Карeра Никодима Дизми

Ага! Це теж, видать, щось на зразок того… Напевно щось таке. Але що йому сказала та пані – приємне чи неприємне?.. Надісь, приємне, хоч у цих великих панів ніколи нічого як слід не добереш.

«А що як вона має око на мене?.. Е-е, не може бути!»

Нінин голос дзвенів, переливався тонкими модуляціями, часом тремтів од хвилювання. Довгі тіні від опущених вій лягали на ніжні білі щоки, пушисте волосся поблискувало в промінні сонця, що пробивалося крізь гущавину листя і світлою животворною плямою падало на килим.

У кімнаті пахло лавандою та липовим медом. Багаті панські покої немовби пишалися позолотою і бронзою, з оздобленої арабесками стелі звисала, сяючи рубіновим кришталем, важка лампа.

«Боже мій, і хто б іще тиждень тому подумав, що я, Никодим Дизма, лежатиму в оцій пречудовій кімнаті, на цьому розкішному ліжку, а ця вродлива жінка читатиме мені книжку!»

Він склепив очі і враз аж здригнувся:

«А що, коли то сон, коли все це – фантазія, коли ось я розімкну очі і побачу вологі закіптюжені стіни кімнати Барциків на Луцькій вулиці? А цей голос… Може, то Манька читає Валентовій газетку?»

Зненацька голос замовк, а за мить стиха спитав:

– Ви заснули?

Дизма розплющив очі і всміхнувся:

– Ні, пані.

– Біль уже минув? Вам лучче?

Никодим знов осміхнувся:

– Біль не минув, але мені ліпше.

Вона мовчала.

– Коли ви тут – мені краще.

Ніна сумно глянула на нього і нічого не відповіла. Никодим подумав, що той дурноверхий брат її, напевне, казав правду: вона нещаслива. Випадала нагода перевірити й інші його балачки, отож Дизма докинув:

– А ви чимось засмучені?

– Ви, мабуть, єдиний у цьому домі, хто може сказати, що йому добре.

– Чому єдиний?

– Вас ніщо не зв’язує з цим домом… Боже мій, ви ж у першу-ліпшу мить можете втекти звідси назавжди.

Губи їй тремтіли, а в очах заблищали сльози.

– І ви таки втечете…

– Ні, – палко заперечив Дизма, згадавши про свою платню. – Я жадав би лишитися тут якнайдовше.

Жінка зашарілася.

– Це ви щиро?

– А чого ж би я обманював? Певно, що щиро.

– Хіба товариство нещасливих істот не лякає вас?

– Ніскілечки. А по-друге, чого це вам бути нещасливою? Ви жінка молода, здорова, багата, маєте всі вигоди в житті.

– Ах, – перебила Ніна, – хіба можна це назвати життям!

Дизма скоса глипнув на неї.

– Може, чоловік не кохає?

– Чоловік? – На обличчі в неї застиг вираз зневаги й огиди. – Лучче було б, якби чоловік ненавидів мене. Зрештою, що нас зв’язує? Він робить гроші, тільки й думає про них… його інтереси такі далекі від мене і такі чужі мені!.. Та він і сам ніколи навіть не пробував зазирнути мені в душу, зрозуміти мене… – Вона прикусила губу. – А втім, навіщо я вам кажу про це…

– Це добре, що ви розповідаєте.

– Ви ж і так усе бачите. Пане Никодиме, скажіть мені, чи буває щасливою самотня, зовсім самотня людина?

– Далебі не знаю… Я сам на цілому світі, один як палець.

– Як? У вас нікого немає? А родина?..

– Нікогісінько.

– І вас це не пригнічує?

– Та ніби ні.

– Ах, це не дивно, ви ж чоловік, у вас сильний, зосереджений характер. Ви не відаєте, що таке самота, бо самі – єдине ціле. Я навіть не певна, чи можете ви взагалі зрозуміти, відчути пустку самотини такої слабкої істоти, як я.

– Але ж у вас є пасербиця.

– Ах, – кинула вона нехотя. – Кася… то жінка…

Вона прикусила губу, а тоді, втупившись у книжку, що лежала розгорнута на колінах, вела далі:

– Знаєте, за багато років я вперше здибала таку людину, як ви, людину, з якою почуваю себе так вільно і так… У вашому співчутті немає ні образливої жалості, ані байдужості… У мене ж немає друзів… Ви перший, з ким я можу дозволити собі щиро поділитися думками, відчуваючи, що мене як слід зрозуміють.

Пані Ніна зашарілася, говорила збуджено. І Дизма вже не сумнівався, що вона «має на нього око».

