А вiдьми тут тихi (СИ)

- Готую я не дуже, але млинці, які ти поколотила думаю зміг посмажити. Сідай, будемо дегустувати. – Він виглядав звично і спокійно, навіть не знаю, що я від нього чекала, але тільки не те, що він буде млинці смажити, тому сіла мовчки, а він тут же перед мною поставив чашку чаю, ще одну собі і сів біля мене напроти.

- Страшенно голодний. – Заявив він і підхопивши млинця швиденько його заковтнув, після чого на його лиці розпливлась така щаслива посмішка, що я взяла чашка з чаєм і зробила ковток. – Скуштуй здається я їх смачно посмажив. – І він показав поглядом на млинці.

- Дякую. – Видавила я і взяла одного млинця. Перевела погляд на нього, на його обличчі була така добра посмішка свого в дошку пацана, але руки ледь помітно тремтіли. І саме це якось в мить змусило мене заспокоїтись.

- Ти видно таки дещо прибіднив свої кулінарні здібності. Посмажити млинці тобі вдалося. – І я посміхнулась йому . Він завмер на мить, та потім якось несміливо посміхнувся мені в відповідь. І його посмішка мені сподобалась, без звичного цинізму і іронічно піднятої брови просто посмішка.

- Чого ти посміхаєшся?

- Мультик згадала «от улыбки станет мир светлей». – Він нічого не зрозумів і на його лиці з’явився такий тривожний вираз. – Я подумала, що у тебе мила посмішка, мені сподобалась нагадались слова з мультфільму. - Н-да він якось підвис оцінюючи дану інформацію.

- Зрозуміла. Мультфільму ти не бачив. – Він заперечливо похитав головою, а я розсміялась. От тобі старушка дітей зваблювати.

- Вибач, забула, що ти наскільки ти там менший за мене?

- До чого тут це? – Тепер уже і сердито дивився він на мене.

- Спробую спілкуватись мовою твого покоління.

- Злат, не сходь з розуму а? Давай просто поп’ємо чаю. Добре? - І коли ти з поганця перетворився на такого класного хлопця? Ладно пора закінчувати хлопчину лякати своїм нестабільним психологічним настроєм.

- Добре. П’ємо чай. До речі Тимур прознав, про наше розслідування гніватись приїздив і заборонив поки, що нам цим займатись. Тому переходимо в стан партизанів, як вам Шерлок мій план?

- Чому Шерлок?

- Ну я ж лікар. Мені і Ватсоном бути.

- А.

- То, що скажете шановний колега?

- Якого біса твої руки були у нього на лиці? – Не в тему спалахнув Єрмолаєв від чого в осадок випала я.

- Єрмолаєв – лагідно почала я – Ти ж пам’ятаєш, що я на лікаря вчилась ? Правда на психіатра було б потрібніше, від психів відбою немає. Так от зазвичай, коли людині погано, я допомагаю. Травлю тільки в виключних випадках, коли уже зовсім дістають.

- Тобто нічого не було? – На його лиці блукала якась дурнувата посмішка.

- А що мало бути?- Тепер уже розважалась я.

- Іноді удавити тебе хочеться. – Пожалівся він.

- Так план такий, людей чіпати нам не можна, але думати ніхто не заборонив. До речі паршиві ми таки детективи. Населення якихось 15000, а серед них знайти одну дівчину не можемо. А в кіно це так легко виходило, напружена розумова діяльність, або безтолкова тут в залежності від жанру і всіх ворогів подолано,а героїню врятовано. Люблю такі оптимістичні фільми. А ще супермена люблю і літати уміє і труси на штанах носити. – Адам задумливо на мене подивився, але нічого не сказав.

- Я поки що тільки двох психів бачив. Тимура і цього Василя Пилиповича.

- Тимур поза підозрою. І він не псих. – Встала я на захист справедливості.

- Ага, просто худобина. – Скривився Адам.

- А от Василь Пилипович мені спокою не дає. В цій ситуації все щось не так.

- Н-да, моторошно у нього якось.

- Поїхали до нього до дому. Поспостерігаємо за ним.

- Поїхали. – Легко погодився він. - Машину кинемо в центрі і прогуляємося пішки. – І ми поїхали за кермом був Адам.

- Що ти хочеш побачити?

- Не знаю. Якесь пояснення всього цього. – Я покосилась на Єрмолаєва. – Мені важко це пояснити словами, але я просто відчуваю.

