Легенда острова любовь (СИ)

Annotation

Нове опов╕дання. Назва робоча, в майбутньому може бути зм╕нена.

Дейна Анна

Дейна Анна

Легенда острова любов╕

Анна Дейна

Легенда острова любов╕

(назва робоча)

Частина перша

Л╕тн╓ сонечко в цей день було, здавалось, найяскрав╕ше за вс╕ часи. Воно добряче попалило прибережн╕ рослини, що, якби не близьк╕сть до р╕чки, давно б засохли. Я швидко спустилася кривенькою стежиною, ╕нколи хапаючись за корен╕ орешнику, як╕ стирчали з розмитого дощами грунту.

Величезне дамбове кам╕ння було розпечне променями нещадно╖ з╕рки так, що обпектися можна. Я озернулася, шукаючи знайому стежку в бур'ян╕. Що, оминаючи крутий поворот берега, вела повз зарост╕ очерету до чи не ╓дино╖ в цих краях верби.

Дерево було кримезним й вузлуватим. Моя прабабця казала що ще д╕вчинкою гуляла п╕д його гнучними г╕лочками, що опускалися до само╖ води. ╤ створювали таким чином щось на кшталт сховища.

Камен╕ п╕д вербою були при╓мно прохолодн╕ нав╕ть у таку спеку, як сьогодн╕. Це було мо╓ та╓ме м╕сце, куди я вл╕тку зб╕гала досить часто. М╕й схованок в╕д жорстокост╕ та байдужост╕ навколишнього св╕ту.

Зручно вмостившись п╕д вербиним г╕ллям, ╕ обпершись спиною об м╕цний стовбур, я нарешт╕ дала волю почуттям.

Мен╕ було дуже боляче. Я кохала Максима. Сплило багато рок╕в, перш н╕ж мен╕ стало духу осв╕дчитись. Але в╕н сприйняв це як жарт. Пот╕шився з мо╖х сл╕в.

╢ге ж.! Це так см╕шно! Закохана до нестями д╕вчина! Вмираю в╕д см╕ху! Я оплакувала сво╓ безжально розбите серце. ╤ не знала, як жити дал╕...

Знайома ╕стор╕я?

Давн╕ легенди завжди починаються з горя та сл╕з. Мавки,

русалки - вс╕ вони д╕вчата, що не змогли пережити б╕ль, з╕брати уламки розбито╖ душ╕.

╤ я трохи не стала одн╕╓ю з них.

Поглинута горем я не пом╕тила, як с╕ло сонечко ╕ день зак╕нчилася. П╕д вербиним г╕ллям стало зовс╕м темно. Тод╕ мен╕ здалося, що за спиною щось ворушиться. А озирнувшись, побачила слизьк╕ водорост╕, що повзли по каменю до мене, залишаючи по соб╕ мокрий сл╕д. Я налякано заверещала, ╕ притислась спиною до верби. Вона була дуже теплою.

На мить мен╕ здалося, що я чула биття серця. А незабаром гнучке г╕лля охопило мене м╕цним шаром ╕ тим чином захистило в╕д водоростей. В╕дчувши себе захищеною, я трохи заспоко╖лась. Мо╖ пов╕ки поважчали, ╕ я, виснажена стражданням, заснула перш н╕ж зрозум╕ла це.

Частина друга.

Мене розбудив наймелод╕йн╕ший голос з тих, що я чула за сво╓ життя. Сп╕вала ж╕нка. Протяжно, лаг╕дно, наче дитя колисала:

Човник хита╓ться серед води,

Т╕льки одн╕ комиш╕.

З в╕тром шуткуючи на вс╕ лади,

Ворушать тишу ноч╕.

- Люба дитина, засни, засни, -

Прийде розрада душ╕.

Останн╕й рядок под╕яв на мене, ╕ я з подивом в╕дчула, що мен╕ вже не болить в грудях так сильно. ╤ т╕льки п╕сля цього - змогла побачити те м╕сце, де опинилась.

Наче до то╖ мит╕ туман муляв мен╕ оч╕.

Я сид╕ла на м'як╕й трав╕ мальовничо╖ галявини, що схилом сво╖м вклонялась Дн╕пру. Щось мен╕ п╕дказувало, що це саме в╕н. А навкруги, куди не кинь оком - були сам╕ дерева, височезн╕, аж до неба.

Поряд з╕ мною, на поваленому стовбур╕ дерева сид╕в д╕дусь, обпершись на криву втку, мов на ц╕пок. В╕н був зморшкуватий на ст╕льки, що очей майже не було видно. Його довжелезн╕ б╕л╕ вуса стелилися по земл╕.

- Прокинулася, дитино? - спитав старий. В╕н тремт╕в, з кожним рухом створюючи какофон╕ю ╕з рипучих к╕сток. Наче старе дерево, в тр╕щинах якого розгулявся в╕тер.

- Де я, д╕дусю? - не знаю чому, але я зовс╕м не боялася. Це важко пояснити, та ск╕льки пот╕м я в думках сюди не поверталась - так ╕ не змогла зрозум╕ти, чому не була налякана опинившись нев╕домо де.

- На правому берез╕, де ж ╤ще? - в╕дпов╕в старий.

Я н╕чогенько не зрозум╕ла, та вир╕шила хоч щось дов╕датись:

- Чи не зна╓те, як я тут опинилась?

- Знаю, дитино. Тебе берегиня принесла. - посм╕хнувся д╕до, демонструючи св╕й ╓диний зуб.

- Не см╕шно, старий! - не витримавши напруги, гримнула я. - Що за маячня?

Д╕д похекав ще деякий час. Пот╕м цьмокнув люльку рази три, в╕дкашлявся, ╕ знову приклався губами до не╖.

