А вiдьми тут тихi (СИ)

В воротах стояв Саша і при вигляді мене його лице смикнулось в вигляді усмішки, хоча швидше це нагадувало звіриний оскал.

-А ти я бачу хорошо виглядаєш.

- Ти теж виглядаєш добре. – змогла я відповісти.

- Краще мовчи, а то бажання удавити тебе ще не минуло. У мене для тебе є сюрприз. - Він повернувся до машини, відкрив дверці і витяг звідтіль тіло чоловіка, відтягнув його до двору, він кинув його.

- Тримай, у тебе тепер нова забава. Це падло таке ж невірне як і ти, то ж разом я думаю ви будете чудовою парою. Бачиш колишня кохана це мій племінник, убив би, та він єдиний нащадок мого покійного брата…а сімейні узи самі міцні, самі цінні. - Я дивилась на тіло хлопця, його лице було все в крові , і на перекошене злобою лице Саші,я бачила, що він дійшов до своєї точки кипіння і мені було страшно. Я мовчала і дивилась на нього побоюючись його спровокувати.

- Гаденя, зовсім не має меж, власне як і ти, тому він залишається в тебе і ти за нього відповідаєш. І розуму в тебе надіюсь вистачить не попадатись мені з ним на очі на найближчий час. – Він повернувся, сів в машину грюкнув дверима і просто поїхав. Зі ступору мене вивів стон хлопця і я підійшла до нього . Виглядав він м’яко кажучи не дуже добре. Розсічена брова, розбиті губи . Я повернулась в дім і дістала нашатир з ватою. Помахавши ними перед носом я досягла результату , що він застогнав і закрив лице рукою від мене.

- Тихо, мені потрібно, щоб ти піднявся, давай потихенько я потягнула його за руку, спочатку він став на коліно потім зумів піднятися…

- Ти хто? – прохрипів він.

- Я Злата. Я не зроблю тобі нічого поганого . – Від цих слів, сама ж скривилась, як від кислого лимона. Я майже на собі втягнула його до будинку і положила на ліжко , а він знову відключився.

- Просто казковою. - Прошипіла я і пішла за аптечкою і кип’яченою водою. Зняти футболку я не змогла тож просто розрізала її, змила кров, оцінила масштаби катастрофи, паршивіше за все виглядала розсічена брова її потрібно було б зашити і ліве плече воно було вибите.

- Тоді будемо шити і вправляти - підбадьорила я себе і принесла все необхідне , я саме хотіла зробити знеболюючий укол коли він схопив мене за руку.

- Мені шити по живому, чи дозволиш зробити укол?- він розглядав мене, а потім відпустив мою руку.

- Я вколола тобі знеболююче, брову зашию …опиши як ти себе почуваєш?

- Паршиво.

- Це добре . Глибоко вдихни .

- Хочеш визначити зламані ребра?

- Так. Я провела рукою по ребрах і нічого страшного там не виявила. – Добре, на перший погляд ребра цілі.

- А якби були зламані?

- Було б не дуже добре. Я відвезла б тебе до лікарні, правда місцеве населення вважає, що я відьма тож думаю прийом був би так собі. Та на рентгент тобі все одно потрібно.

- А ти відьма?

- Я ні, а от моя бабка була нею. – Пацієнтом він виявився досить терплячим стогнав, шипів, лаявся та не смикався. Я заклеїла зашиту брову пластиром і вправила плече після чого принесла йому ледь теплого чаю. Після того, як він заснув чай я і собі зробила, мої руки ледь ще тремтіли , а нерви реагували на кожен шелест.

