Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Лоо. Але я вже не малий, а майже дорослий.

“У тому й річ… “Майже”. Як багато означає це “май­же”!” — подумалось мені.

— А що ти робив, коли я з’явився тут?

Лоо зніяковів і опустив очі. Але вагався лише якусь мить.

— Взагалі це — моя таємниця. Навіть учитель Зорх не знає.

— Ну, якщо це таємниця, можеш не говорити.

— Та самому нецікаво, — зітхнув Лоо. — І таємниця якась нудна, якщо її знаєш тільки сам. А ви вмієте збе­рігати таємниці?

— Вмію, — відповів я серйозно.

— Тоді слухайте: я будую палаци, — прошепотів хло­пець, захоплено округливши очі.

— Ось воно як! — сказав я з виглядом змовника, хо­ча насправді нічого не второпав. Втім, удавав я, мабуть, не дуже переконливо, бо Лоо нетерпляче труснув голо­вою, і його хвилясте волосся золотаво спалахнуло в со­нячному промінні.

— Авжеж, палаци. Повітряні. Ось дивіться! — він простяг руки до неба. — Бачите оту хмарину, схожу на снігову гору? Дивіться уважно!

Я витріщився на величезну пухнасту хмару, що плив­ла по небу, але не бачив жодного “палацу”. Хмара, яку ніс легкий вітерець, неквапливо віддалялася, поступово втрачаючи свої обриси.

— Не бачите? Невже не бачите? — дзвінкий голос Лоо тремтів від напруження.

— Не бачу, — засмучено зізнався я.

— Шкода!.. — махнув він рукою. — А такий палац був!

Він дивився на мене майже з відчаєм, і мені чомусь передалося це безпосереднє дитяче почуття. А може, да­леким відлунням пригадалася власна дитяча образа на дорослих, які не розуміли чи не хотіли розуміти, що якась незграбна споруда з піску — це казковий палац з красунею-принцесою та лихим королем, що дощечка, яка пла­ває у калюжі,— це білокрилий бриг, який несе відваж­ного капітана і його просолену вітром далеких мандрів команду до невідомих берегів, та й не калюжа то зовсім, а безмежжя океану…

— Невідомий корабель ішов у бакштаг правого гал­су з креном на лівий борт, — прошепотів я. — Слухай, да­вай ще раз спробуємо! У мене неодмінно вийде!

Лоо з надією схопив мене за руку і, не випускаючи її, звів очі до неба. Незрозуміле нервове збудження, яке ви­промінював він, передавалося й мені, наче струмом вли­валося у серце.

Я намагався щось розпізнати у глибині хмар, напру­жуючи погляд, я дивився, дивився, дивився… І побачив. У небі народжувалося диво: високі зубчасті стіни, стрім­кі мінарети, хрестаті вежі готичних храмів, златоголові круглі куполи давніх церков і соборів… Десь я бачив усе це. Знову невиразні образи спливають у пам’яті, як завж­ди було тоді, коли цей клятий лабіринт відпускав мене на мить, щоб потім знову понести у безвість примарних боїв, які залишали в душі й на тілі реальні сліди, але не давали відповіді на пекуче питання: де я? хто я? де той вистражданий кінець незрозумілої мандрівки?

Що діється зі мною? Ці палаци, створені в хмарах гіпнотичною силою Лоо, збурили щось у глибинах душі, вгамували біль і принесли відчуття внутрішньої гармо­нії. Сила поєдналася з красою, чекання — з передчуттям перемоги, пам’ять — з надією…

На очах від напруження виступили сльози і змили чарівне видіння. Я болісно зітхнув і опам’ятався. Лоо зазирнув мені в очі.

— Я бачив… — мимоволі відчуваю радісну посмішку на своєму обличчі.— Бачив! — вигукую голосно і, підхо­пивши хлопчика на руки, підкидаю його вгору!

— Ба-бачив! Ба-а-ачив! — кричить Лоо до неба й до сонця, щасливо сміючись, і далеке відлуння відповідало йому, дрібно розсипаючись і множачись у скелястих уще­линах…

Збуджені й радісні, ми збігаємо донизу, на вкриту шовковим трав’яним килимом рівнину.

— Тепер моя черга запитувати, — лукаво посміхаєть­ся Лоо. — По-перше, як вас звати?

Питання це, на жаль, для мене не дуже просте. Я за­мислююсь.

— Здається, колись мене звали Віктор, що означає — переможець. Це було у незбагненно далекому початково­му світі, звідки я прийшов, але я не пам’ятаю, щоб я там існував хоч мить. Мабуть, не дуже зрозуміло, чи не так? Та я й сам майже нічого не розумію… Тільки відчуваю, що той світ десь є — величезний, чудовий… І дуже склад­ний. Та найголовніше — справжній.

