А вiдьми тут тихi (СИ)

- І що далі?

- Далі намилюй кота.

- Схоже йому це не подобається , вона видирається.

- Ну, ти ж його ще викрутити не встиг. – по кухні дещо розлітались бризки. – Давай я полю чистою водою, а ти змий залишки піни. Тепер тягни кошака в рушник. Я швиденько його обгорнула, мий і витирай руки і забирай я вручила пакет з котом йому.

- Злата? А вона труситься то так треба?

- Ну, ти ж кота купав, а купатись вони не сильно люблять у них для цього є язик і вони себе вилизують. Перемістись з котом на диван. А я кухню приберу. А і ще якщо киця почне себе неспокійно вести, тягни її в лоточок. І це є неймовірно важливий момент, куди ця киця буде ходити пісяти в тапки, чи лоток.

Дощ не вщухав ні на мить, моя голова нав’язливо декілька розколювалась і нашвидку приготувавши вечері і так же майже в мовчанні поївши я перемістилась в свою кімнату, залишивши поганця з котом на дивані. Заснула я швидко вклавши голову на подушку і майже без думок, прокинулась я теж якось несподівано і секунд ще лежала в темноті, оглушена своїм серцебиттям, а потім ривком підірвавшись я ввімкнула світло, яке в першу мить осліпило. На підлозі біля мого ліжка сидів Єрмолаєв і вигляд у нього якийсь був зляканий .

-Я нічого не робив . – Занятно в його очах плескався відчай, йому було явно не зручно.

- Що ти робиш в моїй кімнаті? – Мій голос був хриплий після сну і навіть на мій слух звучав жахливо скрипучим.

- Я…я не міг заснути. – Він покосився на мене. – Зайшов до тебе… хотів розбудити… я просто сидів.

- Адам йди спати.

- Я не можу заснути. – Голос у нього ледь тремтів. – Чортихнулась. Натягла халата і вийшла на кухню. Єрмолаєв вийшов слідом. Гроза бушувала , ще дивно, що світло було. Я поставила чайник. Єрмолаєв сів за стіл. Взяла дві чашки, зробила бутерброди і сіла напроти нього. Він хотів взяти кружку, його руки ледь тремтіли і він це помітивши опустив руки під стіл.

- Що відбувається?

- Нічого. Все нормально. Я ж сказав просто не міг заснути. – На його лиці з’явилась гримаса, яка мала виглядати, як посмішка. Н-да. Я задумливо потерла підборіддя.

- Це добре, що у нас у всіх все так добре. Виключна позитивна точка зору, але іноді потрібно говорити, щоб зрозуміти один одного. Ти мене сьогодні налякав.

- Я не хотів. – Тихо відповів він. У нього був якийсь такий зацькований вигляд, що жалість миттю затопила мене, захотілось погладити його по голівці , як малу дитину. Я посміхнулась. А він продовжував на мене насторожено дивитись.

- Ладно, все нормально. Пішли спати.

Вранці ми поїхали до Іллі. У нього на подвір’ї спостерігалась ідеалістична картина. Ілля стояв в дворі біля нього з понуреною головою стояв хлопчина,якого так душевно розпікав Ілля.

- Що Єдвард руки-ножичі? Вася руки з попи ростуть. Людина - руки – крюки. Не умієш робити - не берись, не псуй. Ти, що сердобольний робиш то ?

- Так, фази видно переплутав.

- Слухай жертва генетичного експерименту, що курив, щоб так переплутати, щоб коли вмикав світло в коридорі світло гасло в кухні і вмикалось в спальні. Як? – Я покотилась від сміху, до мене приєднався Адам. Ілля окинув нас незадоволеним поглядом і приступив далі до екзекуцій .

- Ну, ладно фази. А чого в мене кімната в ніжно рожевому кольору? Ми ж колір разом вибирали і він був пісочний.

- Так, може того ….

- Слухай Джамшут, бери свого Равшана і давай-ка ви мені все нароблене раніше виправите. А то не впевнений, що не поубиваю.

- Так… - спробував був заперечити Джамшут.

- Сонце в зеніті, а ніхто не працює…- з таким нотками в голосі проричав Ілля, що у мене вже теж виникло бажання працювати. Правда від сміху сльози на очах виступили.

- Дістали, ці будівельники , браковані вони якісь.

- Ну, що ти професіоналів ображаєш. От уявляєш світло в спальні включив, а на кухні уже й чайник гріється. Та за такого майстра руки-ноги повідривають.

- Я вже готовий повідривати, спочатку руки, а потім ноги, потім тихенько прикопати ще раз дістати і повторити все по-новому.

