Втомленi гори

ВІРЮ І НАДІЮСЬ! Хочу буть я сам собою І робити, що роблю, Цілуватися з тобою, Як по вулиці іду. Хочу буть я сам собою І веселим, і сумним, Щоб ніхто не біг за мною, Як кільцем пускаю дим. Хочу бути сам собою І співать свої пісні, Й не боятись, що трубою Хтось огріє по башці. Хочу я таку хатинку Щоб у ній усе було, І щоб, як наступить вечір, В ній збиралось все село. Хочу, щоб мої онуки Не блукали по світах, Де горили і гадюки На людей наводять жах. Хочу, щоб моя дружина Не шукала день кефір, І могла те, що захоче, Все сказати у ефір. Щоб у чергах не стояла Десь за килимом весь день, І щоб ми могли забути, Що на світі є мігрень. Хочу, рідна моя Ненько, Щоб ти матір’ю була І не лише для бандитів, А й для всіх з мого села. Бо уже усі від тебе, Як від мачухи біжать, Щоб не бачить і не чути Як бандити реготять. А в Верховній засідають, Скільки літ вже верещать, Й стільки всього обіцяють, Що й незнаєм, де дівать! 22.11.1990 р. НА УЗБІЧЧІ ЖИТТЯ Перейшов своє я жито, Йду вже по "обочині". Мої ноги, мої думи – Ніби потолочені. Відчуваю, що для себе Вже часу не стало, Відібрала рідна влада Навіть хліб і сало. Везуть харчі з України За моря, за гори, Ми і так прожити зможем – Ми ж бо вернигори! Певно, в тім, що сплять вкраїнці, Винен Кашпировський, Що приспав усіх, як діток, Гіпнозом заморським. Я і сам став, ніби соня, Мов найшло на мене! Україна помирає – Це поле зеленее, На якому суху палку Посадіть – і вродить! А Вкраїна стільки років З злиднів не виходить. Бідні люди утікають З дому в світ за очі, Щоб не чути, як в борделях Багачі булькочуть. Як казав колись Шевченко: "На панщину гонять". А сьогодні самі біжать, І пси не догонять. Та куди ж це так, народе, Ти біжиш сьогодні, Що працюєш, як бульдозер, А такий голодний? Ти, мій братику, молився За Дніпро, за волю, А вона пройшла повз тебе, Як ведмідь по полю. Й знову панщина нависла, Ніби чорна хмара, І невідано, за віщо Всім така нам кара? О, мій братику Тарасе, Ми теж хочем волі, Тільки як буть можем вільні, Як онуки голі? Коли стогне Україна І лани голосять, Що на кожнім перехресті Милостині просять. Мій народе, піднімайся! Годі плазувати! Україна помирає, Помирає Мати. І невже козацьку славу, Силу Прометея Поміняєм на об’їдки, На життя лакея? Будьмо ж гідними синами Ми землі своєї! Україна помирає З милості чиєї? Чи ж не ми в тім винуваті, Що пани нагліють, А за містом Катерини П’ятаку радіють? Плакать хочеться від того, Що то наші діти, Українці! Чи ж нам личить Плазувать, тремтіти? Ну хіба ж ми – українці Не славного роду, Чи не час вже послужити Рідному народу? Чи не час вже олігархів, Що нас згвалтували – Запрягти у плуг, тих гадів, Щоб відпрацювали! Щоб ті болі і ті муки, Чим нас наділили, Щоб самі з корита того, Того ж і відпили!!! Українці, просипайтесь! Годі, хлопці, спати! Україна помирає, Помирає – Мати! 1.7.2001 р. ТРИ БАЖАННЯ Він ніколи не снідає, бо до вечора спить. Він вірить у справедливість, а сам все руйнує. В нього три бажання: поспать, поїсти, потрахатись. Найбільше його задоволення, коли люди плачуть. 