А вiдьми тут тихi (СИ)

- Злата , що ти робиш?

- Хочу дещо перевірити.

- В три години ночі?

- А що? Спати мені все одно не спиться. А там куди я йду байдуже день це чи ніч.

- І куди ти йдеш?

- В парк.

- І де там підземелля?

- Вхід до нього підозрюю є яма зі сміттям.

- Чому ти так думаєш?

- Бо це єдине розумне пояснення. – Він дивився на мене, я майже шкірою відчувала його не задоволення та нічого не сказав, натомість пішов і одягнув чорну футболку і легку куртку. Я дістала мотузку і разом з ліхтарем перенесла все в машину, прихопивши з собою пляшку води.

- Ти таки ненормальна. – Пробурмотів він, сівши за кермо.

- А хіба тобі не цікаво?

- Ще й як. – хмикнув він. – Звідки ти знаєш, що там є підземелля?

- Я люблю читати. І до того ж якщо я помиляюсь у мене буде багато часу придумати інше пояснення.

- Другу своєму будеш дзвонити?

- Нехай поспить людина, якщо ж знайду щось цікаве обов’язково поділюсь.

В парку світили ліхтарі, після випадку з Оксаною, в них усіх дбайливо позакручували лампочки, їхнього світла було цілком достатньо , щоб дійти до ями. Біля ями я скинула мотузку і засвітили свій ліхтар, я присвітила на дно і стіни і начебто ніяких слідів входу не було видно, яма, ямою. Єрмолаєв без найменшого ентузіазму теж розглядав яму.

- І що далі?

- Далі, я спущусь і доведеться усе перевірити.

- І ти всерйоз хочеш туди лізти?

- Так, я хочу отримати відповідь. – Я зав’язала мотузку за найближче дерево, одягнула шкіряні рукавички і обережно почала спускатись, сміття довкола не дуже тому допомагали, а його запах прямо таки скажу навіть викликав бажання вилізти звідти.

- Ти , щось бачиш? - Я смикнула гілляку, за нею ще одну і таки виявила щось схоже на лаз. В заростях трави і прикритим гіллям і сміттям.

- Ти, щось знайшла? – в голосі Єрмолаєва задзвеніли нотки стурбованості.

- Так, здається це лаз, але прошу стій на місці.

- Мені це не подобається . – Тепер ще й почулось хвилювання уже поближче до паніки.

- Тобі потрібно мене просто зачекати.

- Якщо там підземний хід, то може краще визвати з тепленького ліжка твого друга? – Та я ставши на коліна уже полізла всередину, спочатку була грязюка , та я проповзла до пологого схилу з якого мені довелось невисоко стрибнути . Я стояла на землі на повний зріст , яскраве світло ліхтаря висвічувало гладку глиняну стіну і я навіть доторкнулась до неї , щоб у цьому переконатись. Чорт , а я таки була права.

- Злата? Злата ти в порядку? Злата? – почула я волання Єрмолаєва.

- Так. – Рявкнула я у відповідь. – Тобто , якщо ще хтось не знав, що я тут , то все добре уже знають.

- Чорт, вилазь звідки.

- Ні. – Під світло ліхтаря я стала обстежувати підземелля . Йти можна було тільки в одну сторону , в іншій був облав. І я пішла. Відчуття часу геть пропало. Спочатку тунель був прямий потім завертав на право я дійшла до розвилини. Дістала сирники і запалила одного, потік повітря був, що з одного тунелю, що з іншого.

- От, чорт, це все міняє. Доведеться просити про допомогу. – Пробурмотіла я і повернула назад до входу тунелю. Та дуже швидко, на мою досаду мене з головою поглинуло інше відчуття – страх. Тваринний страх того чорного і невідомого, навіть волосся на голові піднялось.

- От, тільки паніки мені і бракувало, а дехто при цьому ще й ніс на собі дівчину. – Глибоко вдихнувши стиха пробурмотіла я. Вибиралась я здається цілу вічність. Відчуття часу є досить відносним відчуттям таки, при поцілунку як мить, як при розжарюванні на сковорідці як безкінечність. Моя радість була вкрай безмежною, коли я почула голос незадоволеного Іллі, який лаявся, що я ідіотка і панічні нотки в голосі Адама який вимагав, щоб Ілля витяг мене звідти.

- Ей, я до речі вас чую.

- Ну слава богу. – з полегшенням видихнув Ілля.

- Тримайте мотузку я підіймаюсь.

Ковток повітря , прохолодний вітерець і світанок здалися мені найкращими речами в світі, і я навіть не зрозуміла, як опинилась в обіймах Єрмолаєва, при цьому Ілля з іншими чоловіками якось збентежились, а Єрмолаєв, якось різко відпустив мене і відійшов в сторону.

