Карeра Никодима Дизми

– Яка ж ти… жорстока… яка… безсердечна… – рипаючи, повторювала Ніна.

В очах у Касі спалахнули вогники.

– Я? Безсердечна? І це ти мені кажеш, Ніно? Ніно!

– Мені, видно, тільки й зостається накласти на себе руки… – плакала та. – Боже, боже… яка я самотня…

Кася налила в склянку води і принесла Ніні.

– Випий, Нінусь, тобі треба заспокоїтись. Ну, випий же, кохана.

– Ні, ні, не хочу… Залиш мене, залиш…

– Випий, Нінусь, – просила дівчина.

– Не хочу! Іди, іди собі, в тебе немає жалю…

По стиснутих пальцях у Ніни текли сльози. Кася обняла її і шепотіла ніжні слова. Раптом Ніна здригнулась. Десь далеко тутукнув автомобіль.

За хвилину світло фар яскравою смугою розітнуло сутінки кімнати.

– Не плач, Нінусь, а то будуть червоні очі.

– Я все одно не вийду вечеряти, – відповіла Ніна і знову заридала.

Кася вкривала поцілунками її мокрі щоки, очі, тремтячі губи, коси.

– Не плач, не плач, кохана, я була недобра, груба, пробач, моя люба… – дівчина міцно обнімала її, немовби силою обіймів намагалася придушити спазми ридання. – Нінусь, люба моя Нінусь!

У дверях стала покоївка, повідомляючи, що вечеряти подано.

– Скажи панові, що у пані болить голова і ми не прийдемо вечеряти.

Коли покоївка вийшла, Ніна почала умовляти Касю залишити її і спуститися вниз. Та дівчина й чути про це не хотіла. Ніна, схлипуючи, витирала очі, коли у двері знову постукали.

У кімнату вскочив Куницький. Він весь аж сяяв і завзято розмахував руками.

– Ходіть же, ходіть, – шепеляв, – приїхав Дизма!

І з якими успіхами – ви навіть уявити не можете! Це золота людина! Усе зробив, що хотів! Ходіть же! Я навмисне попросив, щоб він не розповідав, поки ви не прийдете…

Старий був так збуджений, що тільки тепер помітив: тут щось скоїлося.

– Що з вами, га? Ходіть же. Облиште…

Він іще хотів щось сказати, але Кася зненацька схопилась і, вказуючи на двері, крикнула:

– Іди геть звідси!

– Але ж…

– Зараз же йди геть!

Куницький остовпів. Очиці його заблищали ненавистю. Він грубо вилаявся і вибіг з кімнати, так грюкнувши дверима, що Никодим, який сидів на канапі у вестибюлі, аж підплигнув.

– Що сталося? – запитав лакея.

Той значливо усміхнувся:

– Мабуть, панянка витурила пана за двері.

Докінчив він уже пошепки, бо на сходах показався Куницький, обличчя якого вмить прояснилося.

– Така шкода, коханий пане Никодиме! Знаєте, дружина не може вийти – у неї сильна мігрень. А Кася не хоче залишати сердегу саму. Що ж, хе-хе-хе, повечеряємо без жінок.

Він узяв Дизму під руку, і обидва перейшли до їдальні; слуги вже встигли прибрати з столу два зайві прибори.

Тут Куницький заходився докладно розпитувати Никодима, як йому було з тими справами у Варшаві і в Гродно. По кожній відповіді він аж підстрибував на стільці, обома руками поплескуючи себе по стегнах і захоплено вихваляючи свого управителя.

– Знаєте, коханий пане Никодиме, – гукнув він наприкінці, – це збільшить зиски від Коборова на якихось сто – сто сорок тисяч щороку! А отже, за нашою умовою, ваша тантьєма становитиме понад сорок тисяч на рік! Що? Непогано? Оплачуються ваші старання?

– Та ніби оплачуються.

– Як це – ніби?

– Витрати у мене були великі, надто великі. Я так міркував, що й платня має підвищитись.

– Згода, – зимно відказав Куницький. – Додаю п’ятсот. Буде круглих три тисячі.

Дизма вже хотів, було, подякувати, але помітив, що Куницький зиркає на нього занепокоєно, погойдався на стільці і прорік:

– Це мало. Три п’ятсот.

– А чи то не забагато?

– Забагато? Що ви собі гадкуєте? Ну, коли для вас забагато три п’ятсот, то хай буде чотири.

Куницький скорчився і спробував усе обернути на жарт, але Дизма як ножем відтяв:

– Чотири!

Припертий до стіни, Куницький мусив здатися, прикриваючи капітуляцію тим, що він цінує Дизмине вміння залагоджувати справи.

– Згоден, – мовив, – тим радніше, що добрий початок віщує і щасливий кінець.