20.6.2002 р. ЧЕРВОНИЙ КОЛІР Встаю завжди о п’ятій: Не люблю чужих слідів, Іду, як Христос розіп’ятий У безкінечність віків. Над світом панує вічність, А в чому вона? –В тому, що тебе зустрів я, Що радість на двох – одна. Наді мною, над лісом, над полем Панує любов, Люблю я червоний колір – Тільки не кров. 22.9.2001 р. ПАЛІЇ Як швидко люди в нас змінились, Як стало пусто на столі, Всі стали злі, немов шакали, Й куди не глянеш – палії. 28.5.2003 р. ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО! Що сталось з народом? Ніяк не збагну. Всі в паніці, всі в ейфорії, Готовий сусіда сусід розтерзать, Що той посміхнувсь до Марії. Що сталось з народом? Ніяк не збагну, Де людяність ділась, порядність? Всі збуджені надто, схвильовані всі, Куди ж зникла в нас делікатність? Мов неї у нас й не було, Всі гени у всіх помінялись, І ми в якусь мить стали зовсім не ті, Що вічно до всіх посміхались. Не ті, що сміливо дивились вперед, Летіли на Марс, на Венеру, Куди ж ми сьогодні, скажіть, летимо, В яку ми попали холеру? Любою ціною щоб розбагатіть, Когось обдурить, облапошить! Неначе без цього не можна й прожить, І скрізь тільки й мови про гроші! Де взять? Де знайти? Заробить чи віднять? По суті, то вже неважливо, Всі хочуть весь рік на Канарах "конать", А жить безтурботно й щасливо. Такий і сусід мій, таким став і брат, Всі стали молитись нахабству, А жінка доконує: ото будеш знать, Як вірити Кучмі й начальству. Й ніхто не спитає: чого хочу я? Й чи довго в цім світі радіти? Та знаю, що світ – то велика сім’я, А ми всі разом – його діти. При владі хто був, той усе захопив, Прибрав він до рук все, що бачив, І хто ж його правом таким наділив І апетитом собачим? Державу мою розтягли, рознесли, Як вівцю голодні шакали, Бандитизм поголовний – куди не піди – Скрізь слуги себе показали. Стоїть старий дід. На березку схиливсь, І б’є кулаком себе а груди: – Невже цей кошмар, що на нас наваливсь, Невже це зробить могли люди? Невже це мої земляки-козаки, Якими пишалась держава!? За скільки ж срібляників честь продала Оця очманіла орава? А може в нас честі й зовсім не було, То – вигадки просто фанатів? О, ні! Я не вірю, бо честь в нас була, Коли не було в нас магнатів. Б’ють дзвони на сполох по нашій землі І будять народ просипатись, Повстань, Україно, держава рабів, Пора вже від слуг визволятись! Вже гніву нема, щоб увесь передать, Усе, що в душі накипіло, Пора вже сокири гострить починать, Ще поки ми маємо тіло. Ну що ж бо ви, хлопці, чому мовчите? То де ж ваша доблесть і слава? Чи ждете, щоб зовсім вже вас роздягли, І внуки колись заплювали!? 22.4.2003 р. НЕЗНАЙОМКА Перейшла дорогу дівчина мені. Ой, які розумні і які ясні Очі у дівчини, тільки придивись, То в коханні будеш тільки їй клястись. Перейшла дорогу, стала в стороні, Посміхнулась ніжно зорями мені, І навіщо, люба, ніжні почуття Променем кидаєш ти в моє життя? Йдуть-гудуть машини без кінця і краю, Я стою, дивлюся й що робить не знаю. Вже й товариш сіпає: – Годі! Йдем додому. Тільки як без милої житиму я в ньому? 