Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Півтори тисячі — хіба це гроші, коли йдеться про жінку? — патентознавець багатозначно хитнув головою і засміявся. Здається, він не тримав на мене зла і вже за­був про нашу суперечку.

— То вам нічого не відомо? — в свою чергу здивував­ся я.

— Про що ви? — звів брови Ляховський.

— Коренєв не сказав вам, найближчій в інституті лю­дині, що він позичив на кілька днів тридцять тисяч?

— Скільки?!

Я повторив.

— Нічого не розумію… Навіщо?

Отже, патентознавець нічого не знав. Дивно, чому Ко­ренєв довірив другові таємницю серця і нічого не сказав про гроші?

Щось тут знову не стикувалося.

Минуло три дні. Коренєв не з’являвся.

На оперативних зборах я виклав усі свої сумніви сто­совно версії про те, що Коренєв обібрав довірливих кре­диторів і втік до коханки.

Майор Кожухар слухав уважно, не перебивав і лише занотовував щось на аркуші паперу.

— Отже, твій скепсис грунтується на психологічно­му аналізі особистості Коренєва, — підсумував мої мудру­вання начальник.

Я ствердно кивнув.

— Відомий вчений, доктор медичних наук, таланови­тий хірург — і раптом спокусився на тридцять тисяч, втік до коханки… В таке важко повірити.

— А чому б ні? — озвався Іваненко, мій постійний опонент. Його кругловиде, завжди багряне, немов розпа­рене обличчя було серйозним. Неслухняне пасмо м’якого русявого волосся повсякчас намагалося втрапити в праве око, через що він раз у раз стріпував головою. — Може, й справді — кохання. Хіба так не буває?

— Дурниці! — скипів я. — Мати вродливу дружину, чудову квартиру, машину, зрештою, неабияке суспільне становище — і все це покинути? Заради чого? Пестощів тимчасової коханки?

— Опошлюєш, — заперечив Іваненко, скинувши голо­вою. — Просто закохався до нестями і схибнувся на цьому грунті. Можу навести скільки завгодно прикладів із жит­тя. Читав книжку Богата “Що водить сонце і світила?” Ну, звісно, не читав. Твоя література — протоколи допи­тів. А в тій книжці листи видатних людей до своїх коха­них. А які листи! Яке кохання! Байрону було тридцять років, коли він безтямно покохав шістнадцятирічну Терезу Гамбу, а вона, тоді дружина графа Гвіччіолі, — його. Заради свого кохання Тереза наплювала на репутацію, становище, багатство — на все. А Віктор Гюго? Йому ні­хто не міг закинути про легковажність, а він, як і Байрон, у тридцять років закохався в актрису Жюльєтту Друе і ко­хання це зберіг на все життя. А Пушкін і Гончарова? А Грибоєдов і Чавчавадзе? А…

— Досить тобі, ерудит, — сказав я, таки уражений його начитаністю. — Ну то й що з того? Та ти подумай: людина всього в житті досягла самотужки завдяки своїй наполегливості, цілеспрямованості. Повинен же в нього бути якийсь характер, сила волі. Невже невдача з поса­дою спроможна була підштовхнути його до такого легко­важного кроку?

— Твоя помилка в тому, що ти все зводиш до поса­ди, — незворушно продовжував Іваненко. — Я тобі про Хо­му, а ти мені про Ярему. Чи не ти сам казав, що често­любні амбіції Коренєва старанно роздмухувала його дружина? І Ляховський підтверджує це. Зрештою, Коренєв міг зрозуміти, що він у ролі невдахи мало влаштовує дружину, отож і втішився в обіймах коханки.

— Тоді чому не змінилися його стосунки з дружи­ною? Адже Коренєва запевняє, що її чоловік залишився уважним і лагідним.

— Звичайнісінька облуда. Вона не хоче визнавати, що чоловік охолонув до неї, а той лицемірить, бо боїться скандалу. Точніше, боявся.

— А тепер перестав?

— Тепер перестав. Бо палко закохався.

— А лист, про який згадував Ляховський? А спалах ревнощів? Усе це ставить під сумнів, чи взаємне його глибоке почуття. В день зникнення його бачили з “ди­пломатом” у руці, він поспішав, був чимось заклопота­ний. І на його обличчі не було радості від передчуття ско­рої зустрічі з коханою.

— Ще б пак! Він їхав з’ясовувати з Ритою стосунки, яка вже тут радість.

Майор мовчки переводив погляд то на Іваненка, то на мене, в суперечку не встрявав, чекав, поки ми самі видихнемося. Його вміння терпляче слухати я цінував найбільше.

