Йорgен + Анна = любов

Віґдіс Йорт

Йорґен + Анна = любов

Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк не раніше. Але це не так.

Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…

Саме в четвертому класі Анна Люнде нестямно закохалася у Йорґена Рюґе, а коли їхня любов затріщала по швах, Анна ледь не потрощила паркан у Розбійницькому саду й усю ніч проспала за каменюкою просто неба.

У школі були два четверті класи — А і Б. Анна ходила до A-класу. Вона була дуже гарненька. Мала каштанове волосся, зелені очі й чорні вії. Але в її класі навчалися дві дівчинки, ще гарніші за неї — Туне й Еллен. Туне мала темні кучері й карі очі. Еллен — карі очі й дуже довгий «кінський хвіст». Вона завжди носила чистенькі рожеві сукенки. Аннин одяг часто ряснів плямами, бувало, й дірками. А все через бійки з хлопчаками, у яких Анна завжди перемагала своїх супротивників. Навіть Рікарда з п’ятого класу.

Анна мешкала в зеленому будинку на краю пустиря. Пустир був величезний, з ковзанкою, високими деревами й пагорбом. Від пустиря до школи треба було підніматися довгим схилом пагорба. Щодня Анна спускалася вулицею до перехрестя. Там чекала на Ейнара, Даґа, Кнута й Беату, а тоді вони разом прошкували угору схилом.

Беата — щира подружка Анни. Вона ніколи ні з ким не чубилася, не вміла швидко бігати й не могла похвалитися силою. Зате старанно вчилася у школі.

Беата з Ейнаром були рудяві й веснянкуваті, решта — темноволосі. І всі ходили до четвертого А.

Анна мала менших сестричок і старшого брата — Уле. Вдома, після школи, вона бавилася з сестричками й теревенила зі старшим братом, ласуючи хлібом з варенням.

А тоді виходила на пустир. Там вже її, бувало, чекали Ейнар, Кнут і Даґ. Розмови велися про шкільні події і про те, як нудно робити уроки. Інколи приходила й Туне з Еллен або старший брат Анни та інші великі хлопці, які ходили до сьомого класу.

Яких тільки чудасій вони не влаштовували на пустирі. Грали в хованки, ганяли наввипередки на велосипедах. Восени крали яблука в чужих садках, будували снігові іглу взимку, викладали загати на струмках навесні, іноді дубасилися, влаштовували посиденьки в Розбійницькому саду й усіляке інше — і так щодня аж до вечора.

А тоді поверталися додому.

Так було й одного дня ранньою весною, одразу після великодніх вакацій. Сніг уже майже зійшов, під ногами квацяло: квак-кваць. Але ногами ніхто не йшов, усі повитягали свої велосипеди.

Того ранку Анна вийшла з зеленого будинку й поїхала, як завжди о цій порі, до перехрестя на зустріч з друзями. Співали птахи, з веранди будинку репетував батько Кнута.

— Кну-у-уте! Ти зуби не почистив!!!

Але Кнут пускав батькові слова повз вуха, стояв собі незворушно на перехресті, як робив це щоранку.

— Зуби треба чистити, Кнуте, — завважила Беата, вона дбала про такі речі.

— Де це запропастилися Даґ з Ейнаром? — запитала Анна. — Спізнюються, як завжди…

От що її турбувало.

— Може, чекають на Йорґена!

— Йорґена?

— Йорґена?

— Йорґен Рюґе, — пояснив Кнут і попер собі вгору схилом, налягаючи на педалі. — Новенький.

— Новенький? — Анна й Беата кинулися йому навздогін. — Новенький?

— Так, — кивнув Кнут. — Дурбелик!

— Симпатичний?

— Потвора!

— Чому — потвора?

— Отакенні діри між зубами!

— Ой! — зойкнула Беата.

— Але, може, він сильний? — допитувалася Анна.

— Де там! Слабак! — гукнув Кнут.

— Ви билися?

— Він мешкає у Розбійницькому домі.

— У Розбійницькому домі?!

Загальмувавши, Анна дуже вдарилася животом до керма. Беата зупинилася і затулила обома долонями вуха. Вона завжди так робила, коли боялася.

Розбійницький дім стояв посеред Розбійницького саду й дуже відрізнявся від решти будинків. Він був значно більший та старіший, а колись, у давнину, там жив один розбійник. Тепер будинок став притулком хіба для примар та ще, може, для якогось однорукого бандита.

