Карeра Никодима Дизми

Від обурення він сипав словами, як маком. Понад годину молов про всякі конфлікти з дирекцією лісів і закінчив тираду, висловивши надію, що нарешті тепер, завдяки Дизмі, все це лихо мине. Конче треба, щоб коханий пан Никодим якнайшвидше поїхав до Варшави і побалакав з міністром Яшунським.

Дизма запевнив, що він одразу ж, як тільки встане, поїде до Варшави.

– А як ви гадаєте, любий пане Никодиме, легко це у вас вийде? Чи скоро пощастить залагодити справу?

– Все буде зроблено, – відповів Дизма, – не хвилюйтесь. Може, тільки потрібні будуть якісь там невеликі кошти.

– Кошти? Та це ж дурниці! Я завжди до ваших послуг – прошу, скільки треба – готівкою. Ну, а як ви себе почуваєте в моєму домі? Не нудьгуєте?

Дизма заперечив: де там, йому навіть дуже добре.

– Тільки, знаєте, я хотів вас поінформувати… Коли візьметеся там, у Варшаві, до наших справ, – пам’ятайте, що Коборів записано не на моє прізвище, а на ім’я моєї дружини. Я мусив це зробити з деяких формальних міркувань.

– Виходить, я маю виступати ніби від імені вашої дружини? – запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понімірським.

– Так, так, хоч можете і від мого імені, бо фактично власник – це я. Зрештою, у мене є повноваження від жінки.

Дизмі кортіло спитати, чи має Куницький і векселі, але він стримався: у старого могла б виникнути підозра.

Куницький хотів розпитати Никодима, яка його думка щодо стану господарства в Коборові, але довелося відмовитись од цього, бо у хворого знову почався приступ ревматизму, причому такий гострий, що коханий пан Никодим аж сичав од болю і з обличчя змінився так, що й упізнати не можна було.

По вечері Куницький знову заглянув до Дизми, але той удав ніби спить, і уникнув дальшої розмови. Однак уночі він довго мізкував, що в столицю йому безпремінно доведеться їхати, а повертатися звідти, либонь, уже й нічого буде. А проте надумав зволікати цю справу якнайдовше. В усякому разі можна буде розшукати полковника Вареду і попросити, хай побалакає з міністром.

Згадав Понімірського. Хто знає, може, варто і від нього взяти той лист. Якщо тітка Понімірського має великі зв’язки, то це теж у пригоді стане. Звичайно, Дизма ні на мить не тішив себе гадкою, що йому пощастить залагодити справи Куницького. То було просто неможливо. Але йому кортіло зробити так, щоб Куницький і надалі був певен, буцімто він, Дизма, справді друг міністра і коли не тепер, то згодом доб’ється, аби Ольшевського звільнили чи перевели на іншу посаду, а Куницькому виділили з державних лісів стільки дерева, скільки жадала його ненаситна душа.

Вранці до Никодима завітала пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, і схвильованіша, але на усміх Дизми теж відповіла усмішкою. Розпитувала його про здоров’я, кволилася, що в неї мігрень, через те не спала всю ніч; і нарешті спитала:

– Ви, я чула, їдете до Варшави? Надовго?

– Їду, на тиждень, може, днів на десять, не більше.

– Варшава… – замислено зітхнула Ніна.

– Ви любите Варшаву?

– О ні, ні… Тобто, колись я, власне, дуже любила її… Навіть тепер люблю, тільки себе в ній не люблю.

– А-а… У вас там є друзі, родичі?

– Не знаю… Ні, немає, – затнувшись, відповіла.

Никодим надумав спритно вивідати, чи справді є така тітка Пшеленська.

– А пані Пшеленська не родичка вам?

На обличчі Ніни відбився смуток.

– Ах, ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Є така, але після мого шлюбу наші стосунки геть зіпсувалися.

– А-а… – мовив Дизма.

– Ви буваєте у неї?

– Іноді, – протягнув Дизма. – Пані і Пшеленська, здається, не терпить пана Куницького, а вас вона любить.

Ніна зніяковіла і тихо спитала:

– Ви розмовляли з нею про мене?.. Ах, вибачте за нескромність, але, бачите, це так мене схвилювало. Не дивуйтеся. Сливе всі мої спогади зв’язані з домом і оточенням тьоті Пшеленської… Ви там буваєте…

– А чому ви туди не завітаєте?

