Гори говорять

Улас Самчук

Гори говорять!

ЧАСТИНА ПЕРША

“Настане суд!”

1

"Сей кров власними силами і допомогою Божою збудував Іван Цокан, господар з Ясіня Року Божого 1825" — напис на одвірку тієї хати, у котрій я народився й прожив до недавнього часу. Ті глибоко в дбайливо різблені лапаті словянські літери до наших днів пригадують того, кого я ще застав на цьому світі й кого нераз безсилими дитячими рученятами тягав за довгі густі вуса та кого з приємністю кликав дідьом. Намагаюся пригадати виразніше його обличчя та деякі риси характеру, але мої зусилля майже даремні, бо все збігається в невиразну, повну таємничості пляму, з котрої дещо виразніше випинається лише його надзвичайно дебела й потужна постать.

Мав він пять синів і дві дочки. Вони розійшлися по Гуцульщиіні в різних напрямках і всі були добрими господарями. Дочки повиходили заміж, одна до Ворохти, друга в Ясіню-Кевелеві. Батько мій, також Іван — середущий з братів, дістав садибу в Ясіню-Лопушанка, де жив і дід. Є це розкішна місцевість на грунику, коло лісу, майже під Пєтросом, звідки також чудесний вигляд на Говерлю. Кроків двісті внизу шумить бурхливий потік Лопушанка, яка впадає в Лазещину, а та в свою чергу вневдовзі вливається в Чорну Тису. За пів години ходи через грунь Буковинку, який сполучується з горою Тисою, будемо в Ясіню-Центрі, де маємо тепер ще одну садибу й де скоро десяток років жию я.

Старий наш "кров", від часу зазначеного датою на одвірку, майже в нічому не змінився. Є це дебела суковата будова. Трівкий смерековий зруб, критий гонтами, з сильним деревяним помостом. Обстанова проста, але міцна. Тяжечий з бучини, цяцькований різбою, стіл. Довгі и широкі попід стінами лавиці. На передній стіні в два ряди образи, які століттям втягалися сюди зо всіх сторін — з Мукачева й Ужгороду, з далекого Почаева й навіть з Києва. При вході вліворуч всевладне розложилася широка гуцульська піч. Від неї до передньої стани вмістилося розлоге ліжко, а над ним жерда, завішана ліжниками, кожухами, петеками та різним шматтям.

Жиє тут моя, не менше від хати, кремезна бабуся-мати, яка має ще всі зуби й, як на свої сімдесятків пережитого, виглядає ще зовсім чепко. І здається, коли б не війна, яка посріблила її волос, час зовсім не мав би на неї впливу. Завше жива, бадьора, завше чинна, вона, здається, створена для сміху, жартів і безупинної праці. Навіть тепер вона веде цілу господарку в Лопушанці. Вона держить за тридцятеро овець, шість корів, пару коней, безліч курей і здоровенного, чорного, ледачого псюру. Все це доглядає, дає лад, веде зразковий порядок, гризеться з наймиттям і, як твердить поговір, складає гроші. Скільки їх наскладала — не знаю. Знаю лишень, що зручний біржевий шахрай за один день більше вкладе до своєї кишені, ніж вона за десять довгих, неспокійних літ.

Батько помер два роки по війні. Був на ліву ногу кривий, дебелий, кострубатий, прямого, добродушного характеру. Смертельно ненавидів брехні, підступне поводження та підлещування. З нами дітьми був суворий і вимагливий. Свої великі сірі бики, на перший погляд, любив більше ніж нас і більше за них піклувався.

Матір поважав і слухав, а колись, кажуть, і любив. Мати ж не знала іншої любови, крім до грошей і нас дітей. Вона була надто переповнена діяльністю. Вона родила дванадцять дітей, але вижило з них лише пятеро. Три сини дві дочки. Решта вимерли. Ми. ж виросли всі, як на замовлення й не маємо права скаржитися на брак сили чи зріст. А бути таким і практично й приємно.

Літом полонини, бербениці, трембіта. Далі сінокос і обороги. Зима — це бутин. Мали дві парі волів і разом;3 ними не. вилазили з бутину. Мороз. Стрункі, мов свічі, ялини. Сани й підсанки скавічать по мерзлій вчовганій дорозі. Гойкають "газди". Світанок і смеркання застають тебе серед мовчазливого похмурного лісу, який спиняється на гору, тратиться в хмарах. Небо сіру шапку насунуло й мовчить. У бутині коло колиби палахкотить ватра. Палають смерекові бадани, пахне соломою, дим з сірим небом зливається, навколо муром газди й легіні. Стоять, курять піпи, спльовують, жують малай з солониною й регочуть, регочуть.

