Легенда острова любовь (СИ)

- Дякую тоб╕, дочко, за пом╕ч! - посм╕хнувся в╕н, погладивши вуса. - ╤ за терп╕ння.

Шокована побаченим, я ╕ слова мовити була не спроможна.

- В подяку за добро, я в╕двезу тебе на остр╕в, де ти знайдеш те, що шука╓ш в цьому св╕т╕.

- Те, що шукаю? - перепитала я, намагаючись хоч трошки оговтатись.

- Сюди можна потрапити т╕льки в т╕м раз╕, як щось шука╓ш. Слухай свого серця, воно п╕дкаже. - чолов╕к запалив люльку, мовчазно закурив.

- Б╕льше мен╕ не можна говорити з тобою. - через деякий час, мовив кошовий, прислухавшись до чогось, що чув т╕льки в╕н.

Це було останн╓, що сказав чолов╕к. П╕сля тих сл╕в, я задавала багато запитань. Але у в╕дпов╕дь чула лише тишу.

Кошовий мовчки пров╕в мене до р╕чки, посадив у невеличкий рибацький човник, с╕в сам ╕ почав м╕рно махати веслами. А довезши до одного з остров╕в - п╕д╕йшов до сам╕с╕нького берега та висадив мене.

Постать на в╕дпливаюч╕м човн╕ довго махала мен╕ рукою, доки не розчинилася в ранков╕м туман╕.

Частина третя

Я в╕дразу п╕шла в глибину острова. ╤ почала шукати. Б╕льш за все, мен╕ хот╕лося додому. Але мо╖ пошуки годинами не приносили результат╕в. Дивно, що ╖сти та пити також не хот╕лось. До того ж, ус╕ дерева, кущ╕, стежки - здавались абсолютно однаковими.

Тод╕ я замислилася, згадуючи слова кошового: "серце п╕дкаже".

╢ге-ж, серце!

Те саме, що так рад╕сно розбив Максим. Уламки ж бо не говорять. ╤ не п╕дказують.

П╕сля цих думок, в грудях р╕зко закололо. ╤ я впала, тримаючи руку на волаючому в╕д болю серц╕. З мо╖х очей в╕д згадки про Максима потекли сльози. Я довго лежала на земл╕, рев╕ла в голос. Мо╖ пальц╕ рвали траву, н╕гт╕ царапали чорнозем.

Не знаю, ск╕льки часу я пробула в такому стан╕, аж поки не заснула виснажена стражданням. Зда╓ться, ефект п╕сн╕ берегин╕ був тимчасовим. А може, м╕й б╕ль пересилив його...

Мене розбудив крик.

Людський ╕ зв╕рячий одночасно, в╕н був сповнений болем. ╤ чимось ╕ще, що я покищо не могла роз╕брати. Не знаю, чому, та я п╕шла на ц╕ звуки.

Крики привели мене до дивного м╕сця, де на земл╕ перехрещувалися три кола з невеличких камен╕в. Серед них, на розг╕лл╕ лежав чолов╕к, тримаючись обома руками за дикар. ╤ волав в╕д болю, наче йому нестерпно пекло. Дивн╕ метаморфози в╕дбувались ╕з ним: то поростав шерстю, то ╕кла в╕дрощувались, то знову людиною ставав. Мен╕ здалося, що таким чином в╕н намагався позбутися того зв╕ра, на якого весь час обертався.

Я боялася п╕д╕йти ближче. ╤нту╖ц╕я п╕дказала, що в так╕ реч╕ не варто л╕зти. Мен╕ було досить важко спостер╕гати за тим, як чолов╕к себе кату╓. Та я трималась, в╕дчуваючи, що мен╕ потр╕бно це бачити.

Не знаю точно ск╕льки часу пройшло, доки знесилений чолов╕к не розжав пальц╕. В цю ж секунду знову перетворившись на зв╕ра. З╕бравшись з силами, в╕н у в╕дча╖ завив на луну. В ╖╖ св╕тл╕ я бачила, як по його волохатим щокам текли сльози.

Пот╕м в╕н витер ╖х похапцем, понюхав щось у пов╕тр╕, здивовано зиркнув у м╕й б╕к ╕ р╕зко з╕рвався з м╕сця. Перевертень зник так швидко, що я не встигла зрозум╕ти нав╕ть в який б╕к в╕н поб╕г.

Не знаючи, чим ся зайняти,╕ намагаючись оговтатись в╕д побаченого, я почала роздивлятися кам'ян╕ кола. На шершав╕й поверхн╕ дикуна залишились в╕дбитки великих лап зв╕ра, посеред яких знаходились трохи менш╕ - в╕д чолов╕чих долонь. Я доторкнулась до дикого каменю ╕ в╕дчула, що в╕н ╕ще теплий. Та дикун зовс╕м не обп╕кав мене. Мабуть, так в╕н д╕яв т╕льки на перевертн╕в.

Замислившись, я не в╕дразу зрозум╕ла, що хтось мене кличе на ╕м'я. А обернувшись до незнайомо╖ частини л╕су - побачила Максима. Той, кого я кохала ст╕льки рок╕в, звав мене за собою. Просив пробачення. Казав, що коха╓ ╕ хоче бути з╕ мною.

Я п╕шла за ним, бо моя мр╕я справджувалась на очах. Ц╕╓╖ мит╕ в╕н заняв ус╕ мо╖ думки.