– Ах… ви ж самі знаєте. Особа мого чоловіка… Мені не можуть цього простити… – Вона одвернула голову і майже пошепки додала: – Так само, як і я сама собі не можу простити.

Никодим мовчав.

– Мені соромно перед вами і за це, і за те, що я казала раніше… Я надто безсила… Надто слаба… Надто нещаслива…

– Не журіться, ще все буде добре…

– Ні, не втішайте мене, прошу. Я знаю, відчуваю, що знайшла у вашій багатій душі глибокий і щирий відгук. Ми ж так мало знаємо одне одного, а в мене стільки довіри до вас… Не треба, не втішайте мене, на мою трагедію нема ради. Досить того, що ви мене розумієте… Тільки ви… – додала після паузи.

– А чому ви кажете, що немає ради? Хіба не можна розійтися з чоловіком?

– Не потраплю, – потупилась Ніна.

– Гм… Отже, ви все-таки прихильні до нього…

В очах Ніни спалахнув вогник.

– О ні, ні, – палко заперечила вона. – Як ви можете таке думати? Нема нічого, що зв’язувало б мене з цією людиною з душею гендляра, з цим… стариганом…

У її голосі бриніла ненависть і відраза.

– То чому ж тоді ви сказали, що не зможете розійтися з ним? – здивувався Дизма.

– Не зможу жити… у злиднях… Зрештою, я повинна думати не тільки про себе.

– Ви жартуєте, – хитро почав Никодим. – Адже Коборів – то цілі мільйони, і вони ваші…

– Помиляєтесь, Коборів – це власність мого чоловіка.

– Але ж мені сам пан Куницький казав…

– Це правда. Маєток записано на мене, але якби ми розійшлися, то я б лишилась у старцях.

– Не розумію.

– Ах, навіщо нам балакати про це… Бачите, чоловік узяв від мене зобов’язання на таку суму, що перевищує вартість Коборова.

– Видурив у вас?

– О ні, взяв, бо та сума йому належала… Покрити борги моєї родини.

– Ага!..

– Не говорімо вже про це, мені дуже неприємно. – Ніна склала руки і благально дивилася на нього. – І, прошу вас, не розмовляйте про мене з тіткою, добре?

– Як хочете. Але…

– Прошу вас! Дуже прошу! Той світ для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Читаймо…

Вона взяла книжку і розгорнула її там, де була закладка. Почала читати, однак не вимовила й кількох слів, як голос її затремтів, і Ніна, здригаючись усім тілом, заридала.

– Не плачте, не треба плакати, – безпорадно втішав її Дизма.

– Боже, боже, – ридала Ніна. – Ви до мене такі добрі, такі… добрі… Вибачте мені… це нерви…

Зненацька вона схопилась і вибігла з кімнати.

«Діло ясне, – зміркував Дизма, – жінка закохалася в мене».

– Закохалася, – повторив уголос і вдоволено всміхнувся.

На нічній тумбочці стояло невеличке люстерко. Никодим узяв його і довго розглядав своє обличчя, трохи здивований, трохи зацікавлений і трохи задоволений із себе.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Авто, кероване вправною рукою шофера, легко і плавно мчало по рівному шосе. Після вчорашнього дощу де-де ще поблискували, мов скло, невеличкі калюжі, свіжий ранок був повен сонця.

Дизма їхав до Варшави.

Куницький зумисне вирядив свого управителя автомобілем, а не поїздом: він твердив, що так буде поважніше.

І справді, елегантна машина, здавалося, була втіленням імпозантності, вона вражала своїм блиском і нечуваною розкішшю. Біла ліврея шофера і плед із тигрової шкури, що вкривав Дизмі ноги, доповнювали картину. Отож щоразу, коли вони зупинялися в якомусь придорожньому містечку – хоч зупинялися, треба сказати, рідко, – навколо прекрасного повозу зараз же збиралися групки роззяв, яких вражав не тільки автомобіль, але й великопанська міна пасажира, що розсівся в ньому.

На одній з таких зупинок Дизма вийняв з портфеля незаклеєний конверт. То був лист графа Понімірського до пані Пшеленської. Никодим узяв його про всякий випадок і тепер почав читати. Ось що там було: