Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Волосся може посивіти… — голос Сивого затремтів. Малюк раптом здригнувся, наче осикове листячко під шквалистим поривом вітру, ясні оченята спалахнули всі­ма барвами справджених мрій і так несподівано знайде­ного синівського щастя.

— Тату! — крик розчахнув ранкову тишу і радісним птахом злетів у піднебесся. Сильні руки підхопили сина, притиснули до широких грудей…

— Ну, годі, годі. Ти ж сам казав, що мужчина не по­винен плакати.

Хлопчик підвів обличчя, посміхаючись крізь сльози.

— А ти сказав, що інколи плакати не соромно. А за­раз — не соромно! Правда?

— Зараз ні, синку… А тепер ходімо до нашого дому. Довго я до нього йшов…

Вузькою смугою піску між стрімкою кручею і ме­рехтливою гладінню океану крокували двоє: високий си­вий чоловік і золотоволосий хлопчина років десяти. Вони йшли, міцно тримаючись за руки,— туди, де на прибе­режній скелі на них чекав маленький білий будиночок, відкритий сонцю і всім вітрам.

Володимир Шаров

Позичена смерть

Повість

Того дня до Вільнюса був лише один авіарейс, але я на нього спізнився. Взяв квиток на поїзд. Це навіть кра­ще: попереду чотирнадцять годин дороги, ото вже віді­сплюся! Не знаю, чи ви помічали, але в робочий час сон завжди міцніше.

На вокзал навмисне прийшов за півгодини до відправ­лення, щоб швидше зайняти купе і влягтися. Та поїзд, як на те, подали на посадку із великим запізненням. Що тут почалося! Пасажири, тягнучи за собою речі, бігали по перону, голосно лаяли провідників, машиніста, вок­зальне начальство, а заразом і міністерство шляхів спо­лучення. Всі прагнули якомога скоріше втиснутися у ва­гони, немов боялися, що поїзд рушить без них.

Мої попутники вже були в купе. Дебела висока жінка років сорока метушливо вмощувала речі і водночас га­рикала на молоду вагітну супутницю, мабуть, дочку. Гла­духа стояла до мене спиною, перегородивши прохід, і я поштиво оглянув її могутні форми. Жінки розмовляли по-естонськи чи по-литовськи і я нічого не второпав, крім вигуків “ох!” та “ах!”. Схоже, різними мовами вони мають однакове значення. Філологічні дослідження так за­хопили мене, що я не відразу помітив на нижній полиці ще одного представника чоловічої статі. Щоправда, ви­глядав цей представник досить жалюгідно: голомозий, з дрібним зморшкуватим обличчям і м’ясистим носом, не­мов узятим напрокат. Але все одно, принаймні тепер у цьому різнобарвному товаристві я не був самотнім. Мир­шавий боязко позирав на імпозантну сусідку, що займа­ла півкупе. Всі малогабаритні чоловіки в присутності та­ких жінок відчувають себе скривдженими і неповноцін­ними. Сам факт, що природа за якоюсь незбагненною примхою щедро наділила жінку тим, чого так бракує чо­ловікові, ображав його гідність.

Нарешті гладуха спромоглася звернути на мене увагу, зміряла оцінюючим поглядом і великодушно посторони­лася, наскільки це дозволяли вузький прохід і її габарити. Та цього виявилося замало, і їй довелося сісти поруч із донькою на нижню полицю, бо інакше я б не дістався своєї верхньої.

Поїзд поволі рушив. За вікном пропливли перон, по­статі проводжаючих, вокзальні будівлі. Товариська тов­стуха одразу почала втягувати мене в розмову. Її хвилю­вала злободенна тема весняних повіней. Незабаром я вже знав, що живе вона в Каунасі, на самому березі Німану, і щороку вода хлюпає мало не біля порога їх невеликого затишного будиночка. Але цього року слід чекати більш серйозних неприємностей, оскільки снігопади були як ні­коли рясні, і таке інше, і таке інше.

З півгодини я добросовісно співчував їй, хоча очі самі заплющувалися, але потім довелося виявити галантність і вийти з купе разом з худорлявим. Жінки перевдягалися хвилин двадцять. Вже давно помічено, що спільне чекан­ня, як і спільна праця, спонукають до контактності навіть найвідлюдькуватіших осіб. Мій супутник не був винят­ком. Звільнившись від гіпнозу споглядання могутньої жіночої статури, він виявився втомливо балакучим. Я ди­вився у вікно і краєм вуха слухав щось середнє між спо­віддю й автобіографією.