- Який ти не втомливий. Н-да і коли б ти мерців умів би підіймати, робота в тебе полегшилась. Ти його так підіймаєш і говориш і хто ж шановний тебе того…а він так тобі і видав аспида. – В Іллі явно засмикалось око.

- Злата, іди ти …на кухню. – Прокричав він. - Там Віка чаєм тебе пригостить. – Уже більш спокійніше. - І взагалі, чого хотіла?

- Так, медичну виписку. – На кшталт Джамшута відповіла я.

- А, от і ладненько зараз принесу. – І Ілля з небувалою швидкістю зганяв в дім і виніс мені виписки з карточкою.

- Низенько кланяюсь.

- Убив би. – Прошипів Ілля. – Ввечері заїду. Що ти хочеш робити далі?

- Поспілкуюсь з батьком Ольги.

- Ну, ти дивись там обережно , він трохи не в собі після того. – Я кинула Адамові ключі і сіла на місце пасажира. Поки ми їхали до будинку Василя Пилиповича я пробіглась по виписці. Нічого такого на що варто звернути увагу.

- Куди їхати далі? – Запитав Адам.

- Повертай в он ту вуличку. – Єрмолаєв на мене покосився, але нічого не сказавши повернув, а я сховала виписку в сумку, коли дорога закінчилася зовсім і почалося дике бездоріжжя обабіч якого буйно росли дерева.

- Чорт. І довго нам так підстрибувати?

- Ні, зараз мають бути сині ворота, біля них і спинись.

- Ти тут була?

- Я ж в школу сюди ходила. І друзів у мене було багато, а цікавості ще більше. Так десь виглядало щасливе дитинство.

- То ти була щаслива?

- Я й зараз такою є, якщо якась зараза з якою я тимчасово ділю покрівлю мене не доводить до бісиків. – З машини ми вийшли. Після дощу було прохолодно. В тунелю з дерев так і взагалі мокро. Будинок виглядав якось покинуто. Напевне таке враження було через некошену траву, яка щедро заросла по всьому дворі.

- Пішли? – І Єрмолаєв пішов вперед,а я за ним. Чим ближче підходили тим моторошніше якось ставало. Двері Адам посмикав виявились закриті. Ми якось переглянулись в роздумах, що роботи далі, але двері з скрипом відкрились. З темного коридору на нас виглянув старець з абсолютно білим волоссям, але ж він не старий, йому 54 роки.

- Що ви хочете? – Його голос був глухий .

- Здраствуйте! Мене звати Злата…

- Я знаю хто ти. – Перебив він мене.

- Ми можемо поговорити? – В його очах була така чорна туга, що його горе майже відчувалося фізично.

- Заходь. – Посторонився він і ми зайшли в похмуру веранду, в ніс відразу вдарив неприємний запах, я то до запахів звична, а от Єрмолаєв явно позеленів. Господар зупинився біля невеличкого дивану, видно пропонуючи на нього сісти. Я обережно сіла, без охоти, Адам сів поряд.

- Що ти хотіла? – Сам Василь Пилипович сів біля столу, що стояв поряд.

- Прийміть мої співчуття з приводу важкої втрати. Я щиро поділяю ваше горе. – Він дивився на мене не мигаючим поглядом з роздираючою серце тугою.

- Ти знаєш, що з нею зробили?

- Я була на кладовищі.

- Отже не знаєш. – Зробив він свій висновок. – Ніхто не знає. Моя дитина померла і ніхто не знає. – Його погляд став відсутній, він дивився на мене, але не бачив мене, тільки продовжував бурмотіти . – Оля не повинна була померти. Оля любила життя. А що з нею зробили. – Він почав розгойдуватись на стільці.

- Василь Пилипович вам погано? Може у вас є якісь ліки? – Я піднялася , та він навіть не відреагував на те. – Побудь з ним, а я води принесу. – І я пішла в дім, запах тільки посилювався і тоді я побачила накритий стіл з зіпсованою їжею, розкидані речі, немовби Ольга це тільки розкидала і мала повернутися і прибрати це, а ще горіли свічки довкола фотографії Ольги. Мені стало дурно, але я знайшла кружку і під краном набрала води.

- Що ти тут робиш? – Раптом пролунав сердитий голос Василя Пилиповича, позаду мене, я здригнулася і тільки якимось дивом не кинула кружку. Він сердито дивився на мене, а позаду нього стояв ошелешений Єрмолаєв.

- Води хотіла вам принести.

- Не треба. Йди звідси.

- Вибачте. Гаразд, ми йдемо. – І я потягнула за собою Адама. Він вийшов мовчки , я забрала у нього ключі і сама сіла за кермо.