- Довіримось твоїм відчуттям. – В його голосі не відчувалось ніякої іронії. Єрмолаєв поставив машину біля супермаркету і ми пішли до дому Василя Пилиповича. Ми звернули на вулицю, яка вела до дому Єрмолаєв йшов попереду і тут враз махнув до мене рукою, що мало означати стій і мовчи, потім він підхопив мене і потягнув в найближчі кущі де і притулив за стовбуром розлогої груші , а сам навис наді мною.

- По дорозі йде Василь Пилипович. - Прошепотів він мені на вухо, від чого мурахи дружно розбіглись по моєму тілу.

- Те ж мені вождь-червоношкірих . – Огризнулась я вслід.

- Ш-шш. – Шикнув він на мене і притулився ще щільніше. Його близькість заставила моє серце гулко битись. Я зробила спробу звільнитись, за що вмить Адам притяг мене ще ближче до себе і більше того його секунду дивлячись на мої губи він накрив їх своїми. Я смикнулась, він застогнав і з полону свого тіла так і не випустив, потім він відпустив мої губи і вткнувся головою в мою шию з його губ зривалось важке дихання.

- Не зміг втриматись. – Уже дивлячись мені в очі сказав Адам. – Ти така солодка.

- Там хоч Василь Пилипович був? – Прошипіла я.

- А? Так. Він пішов по дорозі.

- То чого ми чекаємо?

- Так, пішли. – І ми швиденько побігли до його дому. Підійшли до хати, посмикали двері, вони виявились закритими.

- Відмички в мене не має. І замки я зламувати не вмію. – Прошепотів на мій погляд Адам.

- Нудьга. Ти дивишся в сараї, я загляну в льох.

- Ми разом. Я тебе не відпущу саму. Ясно?

- Пішли. - І ми пішли до сараю. Всі двері були закрити на амбарні замки, але маленькі віконечка дали змогу заглянути всередину. І нічого звісно окрім двох залізних бочок і якоїсь скрині ми не побачили.

- Погріб?

- Так. – В погріб теж висів замок, але зовсім на якихось стареньких скобах. – Дізнаємось що там? – Щастя в лиці Єрмолаєва не було. Скоби він смикнув і вхід до льоху був вільний.

- Стоїш на шухері , а я перевірю, що там цікавого.

- Злата…

- У нас часу немає, він будь-якої миті може повернутись. – І я пішла по сходинках в погріб. Вимикача я побачила ще здалеку на мою радість світло в льоху було. Тільки більше нічого цікавого не було одні закрутки. І моє розпечене відчуття злості. Я вже хотіла йти, коли відчула легкий протяг. Я повернулась назад і почала обходити по стіні . Стіна, як стіна я повернулась з іншої сторони біля стіни стояв дерев’яний щит, я підійшла від нього і відсунула його. Навіть не скажу, що здивувалась побачивши темне провалля підземного ходу.

- Мать твою. – Прошипіла я , дістала телефон і посвітивши собі нагнулась і почала просуватись в підземелля, спочатку було геть низько, та трішки пройшовши я змогла розігнутись і моя голова вже не доставала до стелі. Я вперто йшла, начисто ігноруючи відчуття самозбереження. З невиразним світлом від телефону особливо нічого не розгледіти, мені вистачало бачити, що під ногами і стіни, що були поряд, а вкрай хотілось дізнатись що за бісів ще один підземний хід. Зайшла я не дуже далеко коли з правої сторони побачила звичайнісінькі дерев’яні двері. Я посмикала двері, вони виявились закритими, посвітила на саме дверне полотно, в надії зрозуміти як вони відкриваються. Відкривались банально простою клямкою. Клямку я відкрила і почала тихенько відкривати двері, звідки полилось світло і я побачила добре влаштовану кімнату, а посеред кімнати сиділа і з жахом на мене дивилась Оксана.

- Привіт! Може вийдемо на вулицю? Ти як можеш йти? – Реакція була несподівана, вона підірвалась і кинулась на мене.

- Забери мене звідси.

- Тихо, тихо. Ми виходимо. Пішли . – І я присвічуючи телефоном рушила в сторону темряви. – Оксана смикнула мене за руку.

- Там темрява. – В її голосі я чула паніку.

- Ми зараз повернемо і побачимо світло.

- Я тут помру. – Почала підвивати Оксана

- Ні. Ми зараз виберемось. І ти будеш жити довго і нудно. – Я йшла і тягнула її за собою. При виді світла вона ожила і навіть швидше пішла. Я вийшла перша і тут же наткнулась на Василя Пилиповича, позаду мене вийшла Оксана, яка і заволала при його ж вигляді.