Писар Захiдних Ворiт Притулку

Галина Пагутяк

Писар Західних Воріт Притулку

Люди виходять через Західні Ворота Притулку для того, щоб жити, та насправді вони виходять, аби вмерти.

Люди виходять через Західні Ворота Притулку для того, щоб вмерти, а насправді вони виходять, аби жити.

Ці дві думки — правильні як для тих, хто ще дуже далеко від Воріт, так і для тих, хто вже зовсім близько. І якщо існують Західні Ворота, то мусять бути і Східні, хай зовсім непомітні: якісь дві тички чи просвіт у живоплоті. Для когось може бути важливим сам зовнішній вигляд Воріт, тобто їхня неприступність і міцність. Коли за тобою зачиняються Ворота, ти можеш відчути полегшення чи страх, ніби опинився у пастці. Світ — завжди несподіваний для тих, хто потерпає від беззахисності.

Щоб позбутись беззахисності, людина здатна на багато вчинків, корисних і шкідливих. Вона може побудувати дім, фортецю, написати книжку, створити машину, навіть убити когось, щоб не вбили її. А ті, хто на це нездатний, у кого рука не підіймається додати чи відібрати щось від створеного Вищим Розумом, — йдуть до Притулку. Як вони туди потрапляють, ніхто не знає. Те місце не схоже ні на рай, ні на пекло: щоб заслужити їх, треба щось зробити відповідне, та й шляхи до них вже протоптані. Тим часом, між Східними і Західними Воротами Притулку немає вічності. Час тече для кожного мешканця по-іншому, скільки хто подужає: сто років, двісті чи тридцять. Якби цілий світ став Притулком, то у ньому народжувались і вмирали б, а це, власне, єдині дві події, які тут не трапляються ніколи. Отже, як сказали б мудреці з того світу: і в Притулку немає досконалості. Видно, що самі вони не потребували Притулку, а їхні розум й серце ніколи не ходили в парі. Сильний не зможе стати слабким, бо це йому не подобається.

Отакі думки не раз залітали до Писаря Західних Воріт Притулку, що звався Яків, не старого, але й не молодого чоловіка із срібними нитками у рудуватому волоссі, яке він збирав ззаду у хвіст, а часом обтинав, коли ставало задовге. На вигляд цілком звичайний, але з незвичайною долею, бо Яків був єдиним, хто не увійшов до Притулку через Східні Ворота. Щоб випускати людей з Притулку, треба бути дуже делікатним, хоча йдуть звідти начебто з власної волі. За час, проведений у Притулку, вони навчились довіри й дещо призабули із тих прикрих речей, що з ними трапились у тому світі. У них змінились навіть обличчя. А оскільки Писар Східних Воріт завжди виявлявся привітним чоловіком, якого не можна було злякатись за жодних обставин, тим більше, що то не він вирішував, впускати чи не впускати людей до Притулку, а вища сила, що її звуть Доля, — то чогось подібного сподівались і від Писаря Західних Воріт. Він не повинен був перешкоджати чиємусь рішенню покинути Притулок, щоб вмерти або жити. Наші бажання часом сильніші за логіку буття, й негоже їм опиратись.

Західні Ворота стискав з обох сторін кам’яний мур, що від старості сипався піском. Праворуч брами стриміла дерев’яна вежа, на яку треба було підніматися драбиною. З неї можна було бачити і Притулок, і той світ. Це вигадав один з писарів, ще до появи Якова: людина, яка залишає Притулок, хотіла би охопити оком якомога більше. Можливо, вона пошкодує за тим, що втрачає навіки. Вежа була невисока, трохи незграбна, але стояла все-таки на пагорбі. Погляд спочивав на лісі, куди навіть писарі зважувалися ходити по гриби і ягоди, якщо хтось погоджувався пильнувати Ворота. Хтось із маленького села, яке звалося Рубіж. Звідти можна було послати голуба з листом, аби затримати мандрівника на Захід, доки писар не повернеться. Життя Писаря Західних Воріт було досить самотнім, хоча не кожної самотності треба боятися. Самотня людина вміє цінувати людей. Вона губиться серед дерев, каменів, трав і звірів, і ті звикають до неї, приймаючи за свою, а це дуже важливо у Всесвіті — не заважати нікому.