- Ніхто не говорив, що легко кидати чоловіків, - пожалілась я собі. Спомини непроханими гостями накотили, моє шалене , несамовите кохання, заради нього я і душу продала б. Він був одружений, а я закохалась тільки нічого не склалось окрім болю. Він був для мене цілим світом. Кожен наш вибір визначає наше життя. Чай чи кава? Зустріч з друзями чи вечір на самоті? Добра справа,чи підлий вчинок? Щира посмішка, чи злий окрик? Кожен вибір змінює все. Я любила його, це як гра з вогнем, який нищив мене. 8 років. І я так більше не хочу. Не лізе. Хай йому грець. Коли я йшла Саша волав якого чорта? Він давив на мене, як завжди коли заходив в глухий кут, просто давив. Він питав, що мене не влаштовує? І розкладав по полочкам мою власну нікчемність і доводами розсуду показував , що логічно і розумно. Розглядав як під мікроскопом кожне питання, ловко розбирав його на атоми. З його просто безкінечною вірою в його власну правоту. Ми закінчили розмову, що він мене ненавидить, і що йому дуже хочеться мене вдарити. Хтось з великих сказав, люди забудуть, що ви сказали і зробили, але ніколи не забудуть того, що ви змусили їх відчути. Вир емоцій, шквал почуттів, щастя в чистому виді коли кожен твій нерв і атом в ейфорії володіння іншої людини, люта ненависть , їдуча біль, відчай, печаль за тим чого більше немає і страх що такого більше не буде і ще більший , що можливо все повториться знову. За все потрібно платити . Ціна моєї розплати відчай, злість і туга, що п’ятами слідує за нею і так без зупину вже рік. І зібрати себе до купи немає сил. Почому щастя на сьогодні? Що може зробити жінка доведена до крайності? Не знаю. Але в якусь мить я зрозуміла, що більше так не можу. Просто прийшло відчуття, що досить. Більше не лізе. Я так не хочу. Благополучна зовні я мала все та якесь відчуття незадоволення вічно в мені жило і я плавилась від нього як свічка від полум’я , повільно, але з неминучим кінцем. Моє життя здалося таким безглуздим, робота такою не потрібною, а від «кохання мого життя» так і хотілося вдавитися. Я покинула все. І певний час працювала в самих гарячих точках, там де були потрібні медики. Чомусь в медичній галузі люди швидко забувають для чого вони це роблять? І все виглядає цинічно. Та реальність вражає більше аніж усе, що було до того. До всього можна звикнути кров, смерть, розірвана плоть, подроблені кістки, біль , страх, свист куль. І у всього є межа. Виявилось, що я не така вже й сильна, як я думала. І зробила єдине, на що спромоглася. Поїхати в дивну глушину від якої до найближчої цивілізації кілометрів 12 і почати все спочатку. А спочатку була апатія неймовірно довга і безкінечно чорна. Проснутись було важко, їсти не хотілось , на життя я дивилась без ентузіазму, а сенс життя вперто мене уникав. Так продовжувалось довго, поки мене це не почало лякати і я змусила себе прокидатись йти до лісу на пробіжку, слухати музику,дивитись комедії, читати, займатись спортом (почепила мішок на груші і вперто його молотила кулаками). Та процес еволюції пішов спочатку лежу, потім сиджу і нарешті встала. Потім я навіть не пам’ятаю той час коли від життя мені уже не хотілося померти. Здоровий сон, активний спосіб життя він же спорт і збалансоване харчування. Все минає. І життя точно минає.

- І мене ще чекає молодий Єрмолаєв . Будь ти неладний Саша.

Ніч пройшла майже спокійно, Адам ворочався, стогнав у нього була температура і я пересунула крісло до його ліжка серед ночі він прокинувся .

- Тихо, ти в безпеці, все добре, все гаразд – він був весь напружений, - Ти в мене дома, все нормально, все добре. – він розслабився і знову ліг, тільки мені більше не спалося і я пішла на кухню до світанку залишалась ще десь години тож і лягати більше я не бачила сенсу, а зайнялась сніданком. Легким і корисним і витребеньками до чаю. Коли я зайшла до Адам він не спав, а насторожено придивлявся до мене.

- То кажеш відьма?

- Так тільки каже мало розумне населення . Як ти себе почуваєш ?

- Бувало і краще.

- То все мине. Міряй температуру. Я принесу сніданок. Тобі потрібно поїсти.

- А випити в тебе немає нічого?

- Трав’яний чай підійде?

- Ти якась скучна відьма.

- Ага. - Легко погодилась я, починаючи підозрювати, як він зумів так вибісити Єрмолаєва старшого. Він ліниво бовтав ложкою по тарілці, час від часу все таки щось ковтаючи.

- То хто ти така? – задумливо роздивляючись мене розвивав він тему. За що тобі мій дядя підкинув мене? Де я?

- В лісі, за 9 км звідси знаходиться хутір Богданівка , від столиці так кілометрів 230 буде. Чудове місце в якому ранок починається під крик півнів, вечір закінчується солов’їною піснею. Життя тут втрачає всю свою міську динаміку і набуває ритму неквапливого , спокійного і в такій тиші , що можна почути, як листя росте на деревах. Повітря п’янить чистотою і запахом землі.

- То ти його коханка…- швидше ствердно аніж запитливо сказав він.