28.11.1961 р. СХАМЕНІТЬСЯ, НЕДОЛЮДКИ! Схаменіться! Будьте люди! Чи ж не нахватались? Дайте й іншим ще пожити – Тим, що вас підняли. Скільки ж можна пить довір’я Власного народу, Чи в вас матері не було, Чи рідні, чи роду? Жаль дивитись на народ наш, До чого довести, Щоб лелеки дітей наших З України несли?! Бач, як влада наша славна Здалека заходить: Ніби Ющенко негідник, Юлька лихословить?! Всі, хто проти Президента, Ніби-то придурки, Та хотів би, щоб дали вам Й вашим діткам – шкурки. В вас у кожного – гареми, Сауни і дачі, Ну а бідні не всі мають Й будочки собачі. І ви хочете цю владу Знову до присяги? Та щоб вас всіх до одного Гладили корчаги! Щоб безбатченків зростали Ще більші ватаги, Бо у кого ж, як не в бідних, Більше всіх відваги? Ну а потім нашим хлопцям Орден за відвагу Вже приліпить їм не Київ, А Москва, Гаага! Чи ж не соромно? Покайтесь! Схаменіться, люди! Поки ще не появились Нові Робін Гуди. 6.4.2003 р. БУЛЬДОГИ Лежу й на небо поглядаю, Де хмарочки летять й летять. Ті, що ледь вище, мов пір’їнки, А ті, що нижче, ті пихтять, Немов пани в корчмі пихаті, Немов бульдоги, аж тріщать. Чому ж вони живуть ще й досі, Хотів би в Бога запитать? Чому? За що така їм шана, Що обікрали всіх підряд? А може й правильно зробили, Щоб перестав народ дрімать. Можливо, й я б так само діяв Якби мав право керувать? Але навіщо стільки треба Носить в штанах своїх дерма? За раз три курки не осилиш І трьох красунь не обійдеш, І діжку пива сам не всушиш – Нащо ж під себе все гребеш? Взяв би та й з ближнім поділився, Пограв би з ним у доміно, І ти б побачив, як приємно Зробити ближньому добро. 1.4.2003 р. ДВАДЦЯТИЙ ВІК Двадцятий вік! Який же ти розумний, Який кмітливий, Скільки всього дав! Ти дав мені і крила, і ракети, І в Космос, ніби м’ячика підняв. Та тільки жаль, прости за щирість, Віру в майбутнє ти відняв. Тепер не знаю, що б віддав я, Щоб те, що взяв, назад віддав. 5.10.1987 р. ПОВСТАНЬ Не знаю, як жить нам? Не знаю, як бути? Не знаю, кохана, любить чи забути? Бо де ж наша гідність, що ниє, як біль, Як любим одного, а з іншим в постіль? Не вірю я в вірність, не вірю в любов, І в те, що існує десь розова кров. Не вірю, кохана, ні в чому тобі, Що є десь на світі зірки голубі, Не вірю віднині, хоч дибки ставай, Що жінка – то свято, що жінка – то рай. Не вірю в любов я, а вірю у секс: Прийшов, розвантаживсь і весь тобі сенс. І йди собі далі, як бик в череді Й ніяких скандалів ні їй, ні тобі. Й ніяких тобі – ані тещ, ні свекрух, А стане бурчать – і її ставте в круг. Хіба не до цього веде нас прогрес? Налив стаканяку – і чухай їй прес. Невже це вершина усіх вподобань? Народе, проснись, проти себе повстань! 6.8.1969 р. ОРДЕН ПОСМЕРТНО Передав сам шеф наказ: – Журналіста на Кавказ, Непокірних всіх в Чечню – Хай спокутують фігню... Потім він залишив рубку Й запалив, як Сталін, трубку. Тут і Берія біжить: – А з Гонгадзе що робить? Ні прохання, ні погрози, Ні купить, ні залякать, Стільки там на нас крамоли, Що не можна відпускать! Шеф став думать й міркувать: – Варшавянку заказать!.. А коли в державі смеркне – Орден дать йому посмертно. 22.7.2001 р. ЛЕЖУ ПІД НЕБОМ Лежу я під небом на ліжку в кімнаті. До мене зірки зазирають патлаті. І Місяць забувсь, що сьогодні в нас піст Й сміється, як легінь, на повний свій зріст. А хмарки дрібненькі пливуть кудись геть, І в очі мені заглядають ледь-ледь, І Місяцю-батьку із різних сторін Всю ніч посилають свій ніжний уклін. Ось хмарка ледь більша вляглася під боком І видно по всьому – накинула оком, А він посміхнувсь їй: о, баюшкі-бай, Як хочеш гульнути, то інших шукай. Як гарно надворі! Яка благодать! Невже нам прийдеться цей світ залишать? Ці гори, ці зорі, моря і поля, Невже ця планета моя – не моя? Невже те, що бачу, то всього – є мить, Яка, мов комета повз нас пролетить? Невже те, що бачу, то всього – є мить, То як же, пробачте, цю мить не любить?! 