Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Отже, ви пов’язуєте зникнення чоловіка з новим начальником відділу, я вас правильно зрозумів?

— Стверджувати цього я не можу…— завагалася Коренєва.— А ви знаєте, що цей тип вигукнув привселюдно на адресу чоловіка?

— І що ж?

— “Таких треба знищувати”, ось що! У цієї людини зв’язки — ого-го! Одно слово, тили цілком забезпечені. Йому нічого не варто здійснити свою погрозу, щоб позбу­тися конкурента.

Навіть так? Цікаво.

— А де він це сказав?

— На зборах. Прямо так і заявив. Уявляєте?

— Ну-у, на зборах… Це несерйозно.

— Чому?

— Розумієте, Гайно Борисівно, коли людина замис­лює якусь підлість, вона не кричатиме про це привселюд­но на повний голос. Є таке прислів’я: “Собака, який гав­кає, не кусає”.

— Цей і вкусити може.

— Отже, ви офіційно звинувачуєте нового начальника відділу у вбивстві вашого чоловіка?

Коренєва зніяковіла, розгублено закліпала: зрозуміла, що перебрала міри.

— Ні, ні… що ви… я не звинувачую… В мене, на жаль, немає доказів. Просто ділюся з вами своїми припущення­ми. А робити висновки — то вже ваша справа.

Мені спало на думку, що Коренєва навмисно підка­зує цей напрямок пошуку, щоб таким чином помститися начальникові чоловіка. Втім, я міг і помилитися. Не ви­ключено, що Коренєва цілком щира і, можливо, її при­пущення не таке вже й облудне. Чого тільки в житті не буває, який би не тягся ланцюжок, за кожну ланку тре­ба як слід посмикати, щоб переконатися, чи вона міцна.

Вранці знову подзвонив Коренєвій. Жодних новин. Ця справа зацікавлювала мене все більше. Швиденько впоравшись з іншим, запланованим на сьогодні, доповів ше­фу про вчорашні відвідини дачі і розмову з Коренєвою.

— А що… — майор замислено пригладив мізинцем ко­шлату брову. — Не виключено. Проте… Поважні наукові мужі. — Він глянув на годинник: — Рушай-но ти до ін­ституту. Поговори з людьми. Збери якомога більше інформації про Коренєва і його начальника. Може, щось і з’ясу­ється.

Майор мав рацію: поїздка до інституту виявилася ду­же корисною. Розмови з колегами Коренєва допомогли відновити по хвилинах той день, коли він зник. Востан­нє Коренєва бачили по десятій ранку: він спускався схо­дами з “дипломатом” у руці. Куди він міг вирушити в такий час, піхто не знав. Але ті, хто бачив його, одностай­но стверджували, що Коренєв мав заклопотаний вигляд і дуже поспішав.

Я відзначив, що ніхто з моїх співрозмовників не ви­являв жодних ознак занепокоєння з приводу зникнення товариша, навпаки, дехто навіть відверто махав рукою: “Нема — і добре. Хоч працюємо спокійно”.

Я поділився цими враженнями з директором інститу­ту Михайлом Леонідовичем Гребінником.

— Ет, голубчику, — зітхнув директор. — Щиро кажу­чи, я теж не дуже засмучений. Був би навіть радий, аби він більше не з’явився в нашому інституті. Капосна лю­дина, скажу вам. Замучив усіх своїми анонімками. З мі­ністерства комісія за комісією, неможливо працювати. Колектив лихоманить.

— Але ж пропала людина. Чому, як, куди? Невже це вас не хвилює?

— Уявіть собі. Це ваш клопіт. Але, гадаю, нікуди він не подівся.

— Отже, вже бувало, що він не виходив на роботу?

Директор кивнув:

— І неодноразово. Останнім часом вважав, що його скривдили, ні з ким не вітався, міг по три дні не з’явля­тися. Терпіли, бо спеціаліст першокласний, ніде правди діти. Але терпець урвався. Тільки-но повернеться, поста­вимо питання руба.

— Куди ж він міг податися?

— Може, до тієї своєї пасії…

Я здивовано глянув на директора. От вам і зразкове подружжя! Таки жінка… Шерше ля фам. І це секрет лише для дружини Коренєва.

— До якої пасії?

Директор стенув плечима:

— Ви ліпше в Ляховського запитайте. Вони прияте­люють, особливо останнім часом.

Судячи з тону директора, цю дружбу він не схва­лював.

— Вгадали, — підтвердив Гребінник.

— А чому?

— Надто вже вони різні, і раптом…

Я пригадав слова Коренєвої про безкорисливого дру­га, що простягнув руку у важку хвилину.

