Струм i мережi

Юрій ІВАНИЧЕНКО

СТРУМ І МЕРЕЖІ

Детективна повість

Художнє оформлення Боженка В. Ф.

1. Льоня

— Усе, — випростався Лукін, — шабаш. Можна обідати, Федоровичу?

— Ще ні, — відгукнувся з далекого кутка бригадир Степан Фонарьков. — Зараз мене підкинеш на сто вісімдесят шосту, а сам — на двісті шосту підстанцію, ввімкнеш чарунку.

— Може, пізніше?

— Таке скажеш! Треба погасити трансформаторну підстанцію, адже після обіду зразу ж за роботу. Та не забудь переключити, бо повбиває хлопців до бісової матері. Ось розпорядження.

Почувши шелестіння, Льоня здогадався, що Фонарьков подав електромонтерові-водію письмове розпорядження.

— Що ж, зрозуміло, — зітхнув Лукін, — у мене накладок не буває.

І пішов до виходу.

— Ключі в тебе? — запитав бригадир.

— Атож.

— Здаси робоче місце й замкнеш двері.

Льоня, вивернувши руку, притримував округлу головку болта й водночас другою рукою притискав хомутик. Наживляв гайку, подумки кленучи, як і всі лінійники, конструкторів чарунки. Це ж треба додуматися — загнати блок у такий кут, що доводиться перед чарункою, ніби перед королевою, на колінах стояти.

— «Под крышей дома твоего…» — замугикав пісню.

Кроки Фонарькова стихли. За хвилину хряпнули дверцята вантажівки, застрекотів стартер, зачмихав мотор.

— Сомов! — гукнув бригадир. — Ти теж наглядай.

Сомов визирнув з-за перегородки і щось пробурмотів.

«За ким і навіщо? — здивувався Льоня. — Якщо й наглядати, то не за мною. А ось на тому боці є за ким. І чого це пі сіло ні впало Фонарьков сьогодні такий сумирний та тихий? Ніби щось замислив. Та біс із ним».

Льоня знову тихенько заспівав. Зненацька ще раз хряпнули дверцята — з’явився Фонарьков.

— Льоню, ти сітку за мною замкнеш? А то ще якийсь дурень ускочить.

— Не треба, — озвався Сомов, — я наглядатиму.

— Гаразд. Постарайся до перерви закінчити, збери все, заземлювачі зніми й зачини камеру. Щоб уже не повертатися сюди. І — на обід. Лукін по тебе заїде.

— Впораюся.

Льоня подумав, що Сомов, напевне, не встигне пообідати — залишити установників, котрі монтували лічильники максимуму на другому боці підстанції, без нагляду він не може, а ті продлубаються хтозна-скільки. А втім, Рем Євтихійович якщо не пообідав, то раніше з роботи чкурне, а про цих нехай хтось інший дбає, хоч сам тамбовський вовк.

Нарешті Льоня прикрутив гайку. Тепер усе. Перевірити — й гайда.

Як завжди пильно й ретельно, Льоня прокрутив усі різьбові з’єднання в своїй і лукінській чарунках, посмикав приводи й замкнув по черзі дверцята.

Крізь причинену, але не замкнену металеву решітку — внутрішні двері — в підстанцію сочилося тепло й світло літнього дня. Льоня раптом із подивом відчув якесь незрозуміле хвилювання, і йому нестерпно захотілося туди, на волю, до світла… Хоча, здавалося б, чому хвилюватися? Та, згадавши про вкрадений набалдашник, який нещодавно побачив у «Жигулях», і про непевні здогади зціпив зуби. Ні, не за таких накладали головою хлопці… І не за таке…

Начебто все.

— «Под крышей дома своего…»

— І я пошабашив, — сказав Льоня. — Перевіриш?

— Після тебе? — Навіть через дротяну сітку, яка розділяла камери трансформаторної підстанції, було видно, як смачно позіхнув Сомов. — Ще з рік тому слід було перевіряти. А тепер, слава богу, й мене повчити можеш. Збирай цяцьки та сітку замкни. Коля буде з хвилини на хвилину.

— А ми? — занепокоївся установник.

— Ви — пішки, — задоволено всміхнувся Сомов.

— З вами каші не звариш, — розгнівався Валентин.

Льоня відкрив забруднену брезентову сумку й сяк-так повкидав туди ключі та рукавиці. Залишилася дрібниця — зняти запобіжні накладки, переносні заземлювачі й змотати загородження.

Знявши заземлення з шинодротів обох чарунок, підійшов до переносного загородження, точніше кажучи, міцного мотузка з попереджувальними табличками.

