Джованi Трапатонi

Олекса Росич

Джовані Трапатоні

Розділ перший

Зазвичай у європейських сім’ях усім керують жінки. Але в родині Гай усе було навпаки. Пані Барбара, дружина всемогутнього банкіра Макса Гая, так захопилася вихованням своїх дітей, що навіть не мала часу замислюватись над тим, що у зразкових європейських сім’ях має керувати саме жінка. Тож пані Барбара не знала про цей дивовижний європейський звичай, і, можливо, саме ця необізнаність і перетворювала її на найщасливішу жінку у світі. Так-так, пані Барбара вважала себе найщасливішою жінкою у світі. Це дивне відчуття щастя оселилося в її серці дванадцять років тому, одразу після народження первістка, донечки Лади, і більше вже ніколи не полишало її. Навіть зранку…

Чому саме зранку, певно, здивуєтесь ви? Та тому, що всі ранки в родині Гай були схожими між собою до найменших дрібничок і вкрай одноманітними. Саме ця одноманітність і була неабияким випробуванням для найщасливішої жінки у світі, пані Барбари…

Сьогоднішній ранок у родині банкіра Гая розпочався так само, як і всі інші. Зазвичай рівно о восьмій відчинялися велетенські кришталеві двері Дзеркальної зали і до найбільшої зали палацу неквапливо входив голова родини Макс Гай. Він велично проходив до столу, за яким на нього вже чекала дружина Барбара, і сніданок розпочинався.

Щодня голова родини — Макс Гай — за сніданком з’їдав варене яєчко і десять ложечок вівсянки та запивав усе це склянкою теплого чаю. Його дружина Барбара не снідала ніколи, але завжди була присутня на ранковій церемонії сніданку свого чоловіка. Вона тихесенько сиділа на протилежному боці довжелезного столу й терпляче чекала, доки чоловік доїсть варене яєчко. Чомусь саме після вареного яєчка він мав звичку вітатись.

— Доброго ранку, люба, — завжди тихо промовляв він, щойно доїдав яєчко.

— Доброго ранку, любий, — відповідала пані Барбара чоловікові, і знову западала тиша.

Зазвичай у родині банкіра Гая сніданок проходив у цілковитій тиші. Пан Гай завжди був заглиблений у свої важкі думки, а пані Барбара чомусь ніколи не наважувалася заговорити до чоловіка першою. Вона покірно чекала на закінчення сніданку, аби провести чоловіка на роботу й нарешті зайнятися улюбленою справою — власними дітьми.

Отож, Макс Гай зосереджено жував вівсянку, спокійно розглядаючи своє строге обличчя у велетенських настінних дзеркалах Дзеркальної зали. А пані Барбара так само спокійно чекала, доки всю вівсянку нарешті буде з’їдено. Бо саме після десяти ложечок вівсянки Макс Гай мав звичку вдруге помічати свою дружину. «Сподіваюся, у нас все гаразд», — чи то запитував, чи то стверджував він, далі розглядаючи своє дзеркальне відображення.

Пані Барбара неодмінно відповідала: «Так, любий, у нас все гаразд», — і її чоловік одразу переходив до теплого чаю.

Але цього ранку, який не віщував нічого непередбачуваного та лихого, все сталося навпаки. Пані Барбара, почувши таке знайоме запитання, рішуче зітхнула та на одному диханні, скоромовкою прошепотіла:

— Лада відмовляється повертатися у Лондон.

— Що?! — похлинувшись, перепитав пан Гай і закашлявся.

Певно, саме кашель можна вважати ознакою несамовитого здивування пана Гая, бо останнє десятиліття цього банкіра, чесно кажучи, нічогісінько не дивувало.

— Лада не хоче повертатись до Лондона, — ледь чутно повторила пані Барбара, і в її очах заблищали сльозинки.

Макс Гай спокійно відставив від себе порожню тарілку і чомусь знову підсунув до себе підставочку для яєчка. Тільки після цього він нарешті відірвав погляд від свого дзеркального відображення та зосереджено почав розглядати шкаралупку від щойно з’їденого яєчка.

— Чому… Чому ти мовчиш? — розгублено дивлячись на чоловіка, запитала пані Барбара.