– Як? – витріщив очі Дизма. – Все ж уже закінчено!

– З контингентом закінчено. Але, сподіваюся, коханий пане Никодиме, що вам не завадила б тантьєма, скажімо, сто чи, може, й сто п’ятдесят тисяч злотих. Га?

– Ну?

– Є спосіб досягнути й цього, точніше кажучи, цей спосіб є у вас.

– У мене?

– У вас, коханий пане Никодиме. Звісно, тут доведеться постаратись. У вас є зв’язки в Міністерстві шляхів?

– Шляхів сполучення? Гм… знайшлися б.

– Ну от, – зрадів Куницький, – ну от! А могли б ви добитися більшої доставки шпал?.. Га? Ото було б діло! На цьому роблять гроші!

– Ви вже робили? – запитав Дизма.

Куницький зніяковів.

– А-а, це ви про той процес? Ручаюся, що все там було підстроєно. Ворогів не сіють… Усе підстроїли! Ну, і суд мусив виправдати мене. Я ж мав на руках незаперечні докази.

Він пильно стежив за Дизмою, а що той мовчав, то Куницький занепокоївся.

– Ви гадаєте, що процес тепер може завадити нам узяти доставки?

– Та вже ж не поможе.

– Але все-таки пощастить щось зробити? Га? Прецінь на випадок чого є документи, вони в мене на руках, і коли будуть якісь заперечення, я можу вдруге довести…

Куницький говорив ще довго, згадуючи деталі і цитуючи уривки з своєї оборонної промови в суді.

Вже сливе опівночі він помітив, що його слухач от-от засне.

– Одначе ви стомилися! Ну, тоді висипайтесь. І вельми прошу вас, коханий пане Никодиме: не переобтяжуйте себе. Звичайно, я буду вам безмежно вдячний, якщо ви своїм пильним оком кинете вряди-годи по хазяйству. Одна голова – добре, а дві завсігди ліпше, але, повторюю: я, хвалити бога, здоровий і не бачу потреби звалювати на вас ще й свою працю. Відпочивайте собі і будьте як дома.

– Дякую, – мовив Дизма і позіхнув.

– І ще одне. Якщо у вас буде охота і час, візьміть під свою опіку моє жіноцтво. Кася, то ще їздить верхи, захоплюється іншим спортом, а дружина, бідолашка, вельми нудиться. У неї нема ніякого товариства. Через те й нудота, і мігрень, і меланхолія. Стрічається тільки з Касею, а це, згодьтеся, навряд чи може добре впливати на нервовий стан. Отож я буду дуже вдячний, якщо ви знайдете для них трохи часу.

Дизма пообіцяв, що розважатиме пані Ніну, а, вкладаючись спати, подумав:

«Такий старий плутяга і такий наївний. Жінка й так до мене липне, а він ще підштовхує її».

Никодим сів на ліжко, опираючись на подушки, вийняв з гамана гроші, прикинув, скільки там, а тоді заходився вираховувати на папірці, який зиск він матиме. Саме мізкував про суму тантьєми, коли в сусідній кімнаті почулися притишені кроки. Хтось ішов навпомацки, бо кілька разів наткнувся на стільці. Минула вже друга година. Зацікавлений Дизма хотів устати і виглянути, аж це кроки стихли – невідомий зупинився біля самісінького порога; ще мить – і ворухнулась ручка, двері тихенько відхилилися.

На порозі стояла Кася.

Дизма протер очі і з подиву роззявив рота.

Дівчина була в чорній шовковій піжамі з червоними вилогами. Зиркала на нього з-під опущених вій. Потім тихо зачинила за собою двері і підступила до ліжка. Вона нітрохи не бентежилась, і Никодим дивився на Касю з дедалі більшим подивом.

– Не заважаю вам? – озвалася невимушено.

– Мені?.. Ну… Чого там.

– Забула цигарки, – мовила недбало.

– А я думав…

– Що ви думали? – спитала навмисне гордовито.

Дизма зніяковів.

– Думав, що… що у вас якась справа.

Кася запалила і кивнула головою.

– Так, є справа.

Вона підсунула собі стілець і сіла, поклавши ногу на ногу. Між червоним атласним пантофлем і холошею показалася худорлява кісточка з смаглявою шкірою. Никодим ще ніколи не бачив жінки в штанях, і йому здавалося, що це непристойно. Мовчанку знову порушив низький, глибокий альт Касі.

– Я хочу серйозно поговорити з вами. Які у вас наміри щодо Ніни?

– У мене?..

– Будь ласка, не викручуйтесь. Я вважаю, що ви повинні глянути на речі по-мужському і цілком відверто. Не відкинете ж ви, що добиваєтесь її прихильності. З якою метою?