Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Постривайте, — урвав я Ляховського. Мене драту­вав його грайливо-фривольний тон: “Вовик…”, “Риточ­ка…” — Він що, збирався побратися з нею?

— Принаймні він так мені казав. І, здається, щиро. — Раптом Ляховський стривожено глянув на мене: — Але чому ви сказали “збирався”? Вам уже щось відомо про його долю?

— На жаль… — стенув я плечима. — Сподіваюсь на ва­шу допомогу.

— Продовжуйте, будь ласка.

— Так от… Риточка написала, що зустріла хорошу людину і збирається заміж. Коли Вовик (я зціпив зуби) читав про це, у нього обличчя скривилося і спаленіло. Він жахливо ревнивий! Зіжмакав листа в кулаці: “Не допу­щу!” А я йому: “Так зважуйся нарешті і не мороч їй го­лови”. А він: “І зважусь!” Погано якось так сказав, зло­вісно. Коли б чогось не втнув.

— Що ви маєте на увазі? — запитав я, хоч і так було зрозуміло, на що натякав Ляховський.

— Вовик — людина запальна, неврівноважена. А Ри­точка останнім часом була для нього всім. Що й казати, — співчутливо похитав головою,— пізнє кохання — воно ні­би пожежа в лісі: геть-чисто все спопеляє. Стихія.

Ти ба, яка потайна людина цей Коренєв: таке палке кохання, а дружина й не здогадується. Але якщо справді збирався одружитися з цією Ритою, то чому й словом не прохопився дружині? Навіщо приховував? Духу не ви­стачило зізнатися? Боявся скандалу? “Дружина, коли во­на не повна ідіотка, завжди відчує холодність чолові­ка”, — згадалися слова Коренєвої. О ні, вона аж ніяк не справляє враження ідіотки. Проте не відчула… Отже, в їхніх стосунках нічого не змінилося. А може, Коренєв ви­датний актор: грає роль вірного чоловіка так майстерно, що рідна дружина навіть ні про що не здогадується. Але ж Ляховський сказав, що “Вовик — людина запальна, неврівноважена”. Холерик. З такою психікою — і така стриманість і запопадливість у діях?.. Щось тут не сти­кується. Зрештою, мене зараз насамперед цікавить, де Коренєв.

— А хто вона, ця Рита? Де мешкає?

— У Талліні, — відповів Ляховський. — Вовик позна­йомився з нею на моїй дачі.

Надлишок інформації завжди свідчить про те, що лю­дина, яка повідомляє її, або щиро хоче допомогти, або ж зовсім навпаки. В даному випадку в мене не було під­став сумніватися в щирості Ляховського, хоча він і по­відомив мені деталь, про яку я його не запитував.

Ляховський ніби вгадав мої думки:

— Можливо, вам це й нецікаво, принаймні зараз, але оскільки ви займаєтесь цією справою… я подумав… ви все одно дізнаєтесь.

— Дякую, деталь справді важлива. Але в зв’язку з цим виникає ще одне запитання: вони познайомилися ви­падково чи все сприяло їхній зустрічі?

Запитання неприємне, але господар не знітився.

— Скажімо так: я його розумів, — спокійно відповів Ляховський. — Вовик був у такому стані, що йому просто необхідно було якось розвіятися, забути про неприєм­ності, що переслідували його останнім часом.

— А як оця Рита з Талліна опинилася на вашій дачі? І це запитання анітрохи не збентежило патентознавця.

— Риточка лікувалася в нашій клініці, у неї було легеневе захворювання, і Вовик оперував її. Після оду­жання Риточка забажала віддячити своєму, можна ска­зати, рятівникові. Чудова дівчина: скромна, душевна, та­кі зараз — рідкість. Я подумав, що для нього це щасли­вий випадок, можна хоч на якийсь час відволіктися.

— Але ж у нього є дружина, — сказав я. — До речі, про вас вона дуже хорошої думки.

Ляховський стенув плечима.

— Я нічого не маю проти Ганночки, але вона… як би це сказати… салонна жінка, розумієте?

— Ні, — зізнався я.

— Ну, так би мовити, жінка для свят. Коли ж у Вовика почалися неприємності, вона, замість підтримати його, морально допомогти, почала докоряти, звинувачува­ти в бездіяльності, пасивності, безхарактерності і таке ін­ше, її влаштовував чоловік, який успішно просувався б по службових сходинках, а не чоловік-невдаха. Вовик був на грані нервового виснаження, йому просто необхідна була жінка для душі, розумієте?

