Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

Не може, то й не може. Власне, в мої обов’язки не входило запевняти її в шлюбній вірності чоловіка. 6 зая­ва, отже, треба вживати заходів.

Як правило, зниклих починають розшукувати на че­тверту добу: за цей час можуть і повернутися. Та під ве­чір я згадав стурбовані очі жінки і вирішив не гаяти часу. Насамперед подзвонив їй. Ні, не повернувся. Обдзво­нив лікарні, морги: протягом останньої доби в жодний з цих закладів чоловік на прізвище Коренєв — сорока п’яти років, зросту середнього, статечний, брюнет без особливих прикмет — не надходив. Це зайвий раз пере­конувало, що Коренєв міг бути на дачі. І не один.

Виклав свої міркування Кожухарю.

— Що ж, треба перевірити, — сказав майор. — Виру­шай до Осокорків.

— Коли, зараз?

— А чого зволікати?

І хто мене напоумив поткнутися до нього зі своїми міркуваннями наприкінці робочого дня!

— А може, краще завтра зранку?

Майор глянув на мене, як мені здалося, аж надто виразно.

— Вранці тобі треба навідатися до експертів, забув?

— Але ж я не можу одночасно займатися кількома справами!

— Можеш. Іди.

Залізна логіка. Спробуй запереч. Правильно кажуть: надмірне службове завзяття лише шкодить.

— Та до ранку цей Коренєв і сам з’явиться, от поба­чите.

— Лейтенант Дмитрієв! — підвищив голос шеф.

Усе. Тепер сперечатися не лише даремно, а й небез­печно.

— Хоч машину дайте, — тихо сказав я. — Це ж куди їхати!

Знову той же виразний погляд.

— Ох, розпустив я вас. Кру-гом! Кроком… руш!

Ось воно — піклування про підлеглих! До Осокорків… Через усе місто… Вважай, на своїх двох. А ще звусь “оперуповповажений”. Тобто оперативний! Яка вже тут до біса оперативність. Півтори години туди, стільки ж назад… Додому дістануся десь опісля дванадцятої. Хай йому чорт!

Трамвай. Метро. Знову трамвай. І автобус. Пощастило хоч у тому, що не довелося довго стовбичити на зупин­ках. Коли дістався до місця, вже посутеніло. Небо затягли хмари. У темряві спіткнувся об якусь колоду і ледве втримав рівновагу. Фізичну. Що ж до душевної, з цим було гірше. А на кого ремствувати? Хіба що на себе. Навколо ні душі. Для компанії одні комарі. Набридливе товариство, але нічого не вдієш. Що й казати, затишна місцина. В дачних будиночках вікна не світилися. Не се­зон. У кого ж запитати? Позаду почувся гуркіт автомо­більного двигуна. На слух визначив: “Москвич”. З-за ро­гу вихопився сніп сліпучого світла. Я підняв руку. Во­дій, симпатичний дідуган у парусиновій кепчині, люб’яз­но запропонував свої послуги. Хвилин через п’ять у ла­біринті дачного селища відшукали щось схоже на місце­вий адміністративний центр — добротний будинок під ши­фером, з якого вийшов штатний наглядач прилеглих околиць, заспаний, невдоволений, і допоміг мені зорієн­туватися. Я подякував і подався за конкретною адресою.

…Пил товстим шаром вкривав підлогу веранди і схід­ці. Про те, що найближчої доби тут ступала чиясь нога (або ніжка) годі й думати. Отже, версія з дачею також не справдилася: чоловік, що має власний автомобіль, зов­сім не обов’язково транспортуватиме коханку на дачу, адреса якої відома дружині. А можливо, він уже повер­нувся додому і в цю хвилину виправдовується перед роз­гніваною половиною?

З найближчого телефону-автомата подзвонив заявни­ці. Вона відразу зняла трубку, немов чекала на цей дзві­нок саме в цю мить.

— Слухаю…

По тону здогадався: сподівання мої марні.

— Здрастуйте, Ганно Борисівно. Це Дмитрієв.

Жінка схлипнула.

— Його й досі немає… З ним щось скоїлося!..

— Ну, навіщо себе ятрити…

— Так, так! — вперто повторювала жінка. — Я від­чуваю!

— Для таких трагічних висновків поки що немає жодних підстав, — спробував заспокоїти. — Ні в лікарнях, ні в моргах вашого чоловіка не виявили.

Мій бадьорий тон чомусь не заспокоїв її, навпаки, жінка заплакала.

— О господи!.. Я знала, знала!.. Це не могло довго тривати. Я відчуваю, розумієте? Сталося якесь нещастя. Жахливе нещастя!..