Субота й, значить, стільки-то й стільки банок попало до твого череса. Завтра неділя, зайшов до коршми й хильнув одну-другу паленки. І зігрівся й настій нйшовся. Ади цимбали почув і постоли вже не втримаєш. Самі, гей би кози скачуть. Ймив лиш Марійку чи Василину й так її закрутив гей фургало.

Часом гарно заробляли. Батько завсіди вмудрявся приїхати до бутину раніше, більше разів одвезти колоди, тому й заробив більше. В неділю, знов, батько оминав корчму. Нащо йому. Він і так мав чин розважитись. До церкви піде, стане на крилосі й з дячком підтягає. Після з газдами погуторить, а дома, бувало, читає “новинку”.Була газета, "Неділя" звалася, де пан старий церковник пашуть: "Превелебніший пан Ридахтор! Вообше любимой нашей "Неділі", между прочим, мене дуже інтересують дописи із ''Унгварськой Верховини" писание "старим куратором". Я знаю із своего опита, что при частном їдінью мяс і калачов, жолудок зявляєт жиланиє попоїсти фасульок і овсяного ощипка. Так само діється і з нашой "Недількой". Міжду мудрими статіями духовного содержания, приятно читати і что-то із нашого руського житя-бутя… В слідствії всякого духорасположения…."О, там було що прочитати. І старий читав. Нащо йому тоді, дійсно, корчма?

Але зате недолюблювали його сусіди. Нелюд, скнара. Дітей працею мордує. Ади ще кури не встали, а він вже собкає. Багатієм хоче бути. Мало з нього того, що має.Через губу давай, най удавиться тими грішми.

Батько того не чув. Вуха його глухі для поговорів. В одно ввійшло, в друге вилетіло. "І не внімлі гласу злобному", каже святе письмо. Старий Клочурєк також так радить: — Вкашляйтесі на тото, Йване. Ади діти ростуть і треба їх учити.

— Коби то воно до тієї школи не така миля, — чухається старий.

— Пусте! Привези до дому вчителя і най учить.

— Прийдеться. Сам над тим думав.

І нам привезли вчителя. Вмів читати й, навіть, писати. Навчив також латинки. Приходили сусідські діти й він і тих учив. Батько нічого те казав, а здається навіть сам підганяв сусідів. — Дми [На Гуцульщині коли кличуть, то скорочують імена.]… Привівєм учителя. Можеш і свого хлопця послати. Най учиться з моїми.

І дехто посилав. Зима, студінь, реве під вікнами хуртовина. Гурточок хлопчиків у кожушках сидять навколо столу й пильно вслухуються до голосу учителя. Вечорами світиться маленька нафтова лямпочка, сидить на лаві Клочурек. Він тепер Апокаліпсу читає. Настане страшний суд і будуть судитися праведні й грішні. Всім дасться по заслузі. Всі дістануть своє, "як сі заслужив, як сі постелив, так віспися".

Часом і більше господарів зійдеться. Зморщені, погано голені, наївні обличчя. Тверді, чорні й шорсткі долоні. В зубах у кожного люлька. Толкують святе письмо, про бувальщину гуторять, згадають Довбуша. Часом сягнуть й татарських часів. Плай Пересмик, Костерище, де то сто тисяч татарів згинуло й досі кости їх із землі витикаються. Буревійними ночами стогони й квиління чути. Невірні душі над горами літають і ждуть страшного суду. О, Клочурєк все знав. Піпа його димить, мов комин. Чорний костистий кулак лежить на ляді стола. Неясна, заборсана димом тінь його постаті на стіні. Дехто, скажете, не вірить в басуркані. Світ такий стає, що вже нічому не вірить. А чайже він сам на власні очі бачив басурканю [Басурканя — відьма]. Хай уже тоті молодики нині мовчать. Всі ади старого дяка з тисянської церкви памятають. Та памятають усі добре. Вчився він на черця, але якось не зміг, то дяком зробився. Голос мав дещо хрипкий, бо любив випити. З ним покійничка Олена, що жила під лісом на Цапку, нераз попеклася. Дяк прийшов раз до неї й пожартував. Так і каже, хочу їсти, чи не маєш, Олено, якого молока. Та, хресто-святий, нема ні капельки. Добре. Дяк собі пішов. А вона то мала молоко. Дяк ходив до неї щодня. А тоді цілий тиждень не приходив. Олені сусідки шепчуть так і так. Дяк якусь задріпанку в долині знайшов, жидівку чи що. Олена скипіла. Чекай мені. Дістанеш ти, драбе, молока. Я вже тобі дам молока! Присунешся ти ще, стерво старе. Та як дяк, чуєте, пішов, Олена до — комори. заглянула до бербениці, що була повна молока, а там лише сім мишей сидить Ой же і перелякалася.