Карeра Никодима Дизми

У вітальні гудів пилосос, на подвір’ї гупало, мов із рушниць – там вибивали килими; вікна то відчинялись (у такій задусі несила витримати!), то, грюкаючи, зачинялися (ці протяги можуть голову одірвати!).

На додаток безупинно дзвонив телефон, і в трубку його градом сипалися слова, гострі й дошкульні, мов удари батога.

І ось у цей час в передпокої задзеленчав дзвоник. Це вже було надміру! Пані Юзефіна сама помчала туди, а слуги тільки злякано стежили за нею, віддавши на божу милість особу нещасливого гостя.

Двері рвучко відчинились, і Пшеленська голосно, мов постріл з гармати, гарикнула:

– Чого?!

Ця негостинна зустріч аж ніяк не збентежила Никодима. Навпаки, він раптом відчув себе впевненіше, бо тон і вигляд цієї дами нагадали йому рідне середовище.

– Я до пані Пшеленської.

– Чого, питаю?

– Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов товариш її небожа.

– Якого небожа?

– Графа Понімірського, – бундючно відповів Дизма.

Проте ефект був зовсім несподіваний. Розпатлана дама рвучко витягнула перед собою руки, наче боронилася від нападу, і зарепетувала:

– Не платитиму! Ні гроша не заплачу за свого небожа! Не треба було позичати йому!

– Що? – ошелешено мовив Никодим.

– Ідіть до його зятька! Я не дам ні гроша, ані гроша! Просто обурливо – усі до мене, чиста напасть!..

Цього вже Дизмі було забагато. Обличчя йому налилося кров’ю.

– Чого ви горлаєте, сто чортів! – щосили гримнув він.

Пані Пшеленська змовкла, наче її громом ударило; вирячивши очі, скорчившись, вона злякано глянула на непроханого гостя.

– Ніхто тут не вимагає грошей, якщо од вас чогось і хочуть, то саме віддати гроші!

– Що?

– Кажу, віддати.

– Хто? – запитала вона ще здивованіше.

– А як ви гадаєте, хто? Шах персидський? Султан турецький?.. Ваш небіж, а мій друг.

Пані Пшеленська обома руками схопилася за голову.

– Ах, вибачте, у мене сьогодні страшенна мігрень, і слуги так розсердили мене… Пробачте, будь ласка! Дуже перепрошую. Заходьте ж…

Дизма ввійшов за нею в бокову кімнатку; половина меблів лежала перекинута на підлозі, а посередині стояла щітка до натирання паркету. Господиня поставила йому біля вікна стілець, а сама, знову перепрошуючи за своє вбрання, вийшла і зникла десь на добрих півгодини.

«’Кий гаспид, – міркував Дизма, – накинулась на мене, як собака на горбатого. Чорт мене сюди приніс. Видно, тітка така ж біснувата, як і небіж. Ніби й велика пані, а поводиться, мов погана кухарка…»

Він довго не міг отямитись, а коли, нарешті, вгамувався, то пошкодував, що зразу бовкнув цій бабі про намір Понімірського заплатити свій борг.

«Знає, що небіж у неї причинний, то й мене ладна за такого вважати».

Нарешті господиня повернулася. Тепер вона була одягнена в гарний пурпуровий шлафрок, зачесана, а на м’ясистому носі і товстих щоках білів грубий шар пудри, яку ще більше підкреслював яскравий кармін губів.

– Вельми й вельми перепрошую вас, – одразу почала вона, – у мене таки справді нервова перевтома… Пшеленська…

Жінка подала йому довгу кощаву руку, і Дизма, назвавши своє прізвище, поцілував її.

Пшеленська стала розпитувати його, причому питання сипалися, як горох у бочку, і, незважаючи на все своє бажання, Никодим не міг відповісти на жодне з них. Він витягнув листа Понімірського і мовчки подав господині.

Пшеленська взяла його і гукнула:

– Боже мій, я забула лорнетку. Франю, Франю! Антоне! Франю! – верещала.

Почулося квапливе тупотіння, і за хвилину покоївка принесла лорнетку в золотій оправі. Пані Пшеленська заходилася читати лист; обличчя їй вкрилося рум’янцем, і вона кілька разів переривала читання, знову і знову, дедалі сердечніше перепрошуючи Дизму.

Лист справив на неї величезне враження. Переглянула його вдруге і сказала, що справа тут надзвичайно важлива, не тому, що Жоржик має віддати їй борг, в взагалі.

