Втомленi гори

ДЕ СЬОГОДНІ КАРМЕЛЮКИ? Я завжди гордивсь, народе, Що козацького ми роду, Що з’являлись Кармелюки – Як на світ з’являлись суки. Де ж сьогодні Кармелюки? Не могли ж купить всіх суки! 27.1.2003 р. ГРАБУВАВ І МОЛИВСЯ Він грабував й молився Богу, І Бог прощав бандиту тому. 12.5.2005 р. БУМЕРАНГ Все, що ти робиш, мій козаче, То все для себе – не одначе. Зробиш добро – добро збереш, Посієш зло, то зло й пожнеш. Як будеш сам про інших дбати – Будуть і люди шанувати, Бо хто в житті про інших дбає, Тому і Бог допомогає. Хочеш радіть і процвітати? Не смій ти бідних оббирати. Бо зло, як бумеранг, мій брат, Кинеш вперед – летить назад. Отож, хто сіє зло, Іване, Збере невдовзі урагани. 10.7.2001 р. КАВА В ДЖУНГЛЯХ Пану Д. Корчинському Не знаю, хто я – дурень, геній? В житті це важко довести, Ким краще бути: непідкупним А чи продажним, як ось ти? І на цей лад, на цю державу Так як вона на нас – начхать... І пити десь у джунглях каву І жіночок там спокушать. 9.11.2001 р. КІНЕЦЬ СВІТУ Від голоду бабку привезли в реанімацію, А на центральній площі гриміли овації. Люди, неначе з ними щось сталось, Та, видно, не від картоплі і сала. Що це? Я в урядовців вимагаю звіту, Невже це і справді настав кінець світу? 20.10.2001 р. ОТУПІВ, ОЗВІРІВ... Отупів, озвірів і зневірився: З Невідкуди іду в Нікуди, Заворожений генієм партії – Вже й незнаю, куди нам іти. Я забувсь про любов, про життя. І будую, будую, будую я Проклятущий отой Комунізм. Коли чую команду: – Відставить! – Розвертайтеся в Капіталізм. І ламаю, ламаю я знову Те, що стільки я літ будував... А як з’явиться й ще один геній, І напише нам новий устав? 9.9.1992 р. ЗНОВУ З’ЯВИЛИСЯ ПАНИ Чомусь така журба і туга, Мов після похорон душа. Бо світ – бардак, а доля – шлюха, В кишені жодного гроша. Й куди підеш, кому жалітись, Що вас обдерли, як сурка, Де ті прокляті душогуби? Кравчук сказав, що їх нема. То де ж вони, куди поділись? І хоч всі знають та мовчать, І знов пани – куди не підеш – Неначе змії – скрізь сичать. А де ж вони, куди поділись? Ніхто не знає, де вони, А на частині шостій світу – Знов появилися пани. 9.9.1992 р. ЛЕВОВА КУМА – Я не файна, ще й чумна, А все ж – левова кума. 21.6.2000 р. ПАВУКИ Як все набридло й остогидло І світ став просто навпаки, Де світом править всяке бидло І ненажери-павуки. Що все хапають і хапають, Мов сотні літ зібрались жить, Останню совість пропивають, Пора по-путінськи – мочить. Де була честь – безчестя стало, Де була гідність – сором, страх, Зате усі молитись стали Із автоматами в руках. Все в цьому світі помінялось І править в ньому блат і факс, І всі служить синьйорам стали З коротким ім’ям – Секс і Бакс. 29.3.2003 р. ЯРМО Втомивсь ще більше, як худоба, Яка запряжена в ярмо, І як би ви її не били – А їй, пробачте, – все одно. Боровся я проти бандитів, І що добився? І це факт: У них ген, гляньте, – форди, вілли, В мене ж інсульт та ще й інфаркт. 11.9.1992 р. ЗВІДКИ БОЛЯЧКИ? Всі стали коханок, коханців мінять, Неначе хірург рукавички, Немов кінець світу наступить, от-от Спішать мужички й молодички. Не знаю, чи вірно всі роблять, чи ні? Судить я про це не беруся, А потім питають: – І звідки той СНІД, І звідки болячки беруться? 22.4.2003 р. АВРОРА Роки ідуть, хмарки пливуть, А ти на кухні крутишся, А я чогось все жду – як ждав, Мов має щось відбутися. І так же само, як і вчора, Хтось обікрав в селі когось, І войовнича та ж Аврора, З якої зло все почалось. І ті ж листочки на березках, Немов мої останні дні, І Місяць так, як і раніше, Всю ніч, як сторож у вікні. Роки ідуть, хмарки пливуть Й куди не гляньте – витрішки. А люди новий постріл ждуть. Невже вона не вистрілить? 11.1.2000 р. Я ВІРЮ В УКРАЇНУ Я не вірю, що знову настане негода І що небо захмариться знов, І хоч в серці моєму тривога – Але вірю в порядність, в любов. Бо я знаю – любов не зникає, Де любов – там вершина всіх благ. Але величі ті досягають – В кого є власний гімн і свій стяг. Бо де стяг, де є гімн – там і сила, Там і слава, могутність і честь! І хоч нам ще викручують крила – Та Вкраїна була, буде, є! Я не вірю, що в підлості вічність І що зникне безслідно наш гнів, То ж нехай шахраї пам’ятають, За що люди не терплять панів. 21.3.2000 р. ПЕРШИЙ СОРТ Той, хто любить секс і спорт, То людина – перший сорт. 28.1.2006 р. БАНДИТАМ Ці намістники Божі, Що по горло в крові, Чи невже вони й справді Безнадійно тупі? І невже ті не знають Що війна – то змія, То – найбільше страхіття, Яке знає земля. І невже зрозуміти Ті не можуть ніяк, Що людина – не робот, Що вона – не слимак? Їх не може дістати Ані плач, ні мольба, Що сказать таким можна, Окрім слова – ганьба! А тому я звертаюсь До землян, так сказать: – Вбийте першого того, Хто накаже вбивать! А Планета гуляє, А Планета гуде, Може завтра і нашу Україну це жде? 2.3.2003 р. ДО ЧОГО ДОЖИЛИСЬ? Як же тут не станеш ти Хвилюватись, брате, Як держава вже для нас Стала, ніби катом? Що біжать з держави всі, Хто ходить ще може. І невже, хотів би знать, Бог нам не поможе? 1.2.2003 р. АБИ ВИЖИТЬ В цьому світі щоб вижить – Буть тварюкою треба І душить всіх підряд. Особливо рабів. Щоб, нарешті таки, ті проснулись горбаті І за душу взяли всіх бездушних катів. В цьому світі щоб вижить – не думай Ні про яку порядність, не думай про такт, Бо як ти не з’їси свою жертву сьогоднІ, То вона тебе з’їсть, не вагайся, це – факт. А тому, про порядність не думай, І за тим, чого в світі нема, не жалій... Як не хочеш ти жить, як порядна людина, То будь вічним рабом і народжуй повій. 10.6.2001 р. ПО ТРУПАХ Ми – нові пани. Ми – крутії. Нам треба раби і гарем. По трупах, по трупах, по трупах Ми до корита дійдем. А всіх, хто дорогу перейде І проти нас піде, зітрем! По трупах, по трупах, по трупах Ми до корита дійдем. Бо честь і порядність – то догма. Хто пискне – усіх без проблем... По трупах, по трупах, по трупах Ми до Олімпу дійдем. 11.2.2001 р. ГАЧОК ДЛЯ ОЛЕН Я не вірю сьогодні в порядність, Бо де честь мала буть – виріс член. І то просто гачок для наївних, Для гарненьких, дурненьких Олен. Бо у цьому жорстокому світі, Де пасуться наївні дівки, Там безпечно себе почувають Всякі покидьки і вовки. 10.6.2001 р. БОЖІ НАМІСНИКИ О, як би я хотів, щоб люди Стали добрішими в житті, І не хапали всіх за душу Так, як хапали нас вожді. Кому така тре’ демократія, Де пільги тільки для катів? Для тих, що ходять з автоматами, Щоб поробити з нас рабів. Вони і досі ще жирують, По списку першому живуть, І їх усіх, немов релікти Ще і сьогодні бережуть. Оті, що стріляли в потилицю, Глумились з людей, як з тварин, Вони і сьогодні у милості, І в кожного свій лімузин. Для тих, що нас всіх грабували, Тим – Ялти і хатки у зруб, А тим, що як бик працювали, Тим лагідне слово з трьох букв. Бо усі ті, що там, – недоторкані, Бо то – наш золотий генофонд, Бо то – наші намісники божії – Ті, що нам об’явили фронт. Бо що будем всі ми робити, Як раптом не стане вождів? Бо хто ж буде баб гвалтувати, А в плуг запрягать мужиків? 20.10.2001 р. ДІДУСЬ І ГОЛОВА – Хто тут з нас старший: ти чи я? – Пита в дідуся Голова. – Це як сказать,– дідусь в отвіт,– По чину – ти, а я – від літ. Та як на мене – той старіший, Хто, певно, більше з двох мудріший. 13.5.1992 р. ЧУЖЕ ДОБРО – Як хочеш ти дружить з сріблом – Не прись ти за чужим добром, Чуже, мій хлопчику, добро То є отрута – не срібло. 29.5.2003 р. БУЛИ ЧАСИ Були часи такі, Данило, Коли трясло всіх і водило, Боялись всього всі підряд – Будь ти співак, чи кату брат. Навіть боялися любить, Щоб честь держави не зганьбить, А ще не дай Бог в нічку пізню Та хтось з нас влюбиться в заміжню! То так і знай: дадуть під хвіст Будь ти хоч тричі комуніст. А зараз, чом би й не гордиться: Яку вгребли – та і годиться! А ми порядки ще ганьбили, Видно, що мало дурнів вчили. 21.6.1990 р.-2006 р. ЗАМОК Дорога без кінця і краю. А я біжу. Куди? Не знаю! І от прибіг. А на дверях Висить замок, як в клубі дах. Висить замок над нашим світом І надпис, що пройшло вже літо. Поцілував я той замок І зрозумів, що світ – це Вовк. 29.9.1990 р. НОВІ УКРАЇНЦІ Отакі вони сьогодні українці новії: Не здоровкаються хлопці, бережуть калорії. 7.4.2000 р. ЄДИНА РОДИНА Ну, що з того, що ти об’їдаєшся воблою, Й скільки знаю тебе – ходиш з торбою? Що з того, що об’їдаєшся ікрою заморською, Якщо ходиш завжди ти із кислою мордою. А я б геть усе поміняв би на посмішку милої, Ту, що нас всіх і вбиває, і милує, Бо людина живе не хлібом єдиним, А весь світ – то єдина родина. 9.6.1990 р. В ШКІРЯНИХ ТУЖУРКАХ Скільки вас невимовно гарненьких Круглий рік у полі і в гаю В платтячках прозоро-коротеньких В нього красувалось на...краю. Миготіли зорі білолиці, Місяць, ніби півень, пас курчат, Ну а він, як Зевс на колісниці, Все нових розшукував дівчат. Й звісно, що знаходили таланти, Тих, кого вдавалось обдурить, І в жінках шукали бриліанти. В тих, що дозволяли всім любить. Й хоч здавалось цьому полю квітів Не було ні краю, ні кінця, Та усім чомусь тоді хотілось Дуже бути схожим на творця. На отих, що в шкіряних тужурках, Що, як пси обнюхували всіх, Що любов важали за розпусту, Та старались… як побільше їх. Й хоч любов вважали за розпусту А жінок за бидло, за дермо, Та впрягти не проти були в бричку Й в ній же натягнути... за одно. То й тягали, а діток державі... Хай вона те бидло і глядить, Й потім знов співали всі про Галю, Щоб ізнов ще когось підпалить. 4.6.1990 р. ДЕБІЛИ За що, скажіть, любить плебеїв? За те, що думать не хотять, Чи мо’ за те, що ті дебіли, Як вгледять пляшку – аж тремтять?! 14.4.2000 р БАНДИТСЬКА РАДА У нас на дачі, як в селі, Навіть півні весь день співають. Виводять віволги пісні, Бджоли гудуть, джмелі літають. А в метрах ста на Окружній Там, де гуляли вітри в полі, Уже відверто свій товар Вам пропонують – Галі, Олі. От ми уже прийшли куди! Ну як тут владу не хвалити!? А щоб не мали ті... її, Як би вони змогли прожити? А поруч саркофаг й стоїть бандитська рада – Два джерела людських найбільших бід, Та кожна з тих заробітчанок рада, Що діткам заробила на обід. 19.6.1997 р. ЖУРБА Така журба, немов хтось в душу Підклав тротил, щоб підірвать. А я іду, розвісив вуха І руку нікому подать. Чому завжди душа вирує, Чому завжди вона бурлить? Бо на Олімпі нас не чують Ті, що повинні нам служить. 