Легенда острова любовь (СИ)

- Не тоб╕, б╕се, судити долю людську! - почувся знайомий мен╕ голос, ╕ в нап╕вм╕сячн╕м сяйв╕ я побачила того самого кошового. Що д╕дом я його до джерела в╕двела.

Отаман не втрачаючи часу в╕дразу кинувся у б╕й. Т╕льки яскравий в╕дблиск лез його шабель ╕ було видно. Кошовий, хоч ╕ втратив хисту (по його словах) за ц╕ роки, та бився так майстерно, що й год╕ казати. Ми з Олексом н╕чого под╕бного ран╕ше не бачили. В наш╕ часи це забуте ремесло.

Було в╕дчуття, наче в╕н перетворився на великий металевий вихор. Не дивлячись на вс╕ сво╖ темн╕ сили, накопичен╕ в╕ками, чорт програвав. Як спробував злет╕ти - кошовий одним махом в╕друбав йому крила, як схот╕в б╕гти - залишився без ноги. Пройшло небагато часу, а Нечистий був переможений ф╕зично ╕ безсило лежав на земл╕.

Кошовий витер леза об траву, ╕ обернувся до нас.

- Бачу, дочко, ти знайшла що шукала! - посм╕хнувся в╕н кр╕зь довг╕ вуса. Я порожев╕ла ╕ кивнула, посм╕хнувшись у в╕дпов╕дь.

- А ти, хлопче, знайшов, що хот╕в?

Зв╕р негативно замотав головою.

- Бачу, ти знайшов дещо краще. - пирхнув св╕жозапаленою люлькою козак. ╤ коли т╕льки встих прикурити?

- Дикун - то хороший кам╕нь, що працю╓ як палка для собаки. Тв╕й зв╕р бо╖ться, от ╕ не показу╓ себе. Та в тебе виб╕р не великий, бо призвича╖вся молодший брат до палки. - кошовий вс╕вся на стогнучого чорта, ╕ цьмокнувши з люльки, продовжив: - Ти повинен або потоваришувати ╕з сво╖м сус╕дом, навчившись жити ╕з ним у мир╕. Або залишити зв╕ра тут, а з ним ╕ вс╕ спогади про цей остр╕в. В якому стан╕ ти повернешся додому - вир╕шувати тоб╕.

- Що тут вир╕шувати? Ти ж саме цього хот╕в, позбавитись прокляття! - запитала я.

В╕н поклав долоню на дикуна ╕ на короткий час став людиною.

- Але це означа╓ забути тебе! Я не можу... - стримуючи б╕ль ╕ зв╕ра, сказав Олекс.

- А що робитимеш, як зв╕р не прийме тебе?

- Не знаю... Та я не хочу втратити тебе, ╕ наш╕ сп╕льн╕ спогади про дикуна, печеру, ╕ цей маленький остр╕в. - його т╕ло було мокрим в╕д поту ╕ дуже гарячим. Об╕ймаючи парубка, я в╕дчувала як йому боляче. Та не в╕д каменю...

- Ми завжди можемо створити нов╕ спогади там, вдома! Я же н╕чого не забуду, ╕ обов'язково розпов╕м тоб╕ про все! Просто я б╕льше не маю сил дивитись як ти кату╓ш себе кожно╖ ноч╕! Мен╕ серце кара╓ться, що не можу н╕чим тоб╕ зарадити!

Олекс вислухав, в╕дпустив кам╕нь на деякий час, замислився, п╕сля чого знову торкнувся його ╕ сказав:

- Я вчиню, як ти кажеш. Бо б╕льше за все не хочу зашкодити тоб╕. Об╕цяй, що знайдеш мене!

- Об╕цяю!

Кошовий, споглядавши весь цей час за нами, курив ╕ погладжував вуса. В╕н опустив люльку, в╕дчувши, мабуть, що ми д╕йшли згоди.

Пот╕м розпов╕в нам про ритуал, що приведе нас у наш св╕т. Ми почекали до останньо╖ зор╕, щоб Олекс обернувся людиною з першим ранковим пром╕нем. Олекс одягся. П╕сля чого попрощалися ╕з кошовим. ╤ зробили як в╕н розпов╕в.

Тод╕ поряд з нами з'явився дерев'яний портал. Под╕бн╕ ╓ на входах багатьох старовинних забудов.

Залишалось т╕льки пройти кр╕зь нього.

Та н╕хто ╕з нас не хот╕в зробити перший крок. Я боялася того, що буде дал╕. Олекс мабуть в╕дчув м╕й ляк, бо притис мене до серця:

- Все буде добре. Я в╕рю. - шепот╕ли його губи. Пот╕м в╕н поц╕лував мене.

- Давай зробимо це разом! - попрохала я.

Олекс тепло посм╕хнувся у в╕дпов╕дь. П╕сля того ми взялися за руки ╕ пройшли кр╕зь портал.

***

Козак ще довго дивився туди, де був портал, що зник в╕дразу п╕сля того як ним пройшли хлопець ╕ д╕вчина.

Чорт вже не стогнав, але ╕ пручатись не думав. Все ж добряче козак ╕з ним погуляв.

М'який дотик до плеча змусив отамана обернутися.

- Давно не бачилися, пан╕.

- Вони впорались? - спитала берегиня.

- Це не мен╕ вир╕шувати. Я розпов╕в ╖м як потрапити додому.

