Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Чому? — не зрозумів майор.

— У відпустці добових не сплачують.

Майор невдоволено гмукнув і додав:

— Меркантильна ти людина, старший лейтенант. Але досить жартів. Для тебе також справа знайдеться. З’ясу­валася така деталь: Коренєв мав намір придбати нову “Волгу”. Міг він позичити гроші для цього? Міг. Опрацюй цю версію. Не виключено, що хтось, знаючи, що в нього є гроші, вирішив поживитися… Зрозуміло?

Іваненко кивнув на згоду, але без жодних ознак енту­зіазму.

— Чому ж про намір Коренєва нічого не знала дру­жина? — запитав я.

— Можливо, хотів зробити їй сюрприз.

— Але ж він казав усім, що позичає гроші на кілька днів.

— Певно, продавець зажадав: або негайно гроші, або він шукає іншого покупця. А той кредитор, з яким Коренєв заздалегідь домовився, міг дати гроші лише через кілька днів, — терпляче пояснив шеф.

— Тридцять тисяч! — сказав я. — Це вдвічі більше вартості “Волги”. Невже Коренєв хотів придбати її за спекулятивну ціну?

— Не виключено. Потім знайшов би покупця на стару. “Волги” в дефіциті. А для Коренєва така машина, гадаю, була ще й питанням престижу. Адже він честолюбний: он як за посаду воював.

— Але ж…

— Лейтенанте Дмитрієв! — урвав мене шеф.— Я знаю, ви любите ставити запитання, але ставте їх не мені, а Іваненку: йому я доручив займатися цією версією.

— Зрозумів.

— От і чудово. Поки що все.

Наприкінці робочого дня Кожухар несподівано викли­кав мене.

Коли завдання визначено і вказівки отримані, від подібних викликів годі чекати чогось іншого, крім неприєм­ностей. Напевно якесь позапланове і, звичайно, термінове завдання. Цього тільки бракувало. І так справ по горло.

В кабінеті тіснилися сутінки, на письмовому столі го­ріла лампа. Майор полюбляв працювати вечорами при не­яскравому світлі. Він звів голову, побіжно глянув на мене збільшеними від скелець окулярів очима, вказав на сті­лець:

— Сідай… я зараз…

І знову втупився в якісь папери, розкладені на столі, раз у раз роблячи позначки червоним олівцем. Високочо­ла голова майора схилилася над столом, і я мав можли­вість споглядати на маківці круглу, немов циркулем обве­дену, невелику лисину, облямовану жорстким, коротко підстриженим сивим волоссям.

Опалення вже відключили, і в кабінеті було прохолод­но. Я пересмикнув плечима і стримано зітхнув. Поспіша­ти, власно, було нікуди, але сидіти ось так…

— Гаразд, не зітхай, уже закінчую, — сказав майор.

Він ретельно склав папери, відсунув до краю столу.

— Відрядження відміняється.

Так і є! Відчувало моє серце…

— Поїде Іваненко? — ревниво запитав я.

— Ніхто нікуди не поїде.

— Вирішили обмежитися запитом? — здогадався я.

— Можливо. Попрацюєш поки що над версією про купівлю машини.

— А Іваненко?

— Я передав йому іншу справу, так склалися обста­вини.

Все зрозуміло. Це версія майора, і він вважав її найперспективнішою. Не випадково так грунтовно відпо­відав на мої запитання: мабуть, сам собі їх ставив і добре продумав.

“Ось тобі на!” — хотілося вигукнути мені, але подібні репліки в службовій розмові краще дозволяти собі по-думки.

— А як же Іллєнко? Через тиждень його відрядження закінчиться і він поїде з Вільнюса.

— Є всі підстави гадати, що повернеться до Києва, — заспокоїв мене шеф. — Тут і поговориш з ним.

Мені вже доводилося бувати в Прибалтиці, саме тому хотілося поїхати туди ще раз, і ось тобі маєш. Плакало моє відрядження. Людина, можна сказати, настроїлась — і таке розчарування. У Вільнюсі в мене давній товариш, разом вчилися в університеті, думав, відвідаю… Коли ще трапиться нагода…

— Ось адреса, — майор підсунув клаптик паперу. — Почнеш із неї. І не барись. Працювати треба, іншого ви­ходу в нас немає, — докинув своє улюблене прислів’я.

З цим важко було не погодитись, і все ж я спробував заперечити:

— Тоді вже ліпше було б зайнятися крадіжкою з ма­газину…

— Лейтенанте Дмитрієв! — гарикнув на мене шеф. — Вам дано завдання! Виконуйте!