— А ви не пов’язуєте це “раптом” з призначенням но­вого начальника відділу? До речі, як його звуть?

— Юрій Прокопович Іллєнко. Бачу, ви в курсі.

— Що ж визначило ваше ставлення до стосунків між Коренєвим та Ляховським?

— Розумієте, Ляховський наш патентознавець. З пів­року тому він затвердив одну пропозицію Коренєва як винахід, хоча вона, як на мене, до винаходу не дотягла. А справді серйозну, грунтовну працю Ілленка “зарубав”. Ось така дружба.

— Чому ж ви, як директор, не втрутилися?

— Вже втрутився. На жаль, дізнався про це нещо­давно.

— Про зволікання патентознавця вам повідомив Іллєн­ко?

— Так. Змушений був звернутися по допомогу.

— А де він зараз? Хочу з ним поговорити.

Гребінник розвів руками:

— Це вам не вдасться принаймні протягом найближ­чих тижнів: Іллєнко у Вільнюсі на симпозіумі.

Як недоречно цей симпозіум!

— Давно поїхав?

— Одинадцятого.

Цього дня зник Коренєв. Випадковий збіг?

— Вранці чи ввечері?

— Вечірнім авіарейсом. А що?

— Звичка: завжди намагаюся зібрати максимум ін­формації. — Я перевів розмову на інше: — Останнім часом у поведінці Коренєва нічого дивного не помітили?

— Його поведінка завжди була дивною, — відповів ди­ректор. — І особливо останній рік.

— Мене цікавить саме цей період. Спробуйте прига­дати.

— Ми з ним рідко спілкувалися. Тому мені здалося дивніш, коли нещодавно він сам прийшов до мене.

— Навіщо?

— Позичити грошей.

— Багато?

— Дві тисячі.

— Солідна сума. І ви позичили?

— Позичив.

— Дивно, — сказав я.

— Чому? — запитав Гребінник.

— Ви охарактеризували Коренєва як людину капос­ну, отже, но поважаєте його, одначе позичаєте дві тися­чі… Якось нелогічно.

Директор знітився, засовався у кріслі:

— Та спочатку мав намір відмовити… Але він так умовляв, запевняв, що через кілька днів поверне…

Тривалі розмови корисні тим, що в них зовсім неспо­дівано з’ясовуються дуже цікаві подробиці. Отже, Коренєв позичив у директора дві тисячі всього на кілька днів. З цього випливало, що Коренєв опинився у скруті, мав потребу в грошах. А якщо зіставити цей факт з наявністю якоїсь пасії, можна дійти висновку: професор у цей час розтринькує позичену суму в її товаристві і, найбільш вірогідно, десь за межами міста. Весна впливає і на про­фесорів.

Але я й гадки не мав, що через якусь годину цікава подробиця обросте аналогічними і стане приголомшли­вою. Виявилося, що Коренєв позичив гроші не лише у ди­ректора. Він брав у всіх, хто скільки давав. Навіть у па­цієнтів та їхніх родичів. Я підрахував і вийшло: позичив на кілька днів, як обіцяв, аж двадцять вісім з половиною тисяч! Таку суму за кілька днів навряд чи зможе роз­тринькати і найвибагливіша, найпримхливіша пасія. Втім, для жінки з багатою уявою це не так уже й багато. Од­нак тут щось не те, не те…

Кабінет патентознавця знаходився на третьому повер­сі, а сам він — у своєму кабінеті. Ляховський, як гостин­ний господар, спочатку запропонував мені зручне крісло, а вже потім уважно вивчив моє службове посвідчення.

— Пасія? — перепитав він і всміхнувся. Посмішка у нього була осяйна. — Це ваше припущення чи?..

— Чи, — кивнув я.

— Що за люди, — він знову посміхнувся і похитав го­ловою. — Хлібом не годуй, дай лишень язиком помолоти.

— Отож ви знаєте щось конкретніше, ніж плітки?

— Боюся, що сприймете мої слова як чергову варіа­цію тих самих пліток.

— Це щось надзвичайне?

— У деякій мірі так. Вовик поїхав до Риточки.

Отже, я не помилився. Лишалося з’ясувати, де мешкає ця Риточка. Але зараз мене більше цікавило інше:

— Звідки ви знаєте? Коренєв казав вам про свій намір?

— Ні, я сам здогадався.

— Яким чином?

— Бачте… — Патентознавець вагався. — З тиждень то­му Вовик одержав від Риточки листа. Він показував його мені. Навіть прочитав уривок. Риточка писала, що їй набридла невизначеність їхніх стосунків, що вона втоми­лася від його нескінченних обіцянок…