- Ти правильно вчинив, козаче. - ж╕нка примостилась на кор╕нь дерева, б╕ля якого ╕ лежав чорт. - Може ╕ нам варто залишити цей св╕т?

- Наче це можливо... - майже без звуку мовив чолов╕к.

- Все можливо, якщо в╕рити. Саме так ми ╕ потрапили в цей св╕т...

Частина восьма

Я прокинулась у сво╖й улюблен╕й схованц╕ п╕д вербою. ╤ в першу чергу, п╕сля того як прийшла до тями, поглянула на ╓кран телефону. Зда╓ться, пройшло лише к╕лька годин, хоча на остров╕ я прожила б╕льше м╕сяця.

Того ж вечора я взяла чистий зошит ╕ в подробицях записала все, що з╕ мною в╕дбулося а тому св╕т╕. Щоб не забути випадково чогось важливого.

Я пооб╕цяла Олексов╕, що знайду його, та н╕чого окр╕м ╕м'я та того, що в╕н на три роки старший за мене, згадати не вдалось.

Тод╕ я вир╕шила пошукати в ╕нтернет╕ за ╕м'ям та р╕ком народження. Та серед тисяч вар╕ант╕в з укра╖ни та десятка з Н╕кополя не було потр╕бного. Мабуть, в╕н не писав у сво╓му акаунт╕ реальн╕ дан╕. Таким чином м╕й пошук зайшов у глухий кут.

Що ж до Максима... К╕лька дн╕в по тому я зустр╕ла його на навчанн╕ та зрозум╕ла, що б╕льше н╕чого не в╕дчуваю до нього. А в╕н, як бачив мене, т╕льки посп╕хом в╕дводив оч╕. Наче соромився чогось.

***

Пройшло чотири м╕сяц╕. На двор╕ панував грудень. М╕сто було засн╕жене, що на п╕вдн╕ кра╖ни бува╓ не часто. А п╕д сн╕гом -ховалась п╕дступна ожеледиця. Я п╕сля занятть йшла додому. Та пройшла повз будинок, вир╕шивши спуститися на берег Дн╕пра, до мо╓╖ верби.

Зазвичай я не ходжу до не╖ взимку.

Посн╕жене дерево зустр╕ло мене в ус╕й сво╖й зимов╕й крас╕. Я зняла рукавичку ╕ торкнулась стовбура. Дерево наче в╕дгукнулось на м╕й дотик ╕ дещо потепл╕шало.

- Як же мен╕ знайти його? Де шукати? - не знаю, чому, та я згадала Олекса як т╕льки п╕д╕йшла до дерева.

- Серце п╕дкаже... - почалося мен╕ кр╕зь шум в╕тру. Починався сн╕гопад.

Наступний день був вих╕дним. Побачивши аф╕шу в соцмереж╕ про п╕дсумкову р╕чну виставку молодих художник╕в м╕ста, я вже хот╕ла закрити стор╕нку, коли побачила прикр╕плене до новини зображення. ╤ мо╓ серце спалахнуло в грудях. Орган╕затори обрали чомусь саме цю картину для аф╕ш╕. Ту, на як╕й був зображений наш остр╕в. Все було там, ╕ кола з дикуном, ╕ скеля, ╕ Дн╕про, ╕ наша печера з джерельцем.

На в╕дкриття виставки я вже не встигала, та всеодно п╕шла.

Коли я зайшла у залу, до к╕нця першого дня залишалось не б╕льше сорока хвилин.

Картина була на видному м╕сц╕, ╕ я в╕дразу п╕д╕йшла до не╖. Поблизу вона виглядала на багато краще, н╕ж на аф╕ш╕. Все було змальовано у таких подробицях, що мен╕ було важко в те пов╕рити. Пот╕м я почала шукати табличку з назвою та ╕м'ям автора. "Остр╕в любов╕" - так╕ слова були написан╕ на н╕й. А от фам╕л╕╖ художника чомусь не було.

- Дивна картина, - почула я ж╕ночий голос ╕ обернулася. Поряд з╕ мною стояла ж╕ночка середнього в╕ку, закутана у в'язаний шалик. - Дуже в╕др╕зня╓ться в╕д ╕нших. Гадаю це один з тих затоплених остров╕в.

- А ви не зна╓те, хто автор? - тремтячим в╕д хвилювання голосом, спитала я.

- На картин╕ повинен бути п╕дпис. - сказала ж╕ночка, нахиляючись до само╖ рами. - А от в╕н! Дуже м╕лко... Олекс╕й П... Зда╓ться правильно прочитала!

П╕сля того ж╕ночка п╕шла до ╕нших картин.

А я поглянувши на оточуючих ╕ не знайшовши н╕кого, хто був би схожим на Олекса, повернулась до картини. ╤ знову почала роздивлятися ╖╖.

Кожна деталь сповнювала мене згадками про Олекса. Картина заманювала в св╕й св╕т, ╕ я не пом╕тила як торкнулась ╖╖.

- Не торкайтесь! - схопив мене за руку невисокий с╕дуватий чолов╕к. - Масло ще не висохло остаточно. Бо Льоша ╖╖ т╕льки вранц╕ завершив. Я ╕ так ризикнув, дозволивши вив╕сити вогку картину.

- Вибачте. - схаменулася я. - Просто вона причарувала мене. Було в╕дчуття, наче я потрапила в не╖, в зображений св╕т. Гуляла на берез╕ Дн╕пра, пила смачну воду з джерельця б╕ля печери, ╕ вдихала аромат диких рослин.