Легенда острова любовь (СИ)

***

Це в╕дбулося, п╕сля того, як Олекс порвав з д╕вчиною ╕з Капул╕вки, з якою познайомився на дач╕ друга, п╕д час святкування нового року у велик╕й компан╕╖. Не справжн╓ свято, ╕ в╕дносини були так╕ сам╕. Тому Олекс╕й довго не витримав. Мабуть, правду кажуть про ж╕нок з того села, бо наступно╖ ж ноч╕ п╕ся розлучення хлопець прокинувся весь сп╕тн╕лий, з ╕клами та волохатими руками. А може д╕вчина й не мала в╕дносин до прокляття мого нового знайомого. Олекс не знав напевно. Як ╕ те, що робити? ╤ти кудись в такому вигляд╕ сенсу не було. А гугл видавав сам╕ картинки з фентез╕йними малюнками та вигадан╕ н╕кчемн╕ поради з фантастики.

╤ саме в ту хвилину, як в╕н у безнад╕╖ впав на л╕жко ╕ безсило встромив погляд у стелю, серед ноч╕, прийшла його старенька прабабуся по батьков╕й л╕н╕╖. Вона свого часу пережила в╕йну, ╕ що найменше два голодомори. З того, що вона в такому в╕ц╕ не т╕льки жива, а ще добре ходить та "при пам'ят╕" - дивувались л╕кар╕, касири у Приватбанку, та прац╕вники жеку. Ще й вела себе бабця так, наче знала, що саме вд╕ялось з ╖╖ праонуком.

Вона дала випити Олексу якийсь дивний за смаком трав'яний чай, та розпов╕ла про наш остр╕в. П╕сля того в╕н швидко заснув, а продерши оч╕ зрозум╕в, що знаходиться в ц╕й печер╕.

Виходило, що ми обидва щось шукали тут.

Я - дорогу до дому, а Олекс - зц╕лення.

***

По парубку було добре видно, як йому подоба╓ться сп╕лкуватися з живою душею, а мен╕ дуже не хот╕лось залишатись на самот╕.

Так ми почали жити разом.

Вранц╕ - висипались, пот╕м Олекс приносив овоч╕, фрукти, зелень; яких на цьому остров╕ було не мало. А я готувала з них р╕зн╕ страви. ╤нод╕ в╕н ловив р╕чкову рибу на саморобну вудку. П╕дсмажена на вуг╕лл╕, вона мала неперевершений присмак. А одного разу нав╕ть фазана пощастило сп╕ймати.

Вноч╕ - ходили до дикуна. ╤ знову м╕й волохатий друг повторював св╕й не надто при╓мний ритуал.

У печер╕ ми прожили к╕лька тижн╕в. На протяз╕ цього часу примара Максима не з'явилась жодного разу. Мо╓ роз╕рване серце по-трохи починало зц╕люватись. ╤нод╕, споглядаючи як щиро ╕ рад╕сно Олекс прийма╓ все, що наготувала, нав╕ть коли страва була з╕псована, - я ловила себе на думц╕, що не погано було б залишитись з ним у ц╕й печер╕ на завжди. Та ц╕ думки миттю зникали, як ми п╕дходили до дикуна. Бо з кожним дотиком до каменю йому бол╕ло все б╕льше. Мен╕ хот╕лось чимось допомогти, якось зменшити його страждання. Та все, що я могла - це дивитись, просто залишаючись поряд.

Якось Олекс подякував мен╕. Сказав, що коли я поряд - йому пече у тисячу раз╕в менше.

Не знаю чому, але тод╕ я в це не пов╕рила.

Частина п'ята

Кожного дня ми багато говорили про р╕зн╕ реч╕. Найб╕льше - про можливост╕ та неможливост╕, причини та насл╕дки р╕зних д╕й, под╕й ╕ випадковостей. В нашому маленькому всесв╕т╕, що складався з печери та острова; знаходячись далеко в╕д реальност╕, з яко╖ прибули - ми були в╕дсторонен╕ в╕д ╖╖ буденност╕. ╤ мали можлив╕сть подивитись на все з ╕ншо╖ позиц╕╖, дещо б╕льш вищо╖ та чисто╖. Не занапащено╖ ╕нформац╕йним шумом, який щохвилини заповню╓ м╕зки сучасно╖ людини.

Ми висували г╕потези, ╕нколи хапаючись за випадков╕ теор╕╖. Та розвивали ╖х, досхочу напуваючись яскравими фантаз╕ями.

Таким чином Олекс ╕ я розвивалися, надаючи м╕зкам необх╕дного навантаження. Ми добре розум╕ли, що без цього вижити y ворожому св╕т╕, де мене трохи не вбила примара Максима, буде дуже не просто. ╤ те, що дикун не завжди працюватиме, як нам хочеться та потр╕бно.

А коли Олекса не було у печер╕ я розм╕рковувала над тим, що повинна шукати на цьому остров╕. ╤ як д╕знатись, яким це чином "серце п╕дкаже"? Чи, можливо кошовий обманув мене? Хоча, б╕льше в╕рог╕дно, що козак чомусь не схот╕в, або не зм╕г сказати правду.

Весь в╕льний час ми витрачали на пошуки. Досл╕джуючи остр╕в, об╕йшли його к╕лька раз╕в, але н╕чого схожого на шлях додому не знайшли.