— І взагалі я не розумію, що ти намагаєшся довес­ти? — продовжував Іваненко. — Що Коренєв нікуди не їздив? Де ж він?

— Не знаю, — сказав я. — Знаю лишень, що в цій справі чимало фактів, які важко пояснити.

— Наприклад?

— Ну, хоча б такий: навіщо Коренєву було афішу­вати зв’язок з Ритою? Про це в інституті знали або при­наймні здогадувалися всі — від директора до прибираль­ниці. В той же час Коренєвій нічого не відомо.

Наш дискусійний запал почав вщухати, і, вловивши цей момент, майор звернувся до Іваненка:

— Ну, а сам ти що думаєш?

— Щодо амурних поривань, я вже висловився. Але є ще одне міркування — з приводу анонімок. Читав я усі епістолярні шедеври. Втім, останні свої послання до мі­ністерства він підписував, так би мовити, атакував з під­нятою корогвою. Теж, між іншим, штрих до портрету. Так от, стосовно шедеврів. Стиль бездоганний. Аргументи вбивчі. Ну, що не лист — докторська з психології. Ма­буть, здорово свого начальника зненавидів. Усією душею. Ці негативні емоції його й надихали. Кожен рядок ніби відшліфований. Не дивно, що ці листи знаходили відгу­ки в чиновницьких серцях: в інститут направлялася комі­сія за комісією.

— І до чого ти ведеш? — запитав майор.

— А до того, що версію взаємної різкої антипатії відкидати не варто. Хто сказав, що серед науковців усі святі та божі? Там такі пристрасті вирують, ого-го! У ме­не склалося враження, що в цьому інституті на чільному місці аж ніяк не наукова робота. Постійні підсиджування і нашіптування. Атмосфера в дусі середньовічного Дувру. Знаєте, скільки анонімок я одержав за ці чотири дні? Ось! — Іваненко розкрив теку, набиту різного розміру ар­кушами — від записки на маленькому клаптику до кількох сторінок машинопису.— Кожен автор намагається викри­ти непорядні вчинки колеги, довести аморальність його поведінки, заплямувати чиюсь репутацію. Близько трети­ни листів містить інформацію про хабарі, які лікарі бу­цімто беруть з пацієнтів. Тому цілком можливо, що в за­палі якого-небудь ненаукового диспуту один доктор на­вмисно пристукнув іншого.

— Не варто передавати куті меду. Не всі вчені такі, яких ти малюєш, — сказав я.

— Вчених я поважаю. Взагалі. Але тут особливий ви­падок. Два конкретних представники. І відповідний пси­хологічний фон.

— Мені здається, ти перебільшуєш, — сказав майор. — Жодного з цих конкретних представників ти не знаєш, отже, й висновки твої передчасні.

— Між іншим, Іллєнко поїхав ввечері того ж дня, коли зник Коренєв, — ввів у дію черговий аргумент Іваненко. — Утік? Можливо. Але ця деталь заслуговує на увагу. Вони могли зустрітися випадково. Тож Іллєнко ви­користав свій від’їзд як алібі…

— А тридцять тисяч? — спробував я остудити його за­пал. — Забув?

— Чому? — анітрішки по збентежився Іваненко. — Коренєв справді позичив гроші для якихось своїх справ, але віддати не встиг. Усе логічно.

— Пішло-поїхало, — невдоволено пробурмотів Кожу­хар. — Давайте-но від фантазій переходити до фактів. З тим, що перша версія слабка, я згоден: несхожий Коре­нєв на ловеласа і бабія, але… Відкидати її не маємо пра­ва. Свідчення Ляховського заслуговують на увагу. Потрібна ретельна перевірка.

— Треба зробити запит, — сказав Іваненко, — і все з’ясується.

— Цього недостатньо, — заперечив майор. — Справа ви­дається надто серйозною. До Талліна поїде… — шеф зро­бив паузу, перевів погляд з мене на Іваненка, який радо тицьнув пальцем себе в груди, — …Дмитрієв. — Майор зно­ву глянув на мене. — Заразом заїдеш до Вільнюса, розшу­каєш Іллєнка, поговориш.

— Ну, скажіть, де справедливість? — скрушно зітхнув Іваненко. — Це моя ланка, я її, так би мовити, вистраждав, виплекав, і — на тобі!.. До того ж я ніколи не був у При­балтиці.

Він мав такий засмучений вигляд, що майор не міг стримати посмішки. Проте відповів цілком серйозно:

— Скоро відпустка, їдь.

— Е-е, то зовсім інша справа, — зітхнув Іваненко.