Карeра Никодима Дизми

Рука була нерозбірлива, і Дизма з півгодини змарнував, щоб прочитати листа. Никодим зрадів з того, що Понімірський залічив його до курляндської шляхти, натомість занепокоїло інше: граф приписав йому Оксфордський університет. Якщо, боронь боже, хтось звернеться до нього по-англійськи – одразу ж буде амба, це ясно.

Власне кажучи, він ще не знав, чи піде до тієї пані Пшеленської. Коли щось і схиляло його на це, то не так намови і доручення благуватого графа, як остання розмова з пані Ніною. Він не розказав їй про свою змову з її братом; але, порівнюючи те, що узнав од них обох, з деякими висловами Куницького, дійшов переконання, що претензії Понімірського не такі вже й безнадійні, як це могло б здаватися.

А якщо так, то візит до пані Пшеленської може допомогти йому з’ясувати всі питання.

За ці відвідини промовляли й інші, особисті міркування. Дизма думав про впливи і дружні стосунки пані Пшеленської у вищих колах. Використовуючи ці впливи, можна було б залагодити справи Куницького, а від того залежало його власне становище.

Ось про все це та ще про те, як би знайти полковника Вареду, і розмірковував Дизма в той час, коли автомобіль під’їжджав до перших будинків Праги ^[9]. Сонце вже давно зайшло, і, немовби зустрічаючи Дизму, на вулицях засвітилися низки ліхтарів.

– Добрий знак, – мовив Никодим півголосно.

– Накажете до «Європейського»? – спитав шофер.

– До «Європейського», – потвердив Дизма.

Добре виспавшись, він встав уранці бадьорий і веселий. Одразу ж подався до міста.

З військового міністерства Дизму одіслали в інформаційне бюро міської комендатури, і там він довідався, що полковник Вацлав Вареда влітку завжди мешкає в Константіні, у віллі «Гаїті», а до міста приїжджає звичайно десь ополудні.

Повідомляли про це дуже ввічливо, і з того Дизма догадався, що полковник Вареда, видно, велике цабе. Хотів, було, навіть спитати про посаду Вареди, але побоявся: ще запідозрять, що він зовсім не обізнаний з державними справами.

Була ще тільки десята година, і Дизмі спало на думку зараз же поїхати до Константіна. Так і зробив. Сказати правду, дорога була поганюща, але виручили потужний мотор та досвідчений шофер: їхали швидко і за півгодини були вже на місці. Віллу «Гаїті» знайшли легко. То був гарний двоповерховий будинок; крізь мереживо залізної огорожі видніла широка тераса, що виходила в сад. На терасі сидів якийсь чоловік у піжамі і читав газету. Коли авто зупинилося біля хвіртки, він обернувся, і Никодим одразу впізнав полковника. А той, хоч і відповів на привітання, довго приглядався до гостя примруженими короткозорими очима; тільки тоді, коли Никодим відчинив хвіртку, полковник схопився і гукнув:

– Привіт! Кого я бачу – це ж, їй богу, наш приборкувач Терковського! Вітаю, вітаю вас, пане Никодиме! Де ж це ви пропали? – Вареда обіруч стис його руку.

– Моє шанування, пане полковнику. Я сидів у селі.

А вчора оце приїхав до Варшави ї довідався, що можу тут знайти вас…

– Браво! Чудова думка! Ви поснідаєте зі мною? Правда, ви, сільські жителі, встаєте разом з курми.

Полковник щиро зрадів приїзду Никодима. Ця людина страшенно подобалась йому, до того ж розкішне авто Дизми давало цілковиту гарантію, що сьогодні він зможе начхати на остогидлу залізницю.

– Ми вчора випили добряче, – мовив Вареда, – думав, що сьогодні мені буде кепсько, але, на щастя, почуваю себе чудово.

Доправди, він був веселий і бадьорий, тільки налиті кров’ю очі свідчили про вчорашню пиятику.

– Кажу, на щастя, – пояснив він, – бо треба ж сприснути ваш приїзд. Знаєте, ваша історія з тим Терковським стала просто анекдотом. І, уявіть собі, ви все-таки трохи приборкали того бовдура.

– Е-е, навряд.

– Їй-богу! Він, бестія, з розуму звихнувся від того, що став начальником кабінету прем’єра. Йому, дурневі, здавалося, що всі мусять плазувати перед ним!

– А що поробляє міністр Яшунський!

– Як – що? – здивувався полковник. – Він же на з’їзді в Будапешті.

– Шкода.

– У вас якась справа до нього?

– Є невеличка.