Уже стемніло. Осінь — сумна пора, бо чекаєш холоду. Зранку ще світило сонце, а потім полив дощ і поквапив сутінки. Яків вернувся до хати, трохи завеликої, як для однієї особи, але вона й не призначалася особисто для Писаря. Тут знаходились бібліотека, комора, і кімната для тих, хто хотів звикнути до Воріт, перш ніж через них вийти, хоча такі траплялись рідко. Писареві доводилося ще й декого вмовляти перебути бодай до ранку. Мешкав він у кімнаті з кухонною плитою, де приймав гостей. Над дахом з жовтої, порослої мохом, черепиці стримів флюґер у вигляді півника з блискучої бляхи. Якщо він втрачав блиск, Писар вирізав нового. Краще, якби бляха була із золота, та звідки в Притулку золото? Півник вказував людям шлях до Воріт і гарно блищав на сонці. У темряві його ніхто не бачив, але добре чути було скрипіння, бо надвечір на пагорбі завжди здіймався вітер. Був же хтось розумний, що таке вигадав…

Хоча у хаті й віяло приємним сухим теплом від груби, не було потреби виходити на холод, а вечір стелив м’яку постіль, Писар Західних Воріт Притулку не чувся умиротвореним чи спокійним. Важко було йому на серці, бо сьогодні випровадив людину, дуже старого чоловіка, у якого не посмів навіть спитати імені. Він знав, що часом комусь присниться сон і той рушає з Притулку, нестримний аж до одержимості, ніби ноги йому печуть і сліди куряться димом. З таким — не до розмови. Ті люди забували навіть попрощатись й відмовлялись зійти на вежу, щоб востаннє глянути на Притулок. Ні, Яків не вважав себе добрим Писарем, бо уявляв на цьому місці когось цілковито іншого: стриманого, навіть байдужого. Ще у тому світі він збагнув істину — не можна заважати людям поліпшувати чи погіршувати своє життя.

Але хто б його замінив? І не було над Яковом нікого старшого, до кого можна звернутись за порадою, хто міг би насварити, підтримати, і в такий спосіб зняти з нього тягар втоми чи болю, хоча б на часину.

Той старий прийшов по обіді. Яків колов біля порога скіпки для розпалювання, тож не міг не помітити його. Втім, люди, що залишали Притулок, ніколи б не посміли відчинити Ворота. Усі знали про Звичай: Писар мав записати ім’я в книзі, наче поставити печать. Ніхто ніколи не заглядав до тієї книги, щоб перевірити, кого вже немає у Притулку - і без того знали. За кожним кроком спостерігали десятки очей, з уст в уста передавалась новина. Зрештою, Притулок одразу змінювався, як тільки хтось покидав його межі, як то має бути повсюди, але у світі народжень і смертей цього не помічали. Прихід до Притулку можна було б назвати народженням, а відхід з нього — смертю, але це було б надто примітивно, неправдиво, і навіть жорстоко. Не все можна висловити словами, далеко не все. Та й чи конче заявляти про власну присутність? Якась травинка росте серед інших травинок, і їй досить знати, що вона — не сама. Її життя — це її висловлення. Ні рішуче, ні смиренне, ані бунтівне — просто чутливе, вразливе, відкрите усьому, що стається чи має статись. Гарне життя, яке нічого не просить, але отримує усе, що йому належиться. Так у дитинстві Яків, блукаючи по весняному лісі, звільняв квітку, що опинялася в лещатах сухого торішнього листка, та й тепер рука сама тягнулася допомогти, хоч гілка чи травинка самі мусять напружувати свої сили. І те, що непокоїло його зараз, нагадувало дитячу співчутливість. Чоловік був дуже старий і мав у собі таку малу дещицю життя, аж ставало страшно. Яків пропонував йому одне, друге й третє, а на кінець, відчиняючи Ворота, несвідомо загородив собою отвір, від якого віяло холодом іншого світу, байдужого і непривітного. Кому ж, як не йому було про це знати? Та старечі сухі пальці відтрутили його руку, і той чоловік пішов, точніше, подибав туди, де ніхто вже напевно його не впізнає. Від Воріт навіть не було стежки, просто тверда суха земля й подекуди мурашині купи, наче забуті могили, і ламана лінія обрію, в якому тонуло попелясте небо.

Яків відчув, що холод старечої руки, вже непридатної до будь-якої праці, дійшов йому аж до серця. Таке з ним траплялось і раніше: завжди важко прощатися з людьми навіки. Вони можуть щось тобі залишити, але й можуть відібрати. Писар Західних Воріт довго дивився услід старому. Він боявся, що, як тільки відвернеться, то відріже від себе того чоловіка, який не промовив жодного слова і тільки хитав заперечливо головою. Решту часу до вечора він провів якось безладно. Все падало з рук, та й не було якоїсь пильної роботи, бо вітер усе дужчав і врешті приніс дощ. То була пора, коли все потрібне забирають до комори, а непотрібне залишають надворі на поталу природнім стихіям. Людина, яка весь час живе сама, змінює настрій залежно від погоди, і гнівається на неї, як на близьку істоту, знаходячи у сонці, вітрі й дощі то приятеля, то ворога. А вже поява звіра чи людини стає значною подією й надовго привертає увагу.