31.10.2003 р. ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ Думаю про Шевченка: Хто він? Пророк? Шайтан? Він теж піднімався першим І став над панами пан. І звідки б не дув теплий вітер, Він віє з такої душі, Що вміє любить і мислить, Що вміє писать вірші. 22.9.2001 р. СМІЯЛИСЬ БДЖОЛЯРІ Сміялись бджолярі на кутні: Рій улетів, остались трутні. 1.7.2002 р. ВОРОНИ Іду у невідомість. Туман на всі сторони. Ніби попав у невагомість. А навколо – одні ворони, ворони, ворони. Зупиняюсь і думаю: де я? А може вернутись? –Ні! – каже сила якась невідома, Йди без зупину, Однаково вистрілять в спину. І знову іду у невідомість, І знову попав у невагомість, І знову туман на всі сторони, І знову каркають ворони, А може то їхні останні вже стогони? Нехай краще стріляють у спину, Аніж на колінах загину. Смерть не найгірше. Гірше, коли помирають вірші, Прострелені в потилицю часом. Пити. Хочу пити. Амінь... 18.10.1992 р. РОБІТНИЧИЙ КЛАС Робочий клас мовчить, мов вимер, Ніби його і не було. А хто ж тоді зробив це місто, Побудував оце село? Хто збудував КАМАЗ, Магнітку, Пустив у Космос кораблі? Хто взимку мерз і жаривсь влітку, Ходив з волами по ріллі? То де ж дівався він сьогодні, Коли іде такий грабіж? Мабуть, не зовсім ще голодний, Коли не взяв у руки ніж?! 2.7.1992 р. МІЙ КОМП’ЮТЕР Мій комп’ютер, відчуваю, Вже пора в ремонт здавать: Стали з пам’яттю проблеми, Мікросхеми барахлять. Одним словом, що казати, У душі – нестерпний крик, Моїй фірмі – мені тобто – Наближається гаплик. 26.9.2001 р. ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ Шеф робочих позвільняв Й тут же цех в оренду здав, І тепер Григорій Кий Став ого який крутий! Роздає всім милості – Все "по справедливості"... Хто був ближче до корита – В того всього є досита, А навіщо честь бандиту, Якщо вже схватив корито? – Де ж ти грошей стільки взяв? – У аренду совість здав. Щоб ніхто не заглядав – Шеф паркан побудував, Що б паркан той розібрать – Можна б місто збудувать! – Де ж ти грошей взяв?– до Гриця. – То – державна таємниця! 28.6.2004 р. ВУНДЕРКІНД Він каже: ніколи дівчат не любив, Не пив, не палив, не женився... І звідки ж такий він в наш світ прилетів? І звідки такий він з’явився? 25.2.2002 р. КЕРМАНИЧ Що ті думають магнати, Що хотять нас залякати, Може думають вони – Що пройшли часи війни? Ні! Війна була і буде, Де тиранствують Іуди, Де живе грабіж, обман, Де керманичем – наган. 22.7.2001 р. ЗАСЛУЖЕНІ Ані в Кучми, ані в слуг, Ані честі, ні заслуг, Мало, що із горла преться, Так й за пільги він ще б’ється. Чим тобі не кашалот? "Хай не спить,– мовляв, – народ". В нас, щоб мати нагороду, Тре’ буть ворогом народу. – А народ? – А що народ? Йому можна й дулю в рот! 13.4.2000 р. ІДУ ДО НЬОГО Все більше і більше розум ясніє, А тіло і серце все більше німіє, Очі не бачать, вуха не чують Слів тих чарівних, що душу хвилюють. Що це: кінець чи початок нового? Йду помаленьку я, певно, до Нього. 