19.1.1997 р. СВІТ РЕКЕТИРІВ І ЗЛОДЮГ Може Бог і є на світі, Та повірю я тоді, Коли тих, хто звів Чорнобиль, Спалять в тому ж їх вогні. А коли ще нашим світом В нас керує КПРС – Не бувать весні і літу, І не вірю у прогрес. Зараз Павлова немає І нема його бандюг, А народ ще більш конає В світі рекету й злодюг. 14.6.1992 р. ЩОБ БУЛО САЛО Про занадто вже розумних Йде негарна слава, Бо їм скільки б не давали – То все мало й мало. Їм і дачі, і машини, І часник, і сало. Й хоч живуть – як кіт у маслі – А все мало й мало. Ладні першого схопити, Якщо хтось прорветься, Хоч в самого, як говорять, Вже і з горла преться. То ж не дивно і не смішно,– Якось мовив Сава,– Буде більше в нас розумних – Менше буде сала. Бо розумні та культурні Люблять розважатися, А щоб сало було, треба У дермі копатися. 21.1.1997 р. БИДЛО Поки бидлом не назвеш, Хрен йому щось доведеш. 12.3.1997 р. ЯКБИ Я БУВ БОГОМ Гуде в гаю весь день губатий, Ніччю заплутавшись в дротах, Стоїть сумна старенька хата, Немов не хата то, а страх. Я знаю: спокій всім потрібний, Та я – щоб божу силу мав – То працьовитих залишав би, А всіх ледачих – умертвляв. 16.2.1997 р. СТОЇТЬ В СТЕПУ БЕРІЗКА Стоїть в степу берізка сиротливо, Де поруч з нею річенька біжить, А на душі так сумно і тужливо, Що нас змогли так нагло обдурить. Кравчук нас всіх перехитрив І як болотом ротом, Ніби коритом, всіх накрив, Не кліпнувши і оком. Як в революцію колись Народ пролетаризований, І невідомо ким і чим Він так загіпнозований. Кравчук нас всіх перехитрив І балакучу братію Купоном-пострілом убив, А з ним і демократію. – А де ж народ? Хто скаже, де? – Нема. Мовчить. Обіцянок наївсь, напивсь І, певно, спить. Пора будить!!! 16.6.1992 р. ПЛЮВАТЬ НА ЧИН Мені плювать на ранг і чин, Я чую те, що йде з глибин. 17.10.2006 р. ЩЕ ВІТРИ ГУДУТЬ Добра я хутко не чекаю, Але й, склавши руки, сидіть не збираюсь, Бо що то за радість – як бійки у Раді, Як люди кричать, а пани при параді? Як стогне твій розум, як стогне діброва, Коли вже не вірять нікому ні слова, Як поле і небо – всі плачуть дощами. О, люди! О, небо, що діється з нами? Чому стали ми і лукаві, й байдужі, Немов поросята в великій калюжі? Навіщо живими себе хоронить, Як з маками жито ще в полі шумить? Як поруч на лузі – де верби сміються – Ще кізочки білі грайливі пасуться, Як з жита на скрипочці грає цвіркун, А поруч квітує розкішний буркун. Бо вірю: не всі ще зіпсовані долі, Коли ще шумлять українські тополі, Не все безнадійно. Ще вітри гудуть, І вірю, що славу ще нам принесуть! 11.11.2001 р. ПАРОСТОЧКИ Ось уже й в моєї дочки Появились паросточки. Я дивлюсь на ті росточки, Що так пруться з-під сорочки. А стоїть хлопча під небом І до донькі: – Що то в тебе? І так хоче у садочку Шмигонуть їй під сорочку. Я дивлюсь, таке зелене – А геть все пішло у мене, І подумав: буде свято, Якщо є таке хлоп’ятко! 8.3.1990 р. ВЕТЕРАН Сидить старенький ветеран І мовчки сльози витирає, А поруч з ним стоїть хлоп’я, Й його медалі розглядає. А потім ближче підійшло До дяді й тихо запитало: –Це ти мого вбив дідуся?