Карeра Никодима Дизми

– Ви не так мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.

– Он що! Шкода. Мене мучить ревматизм, а це, надісь, хвороба чоловіча.

– Хтозна, це залежить од того, як ви захворіли, – зауважила Ніна.

– На війні, – кинув Дизма.

– Ви були офіцером?

– Ні, звичайним рядовим.

– Це славно, – мовила Ніна. – Багато видатних людей носило в той час сірі солдатські мундири.

– Мундири були зелені, – спростував Дизма.

– Звичайно, колір надії, це ви дуже тонко зазначили. Вас, либонь, поранило?

– Ні. Війна зоставила мені на згадку тільки ревматизм.

– Ну, і, певно, ордени? – поцікавилась Ніна.

У Никодима не було ніяких нагород, але він збрехав:

– Virtuti Militari ^[4]. І ще підвищення. Я мало не став генералом.

– Як?

– Мені надали звання єфрейтора, і я неодмінно дослужився б до генерала, якби акурат тоді не кінчилась війна.

– Однак, я бачу, у вас лишилися приємні спомини про неї.

– То був найкращий період мого життя, – щиро мовив Никодим.

– Я розумію вас. Хоч сама як жінка не могла б почувати себе щасливою серед конаючих і поранених, але розумію, що справжній мужчина знаходить на війні середовище, котре збуджує найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…

Дизма всміхнувся. Зринули в пам’яті казарми телеграфного батальйону, кури, яких держав сержант, тепла кава і монотонні, довгі дні байдикування…

– Так, інстинкти дикого звіра, – потвердив він.

– Моя люба, – звернулася пані Ніна до Касі, немовби провадячи перервану розмову, – все-таки ти повинна визнати, що в цьому є чарівність, яка впливає дуже сильно, тим паче на жінок.

Дівчина здвигнула плечима.

– Не на всіх.

– Взагалі, – прорік Никодим, – жінки воліють грубу силу, аніж слинтяйство.

– Не рекламуйте себе, – засміялася Ніна.

Побалакали ще кілька хвилин, і Дизма подався до своєї кімнати. Пам’ятав, що домовився зустрітись у парку з тим недоумком-графом, а від нього можна довідатися багато цікавого про всіх мешканців коборовського палацу.

Впевнившись, що поблизу нікого немає, Никодим прохилив двері на терасу і почимчикував алеєю, яка, здавалося йому, була найкоротшим шляхом до кам’яної лави під старою липою.

А проте знайти її ніяк не міг. Уже пропадала надія побачитися з тим Понімірським, коли це зовсім близенько загавкав собака.

«Є!» – зрадів Дизма.

І справді, невдовзі він угледів песика, який незграбно плигав навколо розсохатого каштана і затято гавкав. Никодим скинув оком угору і, вражений, став: на дереві між двома гілляками сидів молодий граф.

– А, це ви! – гукнув той згори. – Чудово!

Він легко скочив на землю, кивнув Дизмі головою і недовірливо спитав:

– Ви не донесли на мене Кунику?

– Боронь боже. Та його й дома немає.

– Це добре. Ви здивувалися, що я сидів на дереві?

– Ні, чого ж…

– Бачите, це атавізм. Іноді людину обгортає непереможна жадоба повернутися до первісних форм існування. Ви не помічали цього, пане… Ну, як там ваше прізвище?

– Дизма.

– Ага, Дизма. Дурне прізвище. А ім’я?

– Никодим.

– Дивно. Ви не схожі на Никодима. Але річ не в тому. Зрештою, мій Брут теж не схожий на Брута, а я на Жоржа. То, кажете, цей негідник виїхав?

– На один день.

– Певно, якесь нове шахрайство готує. Ви знаєте, що він у нас Коборів одняв?

– Нічого не чув, – відповів Дизма.

– Розумієте, Куник позичав гроші на лихву. А мій батько багато грошей тринькав, та й війна добряче пошарпала наші капітали. Отож Куник легко обплутав нас і кінець кінцем підбив батька продати – немовби фіктивно – Коборів.

– Як це – фіктивно? Так тільки, ніби продано?

– Не знаю, я на цьому не розуміюся. Досить того, що він зробив якесь велике шахрайство і привласнив собі нашу маєтність. Але нічого. Його ще запакують до тюряги.

– Ну, гаразд, – обережно почав Дизма. – А чого ж тоді ваша сестра вийшла за Куниць… за Куника?