Таблички він акуратно склав стосиком, відв’язав один кінець мотузки і, змотуючи його навколо кулака, побачив, що в загородженому секторі на низьковольтному шинодроті, який, як усі знали, не діяв, стоїть переносний заземлювач, а на губки рубильника накладено запобіжну діелектричну прокладку.

«Гарантія — на двісті відсотків», — подумав Льоня і, відклавши мотузку, підійшов до рубильника. Залишати заземлювач і накладку, ясна річ, не можна було — камеру він повинен замкнути. «Под крышей дома моего…» Підсвідомо відзначивши, що заземлювач, припасований абияк, сірого кольору (його бригада користується зеленими), Льоня простяг руку, щоб зняти з рубильника діелектричну накладку. І раптом побачив, як із крайньої губки рубильника вихопилася й уп’ялася в руку голуба змійка. Якусь мить він ще відчував, як спопеляючий потік пронизує тіло, але так і не встиг збагнути, що сталося…

2. Із стенограми

— Невже всі перемикання хибні? Якщо так, то слід притягнути до відповідальності Лещука.

— Перемикання на сто вісімдесят шостій і двісті шостій підстанціях справді знеструмили дільницю. Вони були необхідні для безпечної праці на новому місці.

— Отже, все зроблено правильно?

— Безперечно. Якщо не брати до уваги, що вони одночасно підготували ланцюг, яким і пройшов струм.

— Ти ба, яка випадковість…

— Так, випадковостей тут чимало. Хлопець випадково, невідь чому не зважає на загородження, так само випадково торкається до губок рубильника, а в цей час випадково з’являється струм… Наслідок — юнака вбито… А двері зачинені… І всі роз’їхалися…

— Хіба не трапляються нещасні випадки?

— Але ж загородження вже було знято!

— Не в цьому річ. Там же відстань — усього два метри. Ступив крок, спіткнувся, руку простяг, щоб не впасти, — і все. Все вирішила мить.

— Та уявіть собі, якщо ми, фахівці, відразу не розібралися, то хто міг вирахувати наперед? Подати напругу, зяяти напругу, й знати, коли само?

— А може, хтось навмисне?..

— Шкода хлопця, в армії було несолодко, тепер би тільки жити, а воно он як повернулося…

— Підсумуємо: причин, які могли б призвести до злочину, поки що немає, сумнівний сам спосіб його заподіяння, і невідомо, хто міг таке скоїти.

— Чому «злочин»? Невже інших припущень немає?

— У мережах, на жаль, різне трапляється, але ми, навіть караючи людей, про злочин мову не ведемо. Недбальство, неуважність — це так… Але ж не злочин!

— Ось нещодавно практиканта вбило — працював з несправною штангою…

— Кожен випадок унікальний, тим-то не можна міряти все на один копил. Крім того, у цій справі є чимало незрозумілого. А тому пропоную не квапитися з висновками.

3. Сашко Левашов

Спека навалилася враз, щойно сонце піднялося. Пахло порохнявою й розпеченим асфальтом, а маленький струмочок, здавалося, тільки посилював задуху.

Сашко тупцював у затінку біля адміністративного корпусу. Допалюючи цигарку і намагаючись стримати хвилювання, озирнувся довколо. Не найкраща місцина, але бувають і гірші. Що ж, будь, що буде!

Недопалок полетів у ящик з піском, і Сашко, поправивши шапочку, ступив у довгий коридор. Після спекотного сонця він здавався темним, як погріб, та, призвичаївшись, хлопець побачив двері з написом «Відділ кадрів».

Сказав, що із бюро по працевлаштуванню прислали, поклав на стіл документи. «І ось…» — промимрив, простягаючи папірця.

Старший інспектор, дебелий, з брезклою шкірою, відставник, анітрохи не зрадів, переглянувши документи та уважно перечитавши довідку про дострокове звільнення з колонії. Але й не спохмурнів: хлоп’яче обличчя аж випромінювало непідробну безвинність та доброту. І характеристики з колонії були не з найгірших, а кадровик був певен, що там зайвого слова для годиться не напишуть. До того ж підприємству були потрібні люди, надто влітку, тим більше — електромонтери третьої групи допуску. Розмова зав’язалася, із розпитів інспектора Сашко зрозумів, що пощастило: він буде тут працювати. Кадровик за звичкою попередив: передусім — трудова дисципліна, контроль. Сашко це розуміє, буде старатись, а строк заробив, бо був по-дитячому наївним, тепер же взявся за розум. До спиртного в нього алергія, тому випивати не буде. Погомоніли, позітхали разом, і все було вирішено. Після медкомісії та інструктажу одягнув новеньку брезентову робу, а через дві доби Левашов уже крокував у ній, мимоволі підлаштовуючись під ходу майстра лінійників, у найглухіший закуток двору, туди, де під навісом відсвічували жовтим і червоним машини оперативників.