Карeра Никодима Дизми

Поки що Дизма не бачив ніяких таких можливостей, але кмітував, що знати чужі таємниці ніколи не завадить. Тим паче на його місці.

«В усякому разі я повинен якось вивідати, чи правда все те, що розповідав цей пришелепкуватий граф».

Никодимові спало на думку, що коли б ті звинувачення потвердилися, то можна було б настрахати Куницького. Отак міркуючи, Дизма вже біля самого палацу здибав лакея і довідався, що господар одіслав додому автомобіль, а сам не повернувся – справи затримали його ще на день.

Никодим зрадів з цієї звістки. Ще одна чудова, спокійна доба. Але з хворобою він постановив не зволікати. Все-таки буде ліпше, коли припадок ревматизму почнеться за цілий день до бесіди з Куницьким.

Отож під час вечері він почав немилосердно кривитися, хапаючись то за плече, то за коліно. Обидві жінки, а надто Ніна, співчутливо допитувалися, що з ним, а коли Дизма пояснив, що то ревматизм, вони одностайно висловили гадку: в усьому винен вологий клімат Коборова, через нього починаються припадки ревматизму. Пані Ніна навіть перепрошувала, що Никодима не попередили про це.

Саме тоді, коли Дизма допивав компот, біль став просто нестерпний. Никодим попросив вибачення і хотів уже йти до своєї кімнати, але пані Ніна веліла слузі підтримувати його, сама ж кинулася до хатньої аптечки по якісь ліки.

Дизма був цілком задоволений. Сцена вийшла чудово. Про це свідчила навіть заклопотана міна лакея, котрий допоміг йому роздягнутися і лягти в ліжко, а тоді приніс ліки.

Хвилин за п’ятнадцять у двері постукали.

– Прошу, – озвався Дизма і зразу ж почув голос пані Ніни:

– Як ви себе почуваєте?

– Знаєте, кепсько.

– Може, вам щось треба?

– Ні, дякую.

– Ну, то на добраніч. Сподіваюся, що завтра вам буде лучче.

– На добраніч, пані.

Стало тихо. Вечеря була добра, їв Дизма нівроку, і тепер йому дрімалося. Вже засинаючи, він подумав:

«А ця пані Ніна – симпатична баба… Графиня…»

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Клімат Коборова впливав на ревматизм Никодима Дизми фатально. Вранці виявилося, що Никодим цілісіньку ніч не склепив очей, і що біль став ще дужчий. З такою новиною покоївка прийшла до пані Ніни, а відтіль повернула з новими ліками і з питанням од пані, чи не бажає пан Дизма щось почитати.

Дизмі зовсім не хотілося читати, та щоб не склалося враження, ніби він не любить літератури, Никодим сказав покоївці, що йому важко тримати книжку в руках.

Ефект був несподіваний для нього – за дверима знову почувся голос пані Ніни:

– Добрий день, пане Дизма. Мені дуже сумно, що вам не полегшало. Може, послати по лікаря?

– О ні, не треба, – рішуче заперечив Никодим.

– Ви, мабуть, нудьгуєте тут. Може б, вам хто почитав уголос?

– Що ж робити, коли нікому.

За дверима стало тихо, а тоді пані Ніна озвалася знову:

– Можна ввійти до вас?

– Ну звісно! Заходьте, будьте ласкаві.

Вона ввійшла, окинула Никодима поглядом, у якому цікавість змішалася із співчуттям, і зненацька запропонувала йому читати сама. Виходу не було, і Дизма мусив згодитися, дякуючи при тім та перепрошуючи за клопіт.

– Дрібниці. Я ж нічого не роблю і з радістю почитаю вам що-небудь. Тільки скажіть, якого ви автора воліли б.

Никодим замислився: треба назвати якогось видатного, з тих, кого в бібліотеці у Лискові вибирали найінтелігентніші люди. О, він уже знає кого – отого англійця, ім’я якого вимовляється «Джек Лондон», а пишеться інакше.

– Може, що-небудь Джека Лондона? – сказав він.

Вона всміхнулась і кивнула головою.

– Зараз принесу кілька його книжок.

Незабаром вона повернула з кількома томами у гарній оправі.

– Я зовсім не здивувалася, що ви любите саме цього письменника.

Дизма ніколи не читав Джека Лондона, але відповів:

– Справді, цей автор мені здорово подобається, але як ви догадалися?

