Карeра Никодима Дизми

– Але в мене запаморочиться голова і я впаду…

– Гм… Навіщо обходити? Я перенесу вас.

– Не личить! – напівжартома всміхнулася вона.

Дизма теж усміхнувся і, нахилившись, узяв Ніну на руки. Вона не перечила, а коли Никодим став на кладку, обняла його за шию і міцно притулилась.

– Ой, обережно…

Він навмисне ступав повільніше й повільніше і поставив її на землю тільки тоді, коли одійшов на кілька кроків од кладки. Дизма зовсім не стомився, тільки трошки захекався, і Ніна спитала:

– Я важка? Ви довго могли б нести мене?

Никодим глянув їй в іскристі очі.

– Міг би нести милі три, миль п’ять…

Ніна бистро одвернулась, і далі, аж до самого човна, йшли мовчки. А коли вже відплили далеченько од берега, вона мовила:

– Не подумайте чогось поганого, але мені здається, що жінка не може бути щасливою, коли у неї нема когось, хто б носив її на руках. Не в переносному розумінні, зовсім ні. Просто носив би на руках.

Дизма поклав весла. В пам’яті зринули низенький товстенький пан Бочек і його жінка, яка важила, мабуть, щонайменше сто кілограмів. «Бочек, певно, ніколи не носив її на руках, – усміхнувся Никодим, – а проте вони щасливі».

– Не кожна жінка, – відказав голосно.

– Я згодна. Тільки жінки, котрі без цього можуть бути щасливі, то, либонь, якісь трохи ніби виродки, вони чимось схожі на чоловіків, позбавлені того, що є змістом жіночності. Приміром… Кася.

В її голосі відчувалася неприязнь.

– Що, ви посварилися з панною Касею?

– Не те, – відповіла Ніна, – вона просто злиться на мене.

– За що?

Ніна завагалася.

– За що?.. Ах, хіба ж я знаю… Може, за мою симпатію до вас.

– Панна Кася не любить мене?

– Та ні.

– Все-таки не любить. Сьогодні під час снідання так шпигала мене.

– Ну, але ж вам до того байдуже. Та й відкоша ви доброго дали. Ви так умієте кількома словами осадити супротивника…

Дизма засміявся: згадав розповідь Вареди про витівку Уляницького в Криниці.

– Часом, – сказав він, – це можна зробити і без слів. Коли я в травні був у Криниці ^[12], в моєму пансіонаті мешкав один фертик. Знаєте, такий собі дженджик з морського шуму. За столом сидів навпроти мене і щодня під час обіду торохтів і торохтів без упину. Про що тільки він не говорив! Усіма мовами! А всі слухають, найбільше жінки. А він чарує і чарує.

– Знаю таких типів, – устряла Ніна. – Жіночі догідники. Не терплю їх.

– І я теж не терплю. Отож одного дня мені ввірвався терпець. Коли той уже з півгодини патякав, я раптом нахилився до нього та як гримну: «Гу-у-у-у!..»

Ніна вибухнула сміхом.

– А він що? – спитала.

– Він? Умить замовк, і більше його не бачили. Виїхав чи що.

– Ах, як чудово! – вигукнула пані Ніна. – І це так у вашому стилі! Якби ви навіть не сказали, що так зробили, то я б, напевне, вгадала. Прекрасно!

Дизма був задоволений з ефекту.

– Знаєте, – вела далі Ніна, – я ніколи не зустрічала таких мужчин, як ви. І мені здається, що ми знайомі вже багато років. Здається, тепер я вже могла б точно сказати, що ви в тому чи іншому випадку зробите, що скажете.

Але дивно: щоразу я відкриваю у вас щось нове, якісь нові несподіванки. Ви моноліт…

– Хто?..

– Моноліт. Конструкція вашого характеру математично послідовна. Взяти, приміром, ваше поводження з жінками! Воно чарує своєю простотою, хоч, може, трошки й суворе і навіть, я б сказала, грубувате. Але за ним відчувається глибина думки. Людина великих справ та глибокого інтелекту саме так і повинна поводитись – без будь-яких проявів вертерівського настрою і ліризму, без манірності і всякої мішури. О, ви не з тих людей, що нагадують мені магазин, бо всі свої достойності виставляють, мов на вітринах. Даруйте мені цю метафору. Ви, мабуть, не любите метафор?

Никодим не знав, що означає це слово, отож про всякий випадок відповів:

– Ні… Чому ж…

– Ви дуже ввічливі. Але це не в вашому стилі. У вас немає нічого від барокко. Влучно я визначила?