Сад анітрохи не скидався на звичайні садки — величезний, зарослий хащами й усіяний велетенськими валунами. Там росли високі дерева — яблуні й вишні; кущі розмаїтих ягід, бузок та полуниці.

Улітку й восени друзі багато часу проводили в Розбійницькому саду, бо Розбійницький дім — коричневий, з численними наглухо зачиненими вікнами й дверима — стояв пусткою, там ніхто не жив, принаймні ніхто з людей. Однак Уле зі старшими хлопцями часто залазили уночі досередини через дахове віконце. Ото вони й бачили бандита.

Четвертачки наважувалися заходити хіба на ґанок — там була простора веранда й пожежні сходи.

Анна полюбляла сидіти самотою у Розбійницькому саду, але тільки в білий день. Уявляла собі, ніби там живе.

Якби мешкала в Розбійницькому домі й мала свою кімнатку на другому поверсі, могла б легко перелізти на дерево й спуститися на землю — ніхто й не помітив би. Захотіла яблука — достатньо руку простягнути з вікна. Забажалось би втекти з дому, то й тікати далеко не треба, можна просто заховатися у саду.

— Уявляєш, як воно — мешкати в Розбійницькому саду? — озвалася Беата. — Мені б ніколи не дозволили…

— Я залюбки там жила б, — мовила Анна й додала, глянувши на Кнута: — А великі діри між зубами — то пусте!

— Він ще й веснянки має!

Анна демонстративно відвернулася: що з ними балакати, вони ж нічого не тямлять у житті. Вони ж ніколи не сиділи самотою у Розбійницькому саду!

«Йорґен Рюґе з веснянками», — повторила подумки. Цікаво, який він…

А коли вперше його побачила, тільки й подумала: «Ось він — новачок!»

Йорґен грав з Б-класом у лови. Мав біляве волосся й сині штани, і синю куртку, розхристану на грудях. Під курткою — білий светр, з-під светра в Рюґе висувалася футболка в синю й червону смужку.

А ще він мав в’язку ключів, почеплену на пасок штанів. Ключі дзеленькали, коли він біг: дзень-дзень. Бігав Йорґен шалено швидко.

Згодом, коли задзвонив дзвоник на уроки і всі стовпилися у дверях, Анна змогла ліпше його роздивитися. Гарний, подумала вона. Очі великі й дуже сині, і веснянки, дуже милі веснянки, і маленький рот. І ніяких широких дір між зубами, ані однісінької!

Анна не роздивлялася новачка впритул, однак майже не зводила з нього очей. Кожної перерви.

Вона сподівалася, що Йорґен захоче ближче заприязнитися з Даґом та Ейнаром, можливо, прийде на пустир після школи погасати на роверах чи пограти в хованки.

Того дня Анна мала всі шанси залишитися після уроків, бо, як це з нею зазвичай траплялося, забула виконати домашнє завдання. Гніву вчительки, мабуть, не уникнути.

— Анно Люнде, Анно Люнде, — докоряла вчителька. — Ти ж не зробила домашнього завдання…

— Забула, — відповіла Анна, напустивши на личко глибокий смуток.

А сама думала тієї миті про друзів, які вже, напевно, повиводили свої велосипеди з-під накриття і разом з Йорґеном прямували додому. Ану ж він їде просто попереду Еллен. Може, вони мчать наввипередки. І Еллен гукне «Ваааау!» від захвату, а Йорґен обернеться і помітить її карі очі й довжелезний «кінський хвіст», який майорить на вітрі.

— Негоже, ой, негоже, — відчитувала Анну вчителька. — Доведеться надолужувати згаяне наступного разу!

— Неодмінно! — з нещасним виглядом пообіцяла Анна, бо думками була біля Йорґена та Еллен і решти друзів, які, мабуть, спинилися вже біля ятки, щоб накупити іржавих цвяхів; мабуть, теревенять собі і саме ось цієї миті стають найщирішими друзями.

— Гаразд, Анно Люнде, — зітхнула вчителька. — Можеш іти, але пам’ятай, що я сказала!

— Добре! — зраділа Анна і вибігла з класу.

Вона рушила коридором, зійшла сходами й поволі побрела шкільним подвір’ям до комори з велосипедами, певна, що всі давно вже вдома.