У таких випадках слід казати “єсть!”, повертатися че­рез ліве плече, навіть якщо ти в цивільному, й вирушати на завдання. Що я й зробив.

Уже на вулиці, ще раз прочитавши адресу, зметику­вав, що виконання наказу доведеться відкласти до завтра: це була установа з таємничою назвою “Мобреспостач”, а годинник показував початок на десяту — час, коли всі установи давно зачинені.

Зранку я насамперед все-таки владнав кілька справ, пов’язаних з крадіжкою, і вже потім вирушив до загадко­вого “Мобреспостачу”, який розмістився на Десятинній поряд з міськкомом партії та Управлінням внутрішніх справ. Я бував тут безліч разів, а от скляної таблички червоного кольору не помічав; вона приліпилася біля входу і повідомляла, що за пошарпаними дверима знахо­диться “Відділ по залученню матеріальних ресурсів”. Ось тільки незрозуміло, куди саме залучалися ці ресурси, але решту інформації я сподівався добути в самому від­ділі.

За дверима я побачив ще одну табличку над східцями, що вели в напівпідвальне приміщення: “Відділ мобіліза­ції ресурсів”. Спочатку я подумав, що десь тут знаходить­ся ще один відділ, який займається ресурсами, але потім здогадався: автор табличок вважає слова “залучення” й “мобілізація” синонімами, а уточнення “матеріальних” у другому випадку взагалі зайвим. За його задумом, це, ма­буть, має переконати відвідувача, що у відділі працюють люди раціонально мислячі, котрі не полюбляють зайвих слів.

Спустившись східцями, я втрапив у ще одні двері, проминув довгий коридор і зупинився перед третіми з на­писом “При вході запишіться в журнал”. Солідно. Але непослідовно, бо ніякого журналу біля входу не було. Отож ризикнув увійти без попереднього запису.

В кімнаті побачив двох жінок: нафарбована блондин­ка років двадцяти зосереджено клацала на машинці, дру­га, невизначеного віку, з пишною зачіскою, не менш за­хоплено підраховувала щось на електронному калькуля­торі і занотовувала результати в товстий зошит. Трудовий ентузіазм. Таблички не брехали. Жінки настільки пори­нули в свої справи, що навіть не виявили до мене власти­вої всім жінкам цікавості. Добре, що я не записався в ту неіснуючу книгу, а то б така неувага могла мене обра­зити. Роздивився. Під стіною стояли полиці з якимись приладами, радіодеталями та іншими речами, про при­значення яких я не мав анінайменшого уявлення. Над полицями красувався напис: “Виставка зайвих і невико­ристаних матеріальних цінностей”. Хто б міг подумати, що є й така…

Втім, мене цікавили не жінки, а чоловік, який розта­шувався за столом біля вікна.

— Добридень, Іване Васильовичу, — привітно сказав я, сідаючи навпроти.

Іван Васильович Поцілуйко, хворобливо блідий, лисий, з відстовбурченими вухами, знехотя звів на мене очі. В неуважному погляді читалося невдоволення.

— Щось не пригадую, щоб ми були знайомі.

— І не намагайтеся, ми справді незнайомі. Але це упущення легко виправити, — я розкрив службове посвід­чення. — Лейтенант Дмитрієв, карний розшук.

Щось таке майнуло в його очах, якась хмаринка, чи що. А може, мені здалося?

— Карний розшук? — безбарвним голосом перепитав Поцілуйко і провів маленькою, немов у дитини, рукою по своїй бездоганній лисині. — Чим зобов’язаний?

— Ви знаєте Коренєва?

Обличчя Поцілуйка напружилося. І чого до він так злякався?

— Знаю.

— Які ваші стосунки?

— Стосунки? Та, власне, ніякі. Так, зустрічаємось інколи за давнім звичаєм: росли на одному подвір’ї.

— Коли ви бачились востаннє?

— Тижнів зо два тому. А що, з ним щось скоїлося? — Він запитував аж надто спокійно, так, задля годиться: все-таки друг дитинства.

— Якщо не заперечуєте, запитувати буду я.

— Розумію, розумію…

— Коренєв звертався до вас із проханням допомогти йому придбати нову “Волгу”?

— Звертався. Ну, то й що? — Поцілуйків тон був так само байдуже-безбарвним, без жодного натяку на хвилю­вання.

— І ви допомогли йому?

— Моя допомога обмежилася звичайним посередниц­твом. Тільки й того, що познайомив з одним щасливчиком, котрий виграв машину по “спринту”, а як уже вони там домовлялися, не знаю.