– Ну, то посидите кілька днів у Варшаві. Хоч розважимося трохи. Яшунський частенько споминає вас.

Дизма глянув на полковника з неприхованим подивом. А той додав:

– Правда, їй-богу! Як це він сказав про вас? Стривайте, стривайте… ага! «У цього пана Дизми правильний підхід до життя: хапає його за гриву і дубасить по морді». Що? У Яшунського свої приказки! Я навіть радив йому видати книжку афоризмів.

З дальших відвертих слів полковника Никодим довідався, що становище Яшунського похитнулося, бо з ним люто борються й організації поміщиків, і спілки дрібних хліборобів, а Терковський разом із своєю клікою копає йому яму. В сільському господарстві тяжка криза, і не можна нічого вдіяти. А шкода було б Яшунського – це людина з розумною головою і свій чолов’яга.

Розмова торкнулася справ Дизми, і полковник запитав:

– Ви, пане Никодиме, здається, компаньйон чи сусід отого Куницького?

– І те й друге, – відказав Дизма, – а крім того, ще й уповноважений його дружини.

– Он як! Що ви кажете? Це тієї… тієї графині Понімірської? Така симпатична білявка, правда?

– Так.

– Щось я чув, ніби вона там не дуже з тим Куницьким…

– Так собі, – засміявся Дизма.

– Між нами кажучи, я й не дивуюсь, – він же старий шкарбан, та й людина буцімто нецікава. Ви, звісно, це знаєте краще за мене.

– Ба, що ж поробиш?

– Розумію, розумію, – згодився полковник, – справи є справи. Ви не заперечуватимете, пане Никодиме, якщо я при вас одягатимусь?

– Будь ласка.

Вони ввійшли до кімнати, і полковникові спало на думку почастувати гостя домашнім коктейлем. Тим часом ординарець приніс мундир, і за півгодини Вареда був готовий.

Вийшли до автомобіля; полковник захоплено оглядав кожну деталь машини. Видно, він добре тямив у моторах, бо почав балакати з шофером, пересипаючи свою мову незрозумілими для Никодима технічними термінами.

– Чудовий, чудовий, – захоплено повторяв Вареда, сідаючи побіч Дизми. – Мабуть, немало вгатили за цей возик. Тисяч вісім доларів, га?

Авто рушило, гуркіт мотора заглушав слова, і, скориставшися з того, Никодим відповів:

– Хе, хе, з гаком.

Дорогою умовилися зустрітись і повечеряти в «Оазі».

– Там найкраще, буде багато знайомих. Ви знаєте Уляницького?

Дизма не знав, але, побоюючись, що то якась знаменита особа, запевнив, ніби чував про нього.

Одвізши полковника до штабу, Никодим повернувся в готель, велів шоферові приїхати о десятій годині, а сам пішов до кав’ярні. Насилу знайшов вільний столик, замовив чай з тістечками і почав гадати, як йому згаяти час. На думку нічого не спадало. У Варшаві Дизма не знав жодної людини, яку тепер, перебуваючи на високій посаді управителя, жадав би зустріти. Згадавши про Барциків, він аж здригнувся. Їхня задимлена кімната була для нього таким же символом похмурої дійсності, до котрої доведеться повернутись, як і брудна, забризкана чорнилом так звана «зала» на пошті в Лискові. Никодим був певен, що його прекрасна пригода незабаром скінчиться, але волів о тім не думати.

Проте знічев’я думав. У голові весь час вертілася гадка про невеселе майбутнє, і, щоб одігнати її, Дизма почвалав нагору до своєї кімнати. Тут він згадав про лист Понімірського. Вийняв його і ще раз перечитав.

– Е-е, хай що буде! – махнув рукою. – Піду, що там мені зроблять?!

Пані Юзефіна Пшеленська того дня встала з лівої ноги. Цю істину одностайно визнали на кухні о десятій годині, а об одинадцятій в усьому домі зчинився такий рейвах, такий гармидер, що, здавалося, тут уже не одна ліва нога винувата, а принаймні дві.

О дванадцятій годині поважний дім пані Пшеленської вже постав смутним образом хаосу і сум’яття, в якому дорогі старовинні меблі дико гарцювали, стрибаючи з місця на місце, аж поки, нарешті, не завмерли серед цього безугавного шарварку, перекинуті в куряву, задерши догори стильно рахітичні ніжки. Поміж оторопілих слуг господиня галопувала по квартирі, мов та валькірія ^[10] на полі бою. Поперед неї летіла густа, мов дрібушки, соковита лайка, а позаду, ніби крила бурнуса, метлялися поли шлафрока.