Ми йшли н╕чним л╕сом, Максим розпов╕в, що веде мене туди, де ми зможемо стати щасливими й завжди бути разом. А п╕сля цього замовк. Та лише ╕нколи посм╕хався через плече, ╕ казав: "ще трохи, ми майже прийшли". Я тод╕ не вагаючись йшла за ним.

Нарешт╕ ми вийшли на в╕дкриту м╕сцину. Це була частина невисоко╖ ледь оголено╖ скел╕. З не╖ було видно весь остр╕в, що був добре осв╕тлений сяйвом повно╖ луни.

- Чому ми тут? - спитала я.

- П╕д╕йди до краю, ближче! - в╕дпов╕в Максим. - Подивись у низ, ╕ все зрозум╕╓ш!

Я не могла не послухатися його. Тому ╕ п╕д╕йшла до яру.

- Ближче, ╤ще ближче! - шепот╕в мен╕ у вухо Максим. - Давай, заради нашого щастя! Ближче!..

╤ нав╕ть вже коли дал╕ була лише пр╕рва, в╕н продовжував сво╖ вмовляння. Все зм╕нив н╕чний в╕терець, що ц╕╓╖ секунди р╕зко дмухнув мен╕ в обличчя. Наче прохав зупинитись.

- Ближче вже не можу. - вимовила я, обернувшись, - скеля зак╕нчилась!

- Ми повинн╕ стрибнути у двох! Т╕льки так ми зможемо бути разом! Ти станеш мавкою, я - л╕совиком. ╤ наше щастя триматиме в╕чно!

- Що? - не пов╕рила я сво╖м вухам. ╤ в╕дступила назад, на пару крок╕в. - Я н╕коли так не вчиню!

- Ти ж коха╓ш мене?! - в╕н хижо ощерився. В цю мить його оч╕ зблиснули непри╓мним червоним кольором.

- Н╕, я не буду! - заверещала я. - Ти не Максим! Хто ти?!

Тод╕ в╕н не витерп╕в, схопив мене, силом╕ць поц╕лував ╕ одночасно з цим з╕штовхнув з╕ скел╕.

Перелякана я дивилась, як швидко наближа╓ться земля. ╤ вже коли могла розл╕чити невеличк╕ камен╕ на дн╕ яру, перед очима виросли волохат╕ й тепл╕ груди зв╕ра. Який п╕дхопив мене п╕д час пад╕ння ╕ тим чином врятував в╕д смерт╕.

Озирнувшись, я побачила як постать Максима наче сполохана в╕тром розчинилася у пов╕тр╕.

Частина четверта

М╕й рят╕вник був тим самим перевертенем, за яким я спостер╕гала минуло╖ ноч╕. В╕н в╕дн╕с мене до печери п╕д скелею, б╕ля яко╖ дзюрчало невеличке джерельце. П╕сля чого обережно в╕дпустив на п╕длогу.

- Дякую за порятунок, - я спробувала посм╕хнутись рят╕вников╕, але не змогла. Надто вже перелякалась, коли мене з╕штовхнули. А в╕д накопиченого стресу знову розрев╕лася, не маючи сили стримати сльози.

Перевертень тим часом просто с╕в поряд ╕ п╕дставив мен╕ м'язисте плече.

Так ми просид╕ли доки сонечко сво╖ми першими променями не заповнило печеру. ╤ зв╕р почав зм╕нюватись, перетворившись на молодого чолов╕ка з довгим каштановим волоссям, зав'язаним у хв╕ст.

- Вам уже краще? - прив╕тавшись, запитав в╕н?

Мен╕ стало дещо соромно за т╕ сопл╕, що тут розвела. Тому я боялась п╕дняти оч╕. А у в╕дпов╕дь просто кивнула.

Тод╕ чолов╕к устав; потягнувся, розминаючи м'язи, п╕сля чого п╕шов глибше в печеру, мабуть одягатись. А я не сказала? Перетворюючись на людину, в╕н був абсолютно голим. ╤ це друга причина того, чому я не дивилась на нього.

Коли м╕й рят╕вник повернувся, одягнутий в джинси, крос╕вки та в╕тровку з каптуром; ми нарешт╕ познайомились.

Його звали Олекс╕╓м. Та я чомусь в╕дразу почала називати його Олексом. Парубок був не проти, мабуть моя верс╕я йому сподобалась.

В╕н виглядав дорослим, хоча був не набагато старшим за мене. Минуло╖ ноч╕ хлопець вкотре намагався перебороти прокляття перевертня, коли я вперше його побачила. Виявилось, що Олекс жив на цьому остров╕ вже м╕сяця зо три, ╕ весь цей час кожно╖ ноч╕ ходив до дикуна, щоби не дати зв╕ру захопити себе. Бо в╕н б╕льше за все боявся, втративши контроль, нашкодити комусь. А як спробував три дн╕ не ходити - на св╕танку четвертого отямився посеред л╕су, ╕з к╕сткою якогось м╕лкого зв╕ра в рот╕. Що, мабуть, застрягла у зубах чудовиська п╕дчас вечер╕.

П╕сля сн╕данку ╕з диких яблок та л╕сових яг╕д, ми ближче познайомились. Я розпов╕ла, як потрапила на цей остр╕в, а в╕н у свою чергу - як став перевертнем.