– Й на нього глянуло зухвало. – За що, за що ти вбив його, Ти ж не Іуда і не Каїн? –Я вбив його лише тому, Бо наказав мені так Сталін. Коли дивлюсь на ордени Й на тих мужів, що у медалях, Мені здається, що із них Чиїсь там душі визирають. В них бачу я сиріт і кров, Грабіж, розруху, сум і крики, І стогін неба і дібров Там, де пройшли ці орди дикі. Я чую, як кричать вони – Свої й чужі – що жить хотіли, І за бандитів полягли, Які на бідах багатіли. Я чую, як кричать гаї, В яких жінок не докохали, Тому так довго солов’ї Після війни в нас не співали. Сидить і плаче ветеран, І на медалі поглядає: –А я ж їх чесно заробив, Я ж всіх стріляв – кого казали. 9.5.1990 р. ДОБРОЗИЧЛИВИЙ Він щастя в світі всім бажає, А сам – за Сталіном конає. 21.4.1990 р. КРАДІЯМ Скільки живу, за тих радію, Що всіх навчились шанувать, І за багатством не гонились, Аби всіх в світі перегнать. Чому у цьому райськім світі Кожен щось хоче відщипнуть? Оце якраз – скільки живу я – Цього й не можу я збагнуть! 11.12.1982 р. НІКЧЕМИ Народ все чує і все бачить, Та поки спить. А може того він не знає – Що робить? Бо стільки крові вже пролито, Що не сказать, Що скрізь – куди уже не ступиш – То всі мовчать. Ну а злодії бенкетують І живуть, І, здається, непогано, В чому ж суть? Чи то ми такі нікчеми, Чи такий могутній бос, Що за себе постояти Як зайці ми боїмось? А тому сказати хочу Вам від імені свого: Того, хто вбивать накаже, Вбий його! 21.11.1990 р. МОЇ ВІРШІ Уже і жито покосили, І відшуміли комиші, Куди ж мої дівались сили Й чому мовчать мої вірші? 8.3.1981 р. ЧОМУ МОВЧИТЬ ДАНИЛО? Запитав я у Данила: – Де береш таку ти силу, Щоб мовчать, як батька мучать, Чи ж не в’януть в тебе вуха? – Я мовчу, бо треба мило,– Мовив голосно Данило. Я те саме бригадиру: – Обіцяють, бач, квартиру. – А тобі?– звернувсь до Асі. – А мені потрібні яслі. Всі мовчать, бо всім щось треба, А начальству того й треба. Бо в робочих, як я бачу, Права й всього, що на працю. Й хоч стріляй чи бий ти вовка – Не поможе й перестройка. 5.1.1976 р.-10.12.1988 р. ЧОРНОБИЛЬ – Мамо, я хочу додому!– дитя прокричало. А мати, мов того не чула, від горя мовчала. Сльози по щічках збігали, як дощ по блиску колон, Та півень горлав, ніби Наполеон. – Мамо, я хочу додому!– знов сіпала маму Оксанка. – Немає в нас доми,– згорбатила мама осанку, Бо дім наш відняли у нас москалі, І ми тепер житемо в іншім селі. – За що вони, мамо, нас так не злюбили? – За те, що себе боронить не ходили. І бідна Оксанка, долаючи втому, Весь день повторяла: – Я хочу додому. А скрізь у газетах: – Яка радіація? Чорнобиль? Не вірте, то все – провокація. 12.6.1990 р. ОТАМАНУ – БАТЬКУ О, якби ж ти, наш Богдане, Хоч на мить піднявся, Ти б за голову схопився – З ким ти побратався! Ти очам би – запевняю – Не повірив зроду! Скільки горя ті браточки Принесли народу. Скількох вбили, обдурили, А скількох обдерли, І, нарешті, щоб "раділи" Нам реактор вперли. Вже з Дніпра не п’ємо воду, Не миємось в лазні, Не цілуєм наших любих, Бо вони – заразні. Зажурились наші села, Гинуть в полі птахи, І не чуть пісень веселих Як колись – крилатих. А браточки подивились – Більше ніщо брати, Бо вже все те, що лишилось – Щоб людей лякати. Подумали, порадились І давай тікати: Кому треба із стронцієм Ті жінки, і хати? І не знають бідні люди, Де шукати правду? Ой, спасибі ж тобі, батьку, За "Велику Раду". Україно! Рідна Ненько! Ми завжди з тобою. І ніж повзать на колінах – Краще вже до бою! 18.6.1990 р.