— Справжній? А хіба Рао-Колонте — несправжній світ? І ті інші, де ви були, також?

— Не знаю, Лоо… Іноді мені здається, що мене ото­чує суцільна бутафорія, і варто лише зробити зусилля — і я прокинуся, і все, що мене оточує, зникне, розвіється, наче моторошний сон… Щоправда, це відчуття одразу зникає, коли в мене починають стріляти…

Тут я схаменувся, бо сказав зайве, але Лоо вже вхо­пився за незнайоме слово.

— Стріляти? А що це значить?

“Бовкало!” — дорікнув собі подумки. Настрій зіпсу­вався, і навіть сонце посмутніло, сховавшись за хмарину, і пейзаж навколо тривожно потемнішав.

— Розумієш, яка річ… — вичавлював я з себе слова, гарячково намагаючись придумати якусь заспокійливу відповідь. Але глянувши в очі Лоо — глибокі й довірли­ві — зрозумів, що не зможу збрехати.

— Лихі люди вигадали такі пристрої… за допомогою яких можна… вбивати на відстані… — ледве вимовив я.

— Вбивати? Це значить — робити мертвим? Значить, одні стріляють, а інші вмирають? — голос Лоо тремтів, а очі застигли від подиву й жаху.

— Так, мабуть, так: одні стріляють, інші вмирають… На превеликий жаль…

— Але навіщо? — по щоках Лоо потекли сльози.

— Не плач, маленький. Не плач, не треба. Ти — муж­чина, а мужчини не повинні плакати. Та й світів, де стріляють, не так уже й багато. Ти принаймні не повинен потрапити в жоден з них. А в твоєму чудовому світі постріли ніколи не пролунають.

Я міцно обняв хлопчика й пригорнув до себе. Він схлипував усе рідше, поволі заспокоюючись.

“І справді, навіщо? Але не обійдеться без пострілів, поки є на світі — в будь-якому із світів! — мерзота, по­дібна до Синього і його карликів”.

Лоо раптом відсунувся і з гарячковою надією поди­вився мені у вічі, наче намагаючись зазирнути у самі­сіньку душу.

— Це… ви, напевне, вигадали? Це страшна-страшна казка?

— Так, маленький, казка. Страшна казка, — я відвів погляд. — Я не буду оповідати тобі таких казок. Інші розповім — добрі й веселі. Давай посидимо.

Ми вмостилися на великому пласкому камені і довго сиділи мовчки. Сонце вже торкнулося пасма гір, і вер­шини спалахнули чистим пурпуровим блиском. Ясне ро­жеве світло розлилося по небу і затопило землю всією безліччю відтінків. Чарівна краса вечора вражала, і цнот­лива тиша підкреслювала чари дивовижного світу Рао-Колонте.

— А мені не можна вмирати… — тихо промовив Лоо. Очі його були сповнені недитячого смутку.

Це було сказано настільки несподівано, що я розгу­бився.

— Учитель Зорх каже, що в кожній людині містить­ся цілий світ — єдиний і неповторний. Цей світ — мій. І мені не можна вмирати, бо всього цього не стане… Рао-Колонте помре разом зі мною. Але ж тут так добре! Правда?

— Ні… Тобто так. Твій світ чудовий, все правильно, але звідки ти взяв, що можеш померти? Дурниці якісь! Тобі ще жити й жити в цьому чарівному світі!

— Краса завжди беззахисна. Найпрекрасніша квітка гине, якщо її кинути на сніг.

— І… це тобі теж казав твій учитель? — в мені поча­ло закипати обурення.

Лоо кивнув.

— Ні! — вклав я в свій голос всю твердість, на яку був здатний. — Прекрасне не повинно бути беззахисним. Завжди є люди, спроможні захистити красу й покликані до цього. І клянуся тобі — з Рао-Колонте нічого не тра­питься, поки я живий. Жодна ворожа нога не топтатиме просторів твоєї країни, хлопчику, жодне чуже дихання не забруднить повітря твого світу!.. А з учителем Зорхом я міг би посперечатися.

— Це неможливо. З учителем Зорхом можу говорити тільки я. Він… як це вам сказати… існує лише для мене.

— Хм… Ну, нехай. Це, очевидно, так само важко зро­зуміти, як і мої стрибки зі світу у світ… Тож яку казку тобі розповісти?

— Ви щось казали про корабель… про невідомий ко­рабель.

Я посміхнувся.

— Запам’ятав? Тоді слухай…

Вечоріло… Свіжий вітер рвав вітрила чайного кліпе­ра… Я розповідав, і перші зорі спалахнули на небосхилі й дивилися на нас лагідно й трішечки сумно.