Він так вимовляв оце “розумієте?”, ніби йому було надзвичайно важливо, щоб саме в цьому пункті я не зрозумів його неправильно. Але хоча слова Ляховського загалом узгоджувалися з моїм уявленням про роль Коренєвої у здійсненні активної опозиції свого чоловіка щодо нового начальника відділу, щось мені в них не сподобалося. “Салонна жінка…”, “жінка для душі…” Слухаючи патентознавця, я потай придивлявся до нього: високий, з невеликими залисинами лоб, густі розльотисті брови, виразні чорні очі з поволокою, важке підборіддя з ямкою… Гарне обличчя. Як на мене, псували його пухлі, якісь кармінно-червоні, немов помадою підмальовані, губи. А взагалі враження справляє. Особливо, мабуть, на жінок.

— Але я не бачу в цьому нічого поганого, — сказав Ляховський.

Ця фраза вивела мене із стану замисленого спогля­дання.

— Скажіть, Юрію Петровичу, Королев не просив у вас грошей?

— Просив…

— Скільки?

— Півтори тисячі.

Отже, всього виходить тридцять тисяч. Кругленька сума.

— І казав, що через кілька днів поверне?

— Так. А що?

— Нічого особливого. Окрім того, хіба, що ви поми­ляєтесь у ваших припущеннях.

— Можливо. Але з відомих мені фактів я, здається, роблю слушні висновки, — спантеличено розвів руками патентознавець.

Я й сам розумів, що йому не бракує логіки. Проте відчував підсвідоме бажання вивести його з рівноваги — аж надто осоружним було його сюсюкання.

Тож я співав своєї:

— Спочатку ви виявляєте зворушливе піклування про душевний стан свого друга, виступаючи в ролі звідни­ка… — Завваживши нетерплячий рух патентознавця, до­дав: — Хвилинку! Інакше це назвати важко. Потім з лег­ким серцем відпускаєте його в далекий Таллін на пошуки нових неприємностей, позичивши гроші і приховавши во­лелюбні прагнення Коренєва від його дружини, до якої, як запевняєте, почуваєте глибоку повагу.

Ляховський виявився людиною холоднокровною.

— У вашій інтерпретації це справді виглядає непри­вабливо, — спокійно відказав він.

— Але ж я лише підсумував ваші слова.

— Ви їх перекрутили, — уточнив патентознавець. — Ненавмисно, звичайно, — ніби вибачив мене. — Просто вам не все відомо.

— Тож розкажіть мені, саме за цим я до вас і при­йшов.

— Мені буде легше відповідати, якщо я знатиму, що вас цікавить, — сухо сказав Ляховський, підкреслюючи цим, що подальша паша бесіда буде сугубо офіційною, без попередньої довірливості. Образився.

— Ну, наприклад, чому ви нічого про це не сказали Ганні Борисівні?

Ляховський подивився на мене так, як дивляться на невихованих дітей, що задають нетактовні запитання:

— А навіщо?

— Тобто як?

— А так: навіщо?

— Хоча б для того, щоб заспокоїти її. Адже вона хвилюється, місця собі не знаходить.

— Невже би справді вважаєте, що такс повідомлення її заспокоїть? — щиро здивувався мій співрозмовник. — Я гадаю, навпаки. Вона одразу побіжить до керівництва інституту, в партком — я її добре знаю. Вибухне скандал. Цього лише бракує декому, щоб звести з Вовиком особис­ті рахунки. У нього зараз і без того клопоту вистачає. Словом, тут є безліч нюансів.

— Наприклад?

— Не бачу потреби деталізувати. Якщо хочете, просто не бажаю, щоб це виходило від мене, от і все.

— Відчуваєте провину? — доскіпувався я.

— Авжеж, адже саме в моєму домі офіційні стосунки лікаря і хворої перейшли в… Проте, хто б міг подумати, що він закохається в Риточку! Найближчим часом він повернеться і сам усе пояснить дружині. А я в їхні сі­мейні справи втручатися не хочу.

— По-моєму, вже втрутилися, — посміхнувся я. — Ну, гаразд. Ви знаєте адресу Рити?

— Збираєтесь їхати до Талліна? — здивувався Ля­ховський. — Навіщо? Я ж кажу, він невдовзі повернеться.

— Хочу довідатися адресу про всяк випадок, щоб не турбувати вас ще раз: раптом Коренєв затримається.

— Пам’ятаю лише назву вулиці: Уюла. Решту вам неважко буде встановити.

— Звичайно. Дякую. — Вже біля дверей я затримав­ся. — До речі, вам невідомо, навіщо Коренєв напозичав стільки грошей?