усміхнувся.

«Що б оце вони сказали, коли б довідались, які гроші мені платять і з якими людьми я на «ти»? Остовпіли б!.. Голота!»

Міністри, графи! Така велика пані, як та Пшеленська, на обід запрошує…

А втім, це не тішило його. Дошкуляла думка, що він даремно вплутався в справу Понімірського, з якої нічогісінько не вийде, а зашкодити це може, коли – боронь боже! – Куницький щось пронюхає. Хитрий псяюха і грошей має стільки, що здолає помститися.

Єдиний вихід – сказати Понімірському, ніби його тітка і чути нічого не хоче, а на боргах поставила хрест..

Отак він думав і гадав, аж доки не приїхав до Гродно.

Шофер знав місто, як свої п’ять пальців, і зразу розшукав червоний, схожий на казарму, будинок дирекції лісів.

Була вже п’ята година, в конторі Дизма застав тільки чергового урядника.

– Я до пана Ольшевського. Він є?

– Нема. Прийдіть, будь ласка, в службові години, – сухо відказав черговий.

Дизма підніс голос:

– Це для вас, юначе, є службові години, а не для мене; і взагалі прошу поводитись чемніше, коли не знаєте, з ким балакаєте.

– Я чемно, – боронився урядник, – а звідки мені знати, з ким я балакаю, ви ж не представились.

– Ну, ну, без фамільярності. А тепер чухрайте до свого пана Ольшевського і повідомте, що приїхав пан Дизма з дорученням од міністра. Щоб зараз же був тут, бо мені ніколи.

Урядник сторопів і, кланяючись, сказав, що не має права виходити, але може зателефонувати панові директорові на квартиру.

Він провів Никодима до кабінету шефа і вже не здивувався, що зухвалий гість розсівся в директорському кріслі за письмовим столом.

Не минуло й чверті години, як прибіг директор Ольшевський. Він був трохи заспаний і помітно занепокоєний. На квадратному обличчі тремтіли всі м’язи, а підстрижені рудувато-біляві вусики витягнулися над губами ниточкою ввічливого усміху. Побачивши прибульця у своєму кріслі, директор отетерів, але намагався не виказати цього.

– Ольшевський! Мені дуже приємно…

– Не знаю, чи приємно вам, – перебив Никодим, трохи підводячись і подаючи руку. – Дизма…

– Ну звичайно, приємно… Саме сьогодні вранці я одержав телефонограму з міністерства.

– Дякуйте богові, що не одержали звільнення.

– Але ж, шановний пане, – схвильованим голосом запротестував Ольшевський. – Я нічим не заслужив цього! Я завжди точно виконував усі закони і накази. Ніколи ні на єдину букву не відступив…

– І що з того? – глузливо кинув Дизма. – Коли ця буква дозволяє продавати своїм, вітчизняним фірмам не більше, як от стільки і стільки, то решту ви за безцінь продаєте за кордон!

Директор усе ще боронився, посилаючись на дати і параграфи, якими сипав, мов з рукава. Але Дизма витягнув блокнот, де Куницький записав цілу літанію, і не переставав атакувати. Нарешті він завзято напав на Ольшевського за те, що той зволікає справи, кладе їх під сукно; а коли директор почав захищатися, – мовляв, часто буває важко прийняти якусь ухвалу, Никодим, не заїкнувшись, повторив афоризм Яшунського:

– Вміння керувати – це, мій любий, уміння діяти швидко і рішуче!

Потім дістав візитну картку Яшунського і подав її Ольшевському. Той тремтячими руками довго шукав пенсне, а коли знайшов і прочитав записку, то став ще смиренніший.

Запевняв Дизму, що він старий, досвідчений службовець, що завжди точно дотримувався «букви», повідомив, що в нього дружина і четверо дітей, що штат контори нікуди не годиться, що накази часто суперечливі, тож як бути – доводиться суперечливо і виконувати їх; що пан Куницький сам загострив становище, але тепер він, Ольшевський, уже не бачить ніяких перешкод, щоб дати потрібний контингент.

Кінчилося на тому, що в кабінет прийшла спеціально викликана друкарка, і вони заходились оформляти відповідні папери точнісінько за «буквою» нотаток Куницького.