– Ах, пане, може, я тішу себе, проте мені здається, що я вельми спостережлива. А вас не важко розгадати, хоч ви й замкнута натура, яка живе внутрішнім життям, немовби у splendid isolation… ^[6]

– Невже? – спитав Никодим.

– Так. У нас, жінок, виходить це, може, й не по-науковому і навіть не методично, але ми добре розуміємось на психоаналізі, я б сказала – на прикладній психології. Інтуїція заступає нам дослідницькі методи, а інстинкт застерігає від помилок.

«Ото розверзякалась!..» – подумав Дизма.

– І тому, – вела далі Ніна, перегортаючи сторінки, – саме тому ми легше знаходимо ключ до закритих книжок, аніж до відкритих, і легше їх читаємо.

– Гм… – замислився Никодим. – Але навіщо ж шукати отой ключ, якщо кожну книжку так легко розкрити?

Він думав, що Ніна, говорячи про закриті книжки, мала намір продемонструвати йому читання Лондона крізь обкладинку, і додав:

– Нема нічого легшого, як розкрити книжку.

Пані Ніна глянула йому в очі і заперечила:

– О ні! Є такі, що не терплять цього і саме вони – найцікавіші. Їх можна прочитати тільки очима уяви, не інакше. Ви згодні зо мною?

– Не знаю, – відказав Дизма, не думаючи, – мені такі книжки не траплялися. Бачив навіть дуже цінні видання, але кожну книжку я міг розкрити і прочитати.

– Ах, це зрозуміло. Ви, напевне, взагалі не берете книжок, які вас не цікавлять, зате ті, котрими зацікавитесь, розкриваються самі, немовби під дією магніту. Сила волі має такі властивості.

Дизма розсміявся – що за дурниці вона меле?! – і сказав:

– Але ж на те, щоб розкрити книжку, досить і сили немовляти.

– А проте ви людина надзвичайно сильного характеру…

– Я? – витріщився Дизма.

– О, не старайтесь обманути мене. Безлік моїх спостережень підтверджують це, – переможно всміхнулась вона. – А от хоча б те, що ви найбільше любите Лондона… Адже це яскраво свідчить про ваш смак! Чому не Поля Жеральді, чому не Моруа, не Уайльда, не Льюїса Сінклера, не Жеромського, Манна чи Шоу, а саме Лондона? Чому саме Лондон з його поезією скромного творчого героїзму, з його поганською могутністю боротьби, з його апофеозом праці?

Дизма німував.

– От бачите. Заздалегоди можу сказати, що ви не любите Шопена, а любите Брамса, що вам ближчий Матейко, ніж Яцек Мальчевський, Ліндберг, аніж Сірано де-Бержерак, більше до вподоби готика і хмарочоси, ніж барокко і рококо…

Вона дивилася на нього величезними голубими дитячими очима, які, здавалося, промовляли: «А бачиш, дядечку, я знаю, що у тебе в кишені!»

Дизма не знав, що відповісти, отож скривився і застогнав од болю. Пані Ніна одразу ж почала допитуватися, чи не докучила йому розмова, бо якщо так… а може, він хотів би заснути?..

– І скажіть, тільки щиро, чи правильно я визначила ваші смаки?

«А дідько його знав!» – чортихнувся в думці Никодим, а вголос лукаво мовив:

– Почасти правильно, почасти – ні.

– Ну, гаразд, – вдоволено засміялася Ніна, – тепер почитаємо. Хочете, «Поклик крові»?

– Авжеж.

Стала вона читати. То була історія про якогось великого пса; його вкрали. Дизма з кожною сторінкою чекав, що, нарешті, в це діло втрутиться поліція; коли ж розповідь повернула в інший бік, він поступово перестав стежити за нею, кінець кінцем зовсім загубив нитку подій і вже чув тільки мелодійний, м’який, теплий голос пані Ніни.

А тоді Никодим почав міркувати про розмову, яка щойно відбулася, і дійшов думки, що все-таки вона досить дивна. Скидається на те, що ця пані говорила не про книжку… Невже!..

Раптом прийшов на пам’ять Лисков. Невеличкий салон у квартирі начальника пошти пана Бочека, дві його доньки, панна Валясківна, учителька початкової школи, Юрчак – судовий писар, інша золота молодь Лискова. В тому салонику – який же він мізерний проти цього палацу! – грали в цензуру; Лодзя Бочек сідала посередині і була немовби книжкою. Так, так! І про неї казали всяку всячину, – що то, бачся, книжка нерозрізана, кухарська книга, чи томик якихось віршів, або що ця книжка на вигляд цікава, тільки ліпше її не розгортати….