— Люба, розмови про виховання дітей не сприяють травленню, — тихо відповів він та заходився колупати яєчну шкаралупку ложечкою. — Якщо я не помиляюсь, ми з тобою дванадцять років тому вже з’ясували це питання.

— Я… Яке питання? — вкрай розгубившись, перепитала пані Гай.

— Дванадцять років тому, одразу після народження Лади, ми з’ясували, що розмови за столом про виховання дітей не сприяють травленню, — льодяним голосом, роблячи наголос на кожному слові, пояснив пан Гай. — Сподіваюся, що твоя необачна емоційність не зашкодить сьогодні моєму травленню. Але надалі, люба, я просив би тебе бути уважнішою, — додав він і, певно, остаточно опанувавши себе, відсунув підставочку для яєць зі вщент розтрощеною шкаралупкою.

— Ні-ні, любий, я жодним чином не хотіла нашкодити твоєму чудовому травленню, — виправдовуючись, затараторила пані Барбара, — просто, на жаль, різдвяні канікули скінчилися, і Лада вже сьогодні опівдні має вилітати до Лондона. Вона має повертатися до Ґранд-коледжу, але… Але вона відмовляється. Я всі канікули намагаюсь поговорити з тобою про цю проблему, але ти, любий, увесь час настільки заклопотаний, що просто не помічаєш мене.

— Я слухаю тебе, — роздратовано промовив Макс Гай і нарешті перевів погляд на свою заплакану дружину. — Ну, про яку проблему нам варто поговорити під час мого сніданку? Голосніше, люба, — я не чую! Про що ти намагалася поговорити зі мною всі різдвяні канікули?

— Лада категорично відмовляється повертатися до Лондона… — крізь сльози ледь чутно вимовила пані Барбара.

— Це все? — чомусь усміхнувшись, запитав він та знову подивився на своє дзеркальне відображення.

— Все… Тобто ні, — одразу виправилась вона. — Лада просила передати тобі, що якщо ти будеш наполягати на її поверненні до Лондона, вона втече з дому.

— Тепер усе?

— Усе, любий…

— Ну, зрештою, в цьому немає нічого дивного, — замислено розглядаючи у велетенському дзеркалі своє відображення, сказав він. — Передай їй, що її тато теж не в захваті від примхливої лондонської погоди, так само як і від пихатих лондонців…

— Ні-ні, любий… Ані жахлива погода, ані бідолашні лондонці тут ні при чім. Лада терпимо ставиться до їхньої погоди і поважає усіх цих бідолашних лондонців, приречених жити в цих погодних умовах. Справа аж ніяк не в цьому… Вона… Вона просто не може більше терпіти цей жахливий Лондонський Ґранд-Коледж, з усіма його викладачами-підлабузниками та учнями-недоумками…

— Барбаро! — незадоволено присік Гай дружину, так і не відвівши погляду від свого дзеркального відображення. — Барбаро, Ґранд-Коледж — найдорожчий коледж у світі! У цьому коледжі виняткові діти! Сподіваюся, тобі відомо, що Лада навчається в одному класі з племінником американського президента та сином прем’єр-міністра Великої Британії! Я вже не кажу про дітей усемогутніх арабських шейхів та королів! І якщо її тато — Макс Гай, — гордовито та самозакохано вимовив він власне прізвище, — спромігся подарувати своїй доньці щастя навчатися саме в такому… вибраному та вишуканому колі, то нехай, зрештою, ця нерозумна дитина — яка, до речі, цілком вдалася у твою матір! — нехай вона навчиться цінувати та поважати можливості свого батька — Макса Гая!

— Любий, ти тільки уяви собі, племінник американського президента не знає, що Гімалаї — це гори! Бідолаха, маючи дванадцять років, вважає, що Гімалаї — назва чіпсів! А син прем’єр-міністра заявив учителеві, що великий фізик Альберт Ейнштейн — це власник футбольної команди «Манчестер Юнайтед»… Альберт Ейнштейн — власник «Манчестер Юнайтед»! Ти можеш собі це уявити?!

— Даремно, люба… Даремно ти так… На мою думку, цей славний хлоп’яга — просто вундеркінд, бо я, наприклад, навіть не підозрював, що «Манчестер Юнайтед» — це футбольна команда… Я би швидше схилився до думки, що це назва якогось англійського банку. А цей розумник, бачиш, знає, що «Манчестер Юнайтед» — це футбольна команда.