– Може, вам неприємно, що я розповідаю про свій смуток?

– Боронь боже.

– Хіба ж це хвилює вас?

– Ще й як хвилює.

– Ви дуже добрі до мене.

– І ви до мене теж. Не журіться – все буде гаразд, найперше – не сумуйте.

Ніна всміхнулася.

– Ви зі мною мов з дитиною – заспокоюєте веселим жартом, аби тільки перестала плакати. Але, знаєте, безцеремонність часто буває непоганими ліками.

– Не можна піддаватися нещастю, треба думати, як йому зарадити.

Вона насупилась.

– Тут немає ніякої ради.

– Кожна людина – коваль своєї долі, – переконано мовив Дизма.

– Щоб бути ковалем, треба мати міцні руки, а в мене вони он які недолугі.

Ніна простягнула до нього руку, від неї запахло парфумами. Дизма взяв її, поцілував. Ніна не відпустила його руки і міцно стиснула її.

– Потрібна кріпка рука, – мовила, – отака… Такою рукою можна не тільки свою долю викувати… Іноді мені здається, що для сильної волі немає ніяких перепон, що для неї нема неможливого… Вона всемогутня, ламає крицю, будує майбутнє… І якщо ця воля не егоїстична, то подає руку помочі і рятує бідних слабих істот… Скільки ж поезії в таємничій могутності сильної людини!..

Вона повільно забрала руку і додала:

– Ви, либонь, думаєте, що я екзальтована?

Никодим не знав, що на це відказати, отож знову вдався до певного засобу: застогнав і схопився за лікоть.

– Болить?

– Дуже.

– Сердега. Може, все-таки покликати лікаря?

– Ні, дякую.

– Мені так хотілося б допомогти вам.

– У вас добре серце.

– А що з того? – мовила вона сумно.

Машинально взяла книжку.

– Читатимемо?

– А може, вам це важко?

– О ні, я люблю читати вголос.

У двері постукали, і почувся голос Касі:

– Ніно, можна тебе на хвилинку?

– Вибачте, будь ласка, – підвелася Ніна. – Я зараз повернусь.

Чути було, як Кася щось сердито говорила, потім усе стихло.

Никодим почав обмірковувати становище. Тепер уже було ясно, що він подобався пані Ніні. Але яку ж вигоду з цього можна мати? Чи не пощастить за її протекцією довше продержатись на посаді управителя в Коборові?..

«Сумнівно, – подумав. – Вона не має ніякого впливу на чоловіка. Як тільки стариган помітить, що я нічого не тямлю, він вижене мене без усяких балачок, а вічно хворіти я ж не можу».

Його трохи дивував несподіваний успіх у цієї елегантної пані, але від того він не відчував ні радощів, ані гордості. Як утриматися в Коборові? Мозок Дизми так гарячково вишукував різноманітні способи, що ніякі інші, інтимніші почуття не могли одірвати його від цієї єдиної думки. Ніна вважає його, Никодима, за когось гідного її довіри. Вона подобалась йому, але не більше, ніж Кася, Манька чи перша-ліпша молода жінка.

Серце Никодима Дизми доти ще не знало любові. На романтичних сторінках його життя містилися тільки куценькі спогади про випадкові пригоди, яких, зрештою, було не так уже й багато. І тепер, думаючи про пані Ніну, він не заглядав уперед, не будував собі ніяких планів. Що більше, природжена обережність остерігала його бід рішучіших кроків, які могли б завадити йому, коли б Куницький щось пронюхав.

Пані Ніна повернулася трохи схвильована, і Никодим подумав, що у неї, певно, була неприємна розмова з Касею. Вона знову почала читати, і вже до самого обіду обоє не перекинулися жодним словом. По обіді Никодим заснув, і тільки в сутінки його розбудив стукіт у двері. То був Куницький.

Хвороба Дизми дуже засмутила господаря, він хотів телеграмою викликати лікаря. Дизма насилу розраяв, завіряючи, що він почуває себе краще і завтра або позавтрому встане.

– Це вельми добре, вельми добре, – втішився Куницький, – бо інакше, коханий пане, той Ольшевський у могилу мене зажене; що він витворяє – в людській голові не вкладається. Уявіть собі, велів затримати соснину, бо я, бачте, не доплатив грошового задатку. Розумієте, задатку треба було внести сорок тисяч двісті злотих. Я зовсім забув про ці двісті злотих, бігме, забув, і той мерзотник гальмує мені тепер усю роботу. Через оті двісті злотих! Та це ж людину грець може побити.