12.11.2001 р. НЕМА ТАЛАНТУ Не дав Господь талант мені брехати, Тому й не можу я над світом панувати. 7.7.1994 р. ДИКИЙ ТУР – Нині виживе не щедрий А хутчіше – жлоб з жлобів. Так, пробач мені кохана, Рідний уряд захотів. А як жінка те почула, Застрочила тут же вмить: – А якщо почався ринок, І мені пора платить! –А за що, які заслуги, Ти ж не вариш, не переш? – А за те, що так як нічка – "Дуньку" приступом береш. – Розлучись, чого гвалтуєш, Нічого з садистом спать... В світі стільки "безробітних," Тільки свисни – прибіжать... Тут дружина схаменулась, І примкнула свій базар: – Хочеш ти мене позбутись, Щоб ходить самому в бар? Щоб гулять, як тур у лісі? Тут, браточок, не хитруй! Ну, а фігу ти не хочеш? Краще вже мене... гвалтуй! 12.1.1992 р. ЗНАЙШЛИ ПРИЧИНУ Вже й собаки гавкать перестали, У селі хоч діжкою коти, Люди всі забули вже про сало Й про шикарні київські торти. Як раніше вже не ходять в гості, І бояться вийти за поріг, Бо сьогодні майже в кожній хаті Замість пляшки – вила і батіг. Генофонд держави вимирає, Люди вже давно всі у журбі, Нація з лиця землі зникає, Може й справді винні голубі? 24.7.2000 р. МУЗЕЙ В УНІВЕРСАМІ Якщо у вас віднімуть гривню, Ви, певно, будете кричать, А то хіба, скажіть, не рекет Щотижня ціни піднімать? Вже страшно і в сільпо зайти, Ніби там скрізь, де ступиш, міни, Бо магазини вже в музеї Перетворили нові ціни. Колись ходили в магазин Купить баранини, свинини, А нині йдуть, немов в музей, Щоб подивитись на картини. 26.6.1992 р. ДО ТИХ, ХТО МИСЛИТЬ О, люди, сестри і брати! Усі, хто ще хоч трохи мислить, Не вірте, люди, брехунам, Які над правдою повисли. І не дрімайте, і не спіть, Бо проспимо і Сонце й Місяць, Й якщо боятись будем їх – Нас всіх уб’ють або повісять. Бо їм не треба вільний люд, Їм тре’ раби або рабині, Щоб міг усіх їх перегнуть І так сказать… в любу хвилину. А тих вгодованих бичків, Отих, що нашим світом крутять, Давно пора віддать під суд, І хай самі той стронцій дудлять. Не вірю я у комунізм, Так як не вірю в справедливість, Бо комуніст і чорта "з’їсть", Аніж комусь він зробить милість. А партії – і в нас, і в США – То справжній зговір проти людства, Щоб легше фей було дурить, Бо жить не можуть без розпутства. 28.4.1990 р. ДЯКУВАТИ ВЛАДІ – Спасибі новій владі, – Сказав Максиму Гліб, – Що є ще в магазині Перловка й чорний хліб. І хоч крупою тею Можна й ворон стрілять, Зате став мільйонером, І вільним, так сказать. І хоч не завжди ситий, Зате, ого! Орел, І воду п’єм заморську З українських джерел. Травлю я анекдоти Про все вже і про всіх, Щоб це було в Союзі, Хіба ж таке б я смів? А те, що в нашім шлунку У всіх уже бурчить, То ж, вибачте, потрібно І шлунку відпочить. Зате що хочу можу - У вічі всім сказать, І навіть Президента До мамочки... послать. І я вже не боюся, Що вишлють в Магадан, Бо ж в нас свобода слова, А я сьогодні – пан... Печи вже, що захочеш, Тебе не стануть бить, То як же нову владу, Скажіть нам, не любить? Кричи вже скільки хочеш, Хоч лобом бий в паркан, Й ніхто тобі не скаже, Що ти, браток, баран... 22.10.1992 р. ЗАГАДКА Я не ораю й не пасу, Зате їм сир і ковбасу. 21.5.1997 р.