Пшеленська докладно розпитувала Никодима про становище в Коборові, про настрій «цієї нещасної Нінетки», про господарювання «того злодія Куника», а на закінчення поцікавилася, що думає про все це шановний пан Дизма.

Шановний пан Дизма нічого не думав і процідив крізь зуби:

– Хіба я знаю? Треба було б побалакати з адвокатом.

– Розумна думка, розумна думка, – шанобливо підхопила пані Пшеленська, – а спочатку, знаєте, найкраще було б порадитися з паном Кшепицьким. Ви знайомі з паном Кшепицьким?

– Ні. А хто це?

– О, то дуже здібний чоловік і наш давній знайомий, хоч віком і молодий. Пробачте, ви зупинилися в готелі?

– Так.

– Ви не відмовите, якщо я запрошу вас на завтра на обід? Якраз буде Кшепицький і ми все обміркуємо. Гаразд?

– А о котрій годині?

– О п’ятій, коли ваша ласка.

– Добре.

– Не гнівайтеся ж на мене за нелюб’язну зустріч. Ви не ображаєтесь?

– Ну чого ж, – відповів Дизма. – 3 кожним буває.

Придивившись уважніше, Никодим відзначив, що Пшеленська навіть мила жінка. Їй могло бути років п’ятдесят, але жваві рухи і щупла постать молодили її. Господиня провела Дизму до передпокою і, вдячно усміхнувшись, попрощалася.

«У цих великих панів, – думав Никодим, спускаючись сходами, – ніколи нічого не втямиш».

Зайшовши в найближчий бар, він пообідав. Це було так приємно – нарешті їв сам-один і міг почувати себе вільно, не дбаючи про те, що оце треба їсти ложкою, а те – виделкою.

Від зустрічі з пані Пшеленською у нього лишилося враження, що все закінчиться балачками, що всі надії графа Понімірського марні.

«Куницький не такий дурний, щоб підставляти спину. Спритний жиган!..»

На мить задумався, чи не вигідніше йому було б розповісти про все Куницькому. Однак прийшов до переконання, що найпрактичніше – держати язик за зубами. Зрештою, йому не хотілося виказувати на Понімірського, бо не сумнівався, що це завдало б прикрості пані Ніні, а вона така симпатична жінка…

Поблизу бару Дизма побачив яскраву світлову рекламу. Кіно. Як же давно він не був у кіно! Глянув на годинник – лишалося ще п’ять годин. Не довго думаючи, зайшов і купив квиток.

Фільм був надзвичайно гарний і хвилюючий. Молодий розбійник закохався в прегарну дівчину, яку викрала інша банда; після безлічі карколомних пригод та героїчних подвигів він одбиває кохану і наприкінці іде з нею до шлюбу, а що найцікавіше – вінчає їх батько молодої, сивий священик, і на зморшкуватому обличчі його сяє лагідний усміх.

Та подробиця спочатку викликала у Дизми деякі заперечення, але скоро вони розвіялись – адже все це відбувається в Америці, а там, певно, священик може мати дітей.

Фільм був такий цікавий, що Дизма просидів аж два сеанси.

Коли він вийшов з кіно, вулиці вже сяяли тисяччю вогнів. Пішоходами снували, гуляючи, люди. Вечір був жаркий і душний. Никодим пішки повернувся до готелю, і перед ним ще здалеку впізнав розкішний автомобіль Куницького.

«Моє авто!» – майнула думка, і він усміхнувся.

– Ну, як? – спитав шофера, відповідаючи на його уклін.

– Та нічого, пане.

– Що ви робили?

Шофер сказав, що був у своїх родичів, що він сам з Варшави. Побалакали хвилинку, а тоді Дизма піднявся в номер, надів інший костюм і перемінив комірець.

«Треба буде сьогодні показати шик, щоб зійтися ближче з полковником. Поставлю йому пляшку шампанського».

За чверть години він під’їжджав до «Оази». В залі було ще пусто. Лише за двома-трьома столиками сиділо кілька чоловік.

«Ранувато прийшов», – подумав Дизма.

Замовив собі горілки і закуску. Один офіціант, називаючи його «ясновельможним паном», хутенько заставив стіл усякими приправами, а два інші кинулися мерщій підносити великі тарілі з розмаїтими закусками – холодною рибою, копченням, паштетами…

Никодим їв спроквола – хотів діждатися полковника.

Оркестр грав уривки з якихось симфонічних творів. Зал поволі заповнювали відвідувачі.

Нарешті близько одинадцятої години прийшов полковник Вареда. З ним був кремезний брюнет у цивільному.