В душі Дизма вже почав лютувати. Він не уявляв собі, щоб можна було слухати людину, яка розмовляє по-польському, і не розуміти жодного речення.

– Авжеж, – тільки й буркнув у відповідь.

– Ах, ви не любите говорити про себе.

– Ні. Нема про що. – Якусь часинку він мовчав, а відтак додав уже іншим тоном: – Може, попливемо до того лісочка? – І кивнув на далекий берег, порослий сосняком.

– Гаразд. Але тепер уже я веслуватиму, а ви сідайте за кермо.

– Не стомитесь?

– Ні. Трохи гімнастики не зашкодить.

Човен був досить вузький і вутлий. Міняючись місцями, їм довелося триматись одне за одного, щоб не впасти.

– Ви вмієте плавати? – спитала Ніна.

– Як сокира, – засміявся Никодим.

– І я не вмію. Отож треба бути обережними.

Човен підпливав до ліска. Повітря було напоєне запахом нагрітої сонцем смолистої глиці.

– Вийдемо? – запропонувала Ніна.

– Можна. Посидимо трохи в затінку.

– Так, спека страшенна.

Човен ковзнув носом по піщаному берегу. Вище, де починалися дерева, земля була вкрита густим пушистим мохом.

– Гарно тут, правда? – сказала Ніна.

– Нічого собі.

Вони сіли на моху, і Никодим запалив цигарку.

– Вас дуже здивував мій лист?

– Чому ж, я вельми зрадів йому, – відповів Никодим, витягуючи з кишені вузенький конверт. – Я ношу його біля серця.

Пані Ніна стала просити, щоб Никодим знищив листа – прецінь він може попасти до чиїхось рук.

– Не забувайте, що я заміжня. Знищіть його.

– Нізащо, – впирався Дизма.

– Не думайте, що я боягузка. Просто не хотілося б мати прикрощі.

Ніна простягнула руку, але Никодим підняв лист угору так високо, що вона не могла дістати.

– Ну, прошу, віддайте ж.

– Не віддам, – сміявся Дизма.

Побачивши, що він дражниться, Ніна теж усміхнулась і, вибравши момент, метнулася, щоб вирвати лист. При цьому вона так нахилилася, що припала до його плеча. Тоді Никодим обняв її і ну цілувати. Ніна спершу намагалася боронитись, але тривало це лише коротку мить.

Здалеку, з другого боку озера, долітав ледь чутний гуркіт машин.

То працювали тартаки пана Куницького.

Дизма підклав руки під голову і витягнувся на моху. Ніна сиділа, скулившись. Потім нахилилась над ним і шепнула:

– Навіщо, навіщо ти зробив це? Тепер я вже ніколи не зможу тебе забути… Буду стократ нещасливіша, ніж доти… Боже, боже!.. Тепер я вже не здолаю жить отим страшним життям… Не зможу жити без тебе…

– А навіщо й могти?

– Не кажи, не кажи так! Не кажи! Роль жінки, яка зраджує свого старого чоловіка, не по мені. Це гидко. Я не витерплю.

– Ти ж не любиш його…

– Ненавиджу, ненавиджу!

– Ну так чого ж?

– Ах, ти вдаєш, що не розумієш мене. Я не потраплю жити з вічною брехнею в душі. Це понад мої сили. Таке життя отруїло б мені кожну мить, проведену з тобою… Боже, боже, якби я могла порвати ці кайдани.

– А що ж тут важкого? – здвигнув плечима Дизма. – Стільки людей розходяться.

Ніна закусила губу.

– Я ница, дурна, ти матимеш рацію, якщо осудиш мене, але я не обійдуся без розкоші, без багатства. Мені соромно за це… Коли б ти був багатий!

– Може, ще й буду. Хіба хто знає…

– Коханий! – вона склала руки, немов до молитви. – Любий мій! Ти ж такий сильний, такий розумний! Якби ти тільки забажав, то досягнув би всього. Правда ж?

– Правда, – непевно відповів Дизма.

– От бачиш! Бачиш! Вирви мене звідси! Врятуй мене!

Ніна заплакала.

Никодим обняв її, пригорнув. Але не відав, як угамувати, отож мовчав.

– Який ти добрий, який милий! Коли б ти знав, як шалено я тебе кохаю. Тільки я така бідна, безталанна, така слаба. Не вмію боронитися. Кася мала якийсь гіпнотичний вплив на мене… В усьому… Але присягаюсь тобі, що більше ніколи не піддамся тому гіпнозу, клянуся – ніколи! Віриш мені?