Проминули Клавдієво. Отже, їдемо вже годину. Коли ж нарешті вмостився на омріяній верхній полиці, відчув, що заснути доведеться нелегко: жінка-велетень заходи­лася навчати сусіда правилам хорошого тону, бо, всупереч її сподіванням, той не горів бажанням уступити їй нижню полицю. Урок гречності проходив у дещо підвищених то­нах і скидався на вульгарну суперечку, бо торкався і прихованих, і явних достоїнств співрозмовників.

Запанувала тиша. І лише колеса ритмічно стукотять: “Лягай-лягай… лягай-лягай…” Та вже ліг. Вагон похи­тується наче колиска. “Спа-ти, спа-ти”. Очі заплющують­ся. Приємна млість огортає тіло. Тепер уже думки не сну­ються як навіжені, в голові запаморочилося, аж рап­том — щось неначе пронизує сонний мозок — згадка про справу, що чекає на мене. Тепер усе пропало. Прощавай­те, мої чудові кольорові сновидіння, я себе знаю.

То з чого ж усе почалося?..

…У шибку раз по раз стукає гілка клена. Бруньки вже набрякли, ось-ось луснуть, а натомість з’являться яскраво-зелені свіжі цяточки. Горобці з’їхали з глузду й гасають один за одним із пронизливим цвіріньканням. У кабінет просочується проміння. Але всі ці прикмети вес­ни немов і не існують для жінки, що сидить навпроти ме­не. Вона перебуває в тому віці, коли щоденний макіяж стає своєрідним ритуалом і забирає дедалі більше часу. Її продовгувате обличчя, ретельно і зі смаком підфарбо­ване, все ще гарно, хоча шкіра уже нагадує про вік і почала в’янути, особливо біля вуст і на вилицях. Жінка не бажає миритися з невмолимими роками: носить сукню, що занадто відкриває гарну, але вже покільцьовану зморш­ками шию. Вона вимогливо дивиться на мене стривоже­ними сірими очима: “Де мій чоловік?” Виявляється, він по прийшов ночувати, а вранці жінка вже прибігла до райвідділу з заявою про його зникнення, встигла відвіда­ти майора Кожухаря і той послав її до мене.

— Ваш начальник сказав, що у вас чималий досвід у таких справах, — порушила вона занадто довгу паузу.

Деякий досвід я справді маю, і саме він мені підка­зує, що навряд чи в даному разі варто поспішати з роз­шуком. Коли чоловік не приходить ночувати — не завжди необхідно звертатися до міліції.

— Скажіть, у вашого чоловіка є машина?

— Так, “Волга”.

— Мабуть, і дача теж?

— І дача! — з викликом відповіла жінка. — Але яке це має значення?

Я мовчу, як мені здається, багатозначно.

Жінка зрозуміла мій мовчазний натяк, похитала го­ловою:

— Ні… це неможливо… Він кохає мене!

Мабуть, сама себе переконує. Я стенув плечима:

— Вірю. Але поміркуйте самі: машина, дача, не но­чував удома. Плюс весна. Мимоволі, знаєте, спадає на думку…

— І даремно! — роздратовано відказала жінка. — Не такий він… — Хвильку помовчала, мабуть, подумки ще раз аналізуючи, який він, її чоловік, і не зовсім послі­довно докинула: — Дружина, коли вона не повна ідіотка, завжди відчує холодність чоловіка. У нас є телефон, і Володя, затримуючись хоча б на годину, неодмінно попе­реджає мене… Ні, ні… Ваше припущення абсурдне. І об­разливе!

— Вибачте, — сказав я. — Не хотів вас образити. От­же, вчора чоловік не подзвонив, як звичайно?

— У тім-то й справа! Інакше б не прийшла до вас. А “Волга” стоїть у гаражі, — раптом зраділа вона. — Клю­чі на своєму звичайному місці — в шухляді серванта.

Отже, моє припущення не здалося їй таким уже аб­сурдним. Згадала про машину і заспокоїлась. Принаймні відносно того, що зачіпало її жіночу гідність. Начебто для поїздки на дачу не можна скористатися таксі. Це бу­ло б навіть логічно: менше підозр у дружини.

— Ваш чоловік їздить на роботу машиною?

— Так.

— Чому ж учора не скористався нею?

— Сама дивуюсь… — обличчя жінки знову набрало тривожного виразу.

— Може, вона зламалася?

— Володя нічого такого не казав. Я твердо знаю одне: про якийсь там паскудний флірт не може бути й мови!