Вона була на грані істерики.

— Я зараз приїду.

Всю дорогу мозок шпигувала ота випадково кинута фраза: “Це не могло тривати довго…” Що вона мала на увазі?

Двері відчинила господиня. Гострий маленький носик почервонів від сліз, на обличчі без косметики чіткіше проступали павутинки зморщок. Зараз вона виглядала на­багато старшою, ніж кілька годин тому в моєму кабіне­ті. Запросила до передпокою, і в нерішучому жесті тен­дітної руки вчувалися розпач і безнадія.

Трикімнатна квартира була простора, ошатна, гарно, зі смаком умебльована дорогими імпортними гарнітурами, на стінах — килими, картини. Все свідчило про добробут.

— Сідайте, — господиня вказала на канапу, мляво опу­скаючись на стілець. Але я також віддав перевагу стіль­цю — надто вже розкішний килим вкривав канапу.

— Знаю, нічим порадувати не можете. Гречно дякую й за те, що намагаєтесь якось розрадити… — Вона прикла­ла до вуст долоню, скрушно похитала головою. — Що ро­бити? Що?..

Після тяжкої паузи я насмілився запитати:

— Ганно Борисівно, ви сказали по телефону: “Це не могло тривати довго…” Що це означає?

Жінка потерла скроні довгими пальцями. Тільки за­раз я помітив, що руки в неї були зовсім старі.

— Чули, мабуть, такий вираз: “Життя смугасте, мов зебра…” Після чорних смуг — білі, і навпаки. Наша біла смуга тяглася довго, майже десять років… Надто довго. Домішки сірого кольору з’явилися приблизно рік тому. Чоловік захистив докторську… Сподівався, що його при­значать начальником відділу: була вакансія. Він тала­новитий хірург. Автор десятка монографій. Грандіозні плани. І раптом усе нанівець…

Вона замовкла, мабуть, знову переживаючи крах усіх сподівань. Втім, для хвилювань у неї зараз була більш серйозна підстава.

— А чому? — нагадав я про свою присутність.

Жінка криво всміхнулась.

— Святе місце не пустує. Начальником призначили якогось працівника міністерства. Звичайно ж, не обійшло­ся без протекції. Таку несправедливість чоловікові важ­ко було перенести. Став роздратованим, похмурим, охоло­нув до наукової роботи.

— І зненавидів нового начальника? — здогадався я.

— Саме так. Було за що. Вискочка, посередність. І така людина ним командує! Вказує йому, як і що роби­ти! Хіба це не образливо? Не прикро?

Вона глянула на мене, чекаючи співчуття, але моя зовнішність говорила лише про ввічливу увагу до всього, що казала Коренєва і що насправді було дуже суб’єктив­ним, упередженим, а я не міг, не мав права робити якісь висновки, не вислухавши думку співрозмовника.

— Звичайно, начальник відчував, як мій чоловік до нього ставиться, і не залишався в боргу. А можливостей підставити ніжку в нього, безперечно, було більше.

Якось неприємно вразила мене ця розмова. “Не зали­шався в боргу…”, “підставити ніжку…” Можна подумати, що для обох поважних науковців питання кар’єри було найпекучіше.

— Володя — людина непересічна, — вела далі Коренєва. — Завжди і в усьому наполегливий, послідовний. Він знайшов у собі сили для боротьби — це вона промовила з гордістю, — всюди відстоював своє право на цю посаду, свою наукову концепцію.

“То що ж його більше хвилює — посада чи концеп­ція?” — хотілося запитати, але я стримався. Зараз Коренєва бачила в мені союзника і тому відверто ділилася наболілим, але варто їй вловити в моїх словах іронію — усе піде шкереберть. Тоді розмовляти буде важко. “Сили для боротьби…”, “своє право…” Для якої боротьби? В ім’я чого? Своєї амбіції? Честолюбства? Втім, я нічого не мав проти честолюбства. Як кажуть, поганий топ солдат… Справа не в меті, а в засобах її досягнення. Мимоволі подумалося: “А чи не ви надихали свого чоловіка на оту боротьбу?”

— Хто-небудь з колег підтримував його?

Коренєва не приховувала сарказму:

— Наївно, вибачте, запитаний. Нікому не хочеться псувати стосунки з начальством. Майже всі одразу від­вернулися.

— Ви сказали “майже”…

— Так. Єдиною людиною, яка простягнула Володі ру­ку, виявився Юрій Петрович Ляховський. Це порядна людина, справжній друг, безкорисливий і вірний. Та­ких зараз мало.