- Якого чорта ти туди полізла. – накинувся на мене Ілля . – А якби ті чортові тунелі обвалились?

- То було б дуже погано для мене. Отже підземні ходи. Саме так і зникла Оксана, він відключив її, потім з під носа усіх викрав. Ходи досить широкі, я дійшла до розвилини і довелось повернутись.

- Ну, хоч на це розуму вистачило.

- Що тут відбувається? – пробасив Тимур.

- Здається я знаю як викрали Оксану.

- Що?

- Через підземні ходи. Один починається з цієї смітникової ями. До виходу я не змогла пройти, дійшла до розвилки. – Тимур стояв і якось дивно дивився на яму.

- Ти впевнена?

-Це єдине, що все пояснює.

- І що там?

- Підземелля, по якому можна йти, на розвилці особливо широке.

- Що будемо робити?

- Обшукаємо тунель.

Додому ми їхали мовчки Єрмолаєв вів машину, а я тихо дрімала. Пошуки, яки тривали здається цілу вічність нічого не дали. Відчуття досади було надто сильним, щоб просто миритись з реальністю, тому перше, що я зробила коли вийшла з машини , це спустилась в погріб і дістала пляшку вина. Єрмолаєв тільки підняв брову в німому запитанні та відкупорив пляшку поки я шукала бокали. Ми навіть пили мовчки.

- Давай спати. Потім розберемося з нашими справами.

- День в розпалі.

- Добре, я посплю декілька годин. – Я поплуталась в свою кімнату. Душ. Піжама. Ліжко. Сон. Проснулась я коли вечоріло. Я навіть поспати нормально змогла. Одягла штани з футболкою і пішла на кухню. В домі було тихо і це трішки насторожувало. Та видихнула я з полегшенням коли помітила Єрмолаєва сплячого на дивані, подушка вибилась і впала на підлогу, я тихенько підняла подушку, Адам викинув руки немовби захищаючись на його обличчі був жах, а я так і завмерла з подушкою в руках. Він скочив з дивана і відійшов від мене, я навіть не ворухнулась поки в його очах не з’явилось осмисленого виразу, він дихав ривками , запустив руку в волосся .

- О, чорт.

- Що це було? – Мій голос був хриплий. – Ти…ти, що вирішив , що я…Так, збирай речі, ти переїжджаєш жити від мене. – Він виглядав перелякано.

- Так, було вже. – Видихнув він.

- Що?

- Я був маленький, зламав руку я кричав, а тітка, щоб я не кричав накрила мене подушкою. Вона не хотіла, просто я не замовкав. – Його голос був глухий. Я нічого не могла сказати. Я просто відчувала, як у мене смикнулось око на хвилину уявивши маленького переляканого хлопчика, який знемагає від болю і вбила б дурепу. Я глибоко вдихнула і видихнула.

- Гаразд. Я не хотіла тебе лякати, просто підняла подушку з підлоги. І я таки щиро хочу вважати, що ти і справді не думаєш про те, що я хочу тебе вбити. Це якось вже було б занадто. Давай ще раз. Незважаючи, що я тебе запроторила в підвал, і робила я це, бо твоя самознищення, якось перейшло розумні межі. Я не завдавала тобі фізичної шкоди. У мене немає наміру тебе вбити і прикопати під кущиком. – Я замовкла, я розуміла, що якось неадекватно реагую на ситуацію і потрібно спинитись. Я повернулась і пішла на кухню.

- Поговоримо пізніше. – Звична, комфортна кухня навіювала спокій, я налила склянку води і всю її випила. Щоб чимось себе зайняти і дати лад думкам зайнялась приготуванням їжі. Це відволікло. Не може не відволікти приготування того, що потрібно відраховувати по грамах. Емоції вляглися, та після смак залишився. І мені вкрай не подобалося, що я почувала.

- Адам? – Позвала я , та мені ніхто не відгукнувся. Чортихнувшись я вийшла на двір. Адам сидів на терасі і дивився на ліс.

- Пішли вечеряти.

- Не голодний.

- Тоді просто посидь зі мною.

- Не хочу.

- Що за час, що ж так важко чоловіка на вечерю запросити? Чого хоче жінка, того хоче бог. Народна мудрість. Я напевне не дуже віртуозно умію запрошувати чоловіка повечеряти зі мною. Але прошу склади мені компанію. – Він перевів погляд на мене. В очах виклик. Я хмикнула і піднялась простягши йому руку , на чоловічий манер він обхопив мою руку і я його підняла. Стіл я накрила як в найкращому ресторані.