– 3 любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборів. А той бандит, пронюхавши це, підсунув батькові умову: якщо Ніна вийде за нього, то він запише Коборів на неї і наше родове гніздо залишиться, таким чином, у руках Понімірських. Сестра офірувала себе і тепер гірко покутує, бо через рік по її шлюбі батько й так помер. А цей мерзотник вициганив у Ніни якісь векселі на величезну суму, та ще й довіреність. Через те сестра у власному маєтку не може й пальцем поворухнути, вся сила – в руках негідника Куника.

– А що каже про це його донька?

– Ота Каська? То теж мавпа, але Куника ненавидить, бо він, буцімто, страшенно збиткувався над ЇЇ матір’ю.

– Вона померла?

– Хто?

– Перша жінка пана Куника.

– Якого пана?! – скипів Понімірський. – Негідника, хама, а не пана. Пан – це я! Розумієте?

– Розумію, – згодився Никодим. – То вона вмерла?

– По-перше, мене це зовсім не обходить, а по-друге, вона вмерла вже давно. Дайте мені цигарку.

Граф запалив і, майстерно пускаючи дим кільцями, глибоко замислився… Дизма помітив, що сьогодні Понімірський багато спокійніший, тому й наважився спитати:

– А чого вас не пускають у палац?

– Що?

– Я питаю, чого вас не пускають у палац?

Понімірський нічого не відповів і, витріщившись, довго дивився в очі Дизмі. А далі нахилився до нього і прошепотів:

– Здається, ви будете мені потрібні…

– Я? – здивувався Никодим.

– Тих-х-хо! – граф підозріливо озирнувся довкола. – У мене таке враження, що нас хтось підслухує.

– Це вам здалося. Нікого тут немає.

– Тсс! Брут! Шукай шпигуна, шукай!

Песик недоумкувато лупав очима на свого хазяїна і не рухався з місця.

– Дурна тварюка! – розсердився граф. – Пішов вон!

Він підвівся і, крадучись, обійшов навколо кущів.

Усівшись знову на лаві, повчально мовив:

– Обережність ніколи не завадить.

– Ви, пане графе, казали, що я буду потрібен вам, – почав Дизма.

– Так, я використаю вас як знаряддя, тільки ви повинні пообіцяти, що слухатиметесь мене. Звісно, нікому ані слова. Насамперед ви поїдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це вельми тупоголова і вельми поважна особа. Напевне, ви теж помітили, що шановні особи здебільшого дурні…

– Справді…

Понімірський іронічно скривився і додав:

– А ви, добродію, виняток із цього правила: ви хоч і дурні, а пошани до себе не викликаєте. Та це дрібниці. Тут є важливіша справа. Так от, тітка Пшеленська має величезні зв’язки і ненавидить Куника. Саме через це вона й допоможе вам у моїй справі.

– В якій справі?

– Мовчати, sapristi ^[5], коли я щось кажу! Куник оголосив, ніби я божевільний. Я! Ви тямите? І добився опіки надо мною. Так от, справа в тому, щоб тітка поставила на ноги… не знаю вже кого там… Словом, треба скликати консиліум, який визначив би, що я людина цілком нормальна. Розумієте?

– Розумію.

– Я напишу до тітки листа, відрекомендую вас як свого товариша; правда, ви схожі на шевця, але тітка так багне допекти Кунику, що повірить. Ви поясните їй усе, розповісте, що тут надо мною збиткуються, зв’язали мені руки й ноги, перехоплюють мої листи. Все це треба намалювати в найчорніших барвах…

– Ну гаразд, але…

– Тихо! Ви хочете спитати, що матимете за це? Так от знайте, що за це я ощасливлю вас своєю дружбою і дам вам довічну пенсію. Досить цього? Іду писати лист, а ви перед від’їздом до Варшави зайдіть сюди – візьмете лист і дістанете докладні інструкції. Але якщо донесете на мене, то пам’ятайте: уб’ю як собаку. До побачення.

Він свиснув на песика і, стрибнувши, зник у кущах.

«Це причинний, нема ніякого сумніву», – подумав Дизма.

Однак у тому, що розповів граф, було, певно, чимало правди. Адже сам Куницький казав, начебто він купив Коборів. І дружина та дочка ставилися до нього вороже. Звичайно, морочитися з цим благуватим і його планами не варто, але треба помізкувати, чи не можна тут мати якусь користь для себе…