Надворі вже стемніло, коли все було готове, і Ольшевський запросив Дизму повечеряти. Але Никодим подумав, що лучче буде зберегти ореол міністрового друга, отож подякував і, поплескавши директора по плечу, на прощання мовив:

– Ну, порядок. А зі мною не задирайтеся, бо з цього, брате, нічого путнього не вийде.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Усе почалося з того, що пані Ніна ввечері наділа ошатну сукню і довше, ніж звичайно, причісувалась перед свічадом.

Спостережлива Кася помітила це.

– Шкода, – кинула вона мимохідь, – що ти не наділа бального плаття.

– Касю!

– Що?

– Твоя ущипливість зовсім недоречна.

– А навіщо ж ти переодяглася? – спитала Кася.

– Переодяглася без ніякого приводу. Просто так собі. Давно не надівала цієї сукні.

– Добре знаєш, – уджигнула Кася, – що ти в цій сукні дуже гарна.

– Знаю, – відказала, всміхаючись, Ніна й окинула Касю млосним поглядом.

– Ніно!

Ніна все ще всміхалася.

– Ніно! Перестань! – дівчина жбурнула книжку, яку доти читала, і, схопившись, заходила по кімнаті.

Відтак спинилася перед Ніною і наче пугою вдарила:

– Я зневажаю, розумієш, зневажаю жінок, які, щоб сподобатись чоловікові, роблять із себе… – вона шукала кріпкого слова і враз випалила: – роблять із себе кокоток!

Ніна пополотніла.

– Касю, ти мене ображаєш!

– Жінка, яка підлещується до чоловіка, справляє на мене враження, – даруй, але я буду щира, – справляє враження сучки. Так, сучки!..

На очах у Ніни виступили сльози. Хвилину вона широко розплющеними очима дивилася на Касю, а тоді схопилася за голову і заплакала. Плечі її здригалися від ридання, шкіра на шиї почервоніла.

Кася стискала кулаки, проте була надмір схвильована, щоб могла вгамуватися.

– Може, ти відкидатимеш, – кричала вона, – може, заперечиш, що сьогодні з обіду, як тільки принесли телеграму, у тебе зовсім змінився настрій? Може, ти скажеш, що переодяглася не для Дизми?! Що тепер ось уже годину вертишся перед люстром не того, щоб Дизму о-ча-ру-ва-ти!

– Боже, боже! – ридала Ніна.

– Мені це гидко, розумієш!

Ніна зірвалася з стільця. Її мокрі очі запалали протестом.

– Саме так, саме так, – чітко прошепотіла вона. – Це правда, ти маєш рацію, я хочу очарувати його, дуже хочу сподобатись йому…

Кася стала руки в боки і зареготалась:

– Ото знайшла собі об’єкт!

Вона гадала, що розтрощить Ніну своєю іронією, але та задерикувато піднесла голівку:

– Так, знайшла!

– Грубіян і нахаба! – люто крикнула Кася. – Вульгарний тип «грядущого хама»… Горила!

– Ну й хай, ну й хай! Що ж із того? – зарум’янившись, до краю збуджена гукала Ніна. – Нахаба? Так! Це тип сучасного мужчини! Це сильна людина! Переможець! Завойовник життя!.. Навіщо ж ти без угаву товчеш мені, що я стопроцентна жінка? Я повірила тобі, і тепер, зустрівши на своєму шляху стопроцентного мужчину…

– Самця! – просичала Кася.

Ніна закусила губу і затамувала подих.

– Он як ти кажеш!.. Ну й добре, самця, самця… А я хіба не самиця?!.

– Хама, – додала Кася.

– Неправда! Пан Никодим не хам. У мене багато доказів його делікатності. Якщо він і brusque ^[11], то робить це свідомо. Це його стиль, він людина такого типу. Мені жаль тебе, бо природа так скривдила тебе, що ти неспроможна відчути електризуючого впливу цієї найпрекраснішої сили, цієї владної примітивної могутності… Так, саме первісна простота натури…

– Щось ти дуже легко відмовляєшся од культурних запитів.

– Брешеш, брешеш, свідомо брешеш! Ти сама казала, що найвищий рівень культури – це злитися з природою, жити за її законами.

– Навіщо ці фрази? – з холодною іронією перебила Кася. – Скажи просто, що ти хочеш затягнути його до себе в ліжко, що тремтиш од бажання підставити йому своє тіло…

Вона хотіла говорити ще, але, побачивши, що Ніна затулила обличчя хусточкою і знову заплакала, змовкла.