Все зм╕нилось, коли одного сонячного дня я в╕дправились до Дн╕пра, випрати наш одяг. Серпневе сонце стояло високо. Завершивши свою роботу, я розклала б╕лизну на розпечених каменях, щоби вона швидше висохла. П╕сля того помилась сама, та лягла на м'яку лугову травичку п╕дсохнути.

Я на мить закрила оч╕. А коли в╕дкрила - все навкруги стало виглядати як у негатив╕ фотопл╕вки. Небо було чорним, Дн╕про - б╕лим, а навколишн╕й св╕т мав сотн╕ в╕дт╕нк╕в с╕рого.

Раптом я почула шурх╕т ╕ озирнулась. Позаду мене стояв величезний б╕лий котисько з╕ звитими рогами по-м╕ж вухами.

Його оч╕ були червон╕, з вузькими з╕ницями, що р╕зко вир╕знялася на тл╕ с╕рост╕ навколишнього середовища.

- Я прийшов за тобою! - мовив к╕т низьким, хрипким голосом в╕д якого серце впало у п'яти. - Якщо не п╕деш по добр╕й вол╕, мен╕ доведеться застосувати силу.

- Хто ти такий? ╤ чому я винна слухати тебе?! - в мо╖й голов╕ промайнула здогадка, що в╕н - та сама ╕стота, яка обернувшись Максимом намагалась мене вбити. Та я ╕ гадки не мала, що йому в жодн╕м раз╕ не можна в╕дпов╕дати.

К╕т п╕дняв передню лапу ╕ розщепив пальц╕, демонструючи гостр╕ к╕гт╕:

- Ти моя здобич. ╤ вибору в тебе не ма╓.

Мене лякали його голос ╕ оч╕. Тому я з╕рвалась з м╕сця та й поб╕гла, загорнувшись на ходу в якусь одежину. То була сорочка Олекса.

Я весь час чула по заду звуки крок╕в ╕ дихання, щось велике наздоганяло мене. Пот╕м сильно штовхнуло, в╕д чого мо╓ т╕ло в╕длет╕ло ╕ боляче вдарилось об землю ╕ камен╕. Захлинаючись нестерпним болем ╕ намагаючись вхопити хоч крихту пов╕тря, я провалилась у темряву. Останн╓, що бачила - була пика нев╕домо╖ мен╕ ╕стоти з червоними очима, звитими рогами ╕ страшнючою нап╕влюдською пащею.

Я прийшла до тями у наш╕й печер╕. Сильно бол╕в жив╕т, ╕ ломило спину. Перше, що кинулась в оч╕ - те, що до св╕ту повернулись нормальн╕ кольори.

Поряд з╕ мною сид╕в Олекс у людськ╕й подоб╕. Трохи дал╕ лежали охайно складен╕ реч╕, як╕ я залишила на берез╕ р╕чки. На мен╕ дос╕ була його сорочка.

- Як себе ма╓ш? - спитав в╕н, трохи нахилившись вперед. Його оч╕ були сумн╕. Я гостро в╕дчула, що з ним щось не так. Намагаючись зрозум╕ти, що саме - промовчала, пильно вдивляючись в його обличчя.

- Тебе чорт хот╕в забрати. - в╕дпов╕в хлопець на мо╓ н╕ме питання. - Я викупив у нього тво╓ життя. Завтра оп╕вдн╕ в╕н прийде за мною.

- Не варто було. - я опустила голову. - Краще б про себе хвилювався.

- Зробленого не зм╕ниш. - покачав головою Олекс. - Я вчинив так, як мусив.

Мен╕ серце кров'ю обливалося в╕д тих сл╕в. Бо виходило, що з мо╓╖ провини загине той, що став мен╕ за ц╕ тижн╕ близьким. Я зрозум╕ла, що не хочу втратити його. П╕сля чого взяла себе в руки ╕ почала розм╕рковувати над тим, як перемогти ту червоноочу ╕стоту, ╕ врятувати Олекса.

- Т╕ кола, до яких ми ходимо щоноч╕, не пускають нечистих. - замисленно мовила я п╕сля не довгих роздум╕в. ╤ згадавши, що примара Максима чекала на мене за к╕лька крок╕в в╕д одного з кол.

- Знаю. - в╕дпов╕в парубок. - Я тут довше за тебе, пам'ята╓ш?

- То може вдасться якимось чином його туди заманити?

- Чорт найсильн╕ший з ус╕х нечистих. - покачав головою Олекс. - На нього може не под╕яти.

- То хай ╕ дикуна торкнеться, щоб точно под╕яло! - завзято посм╕хнулась я.

Хлопець здивовано подивився мен╕ в оч╕, ╕ тепло посм╕хнувся.

П╕сля того, ми багато годин витратили на розробку плану д╕й. Бо найг╕рше в так╕й ситуац╕╖ - опустити руки. ╤, хоча ми не знали, як за звичаями треба проганяти чорта; в╕рили, що все у нас вийде. Я боялася м╕ркувати про те, що станеться у т╕м раз╕, як не впора╓мося, або щось п╕де не так. По очах хлопця було видно, що його пересл╕дують т╕ сам╕ думки.

З часом спина ╕ жив╕т перестали мене турбувати. Мабуть, моя голова була надто зайнята Олексом, щоби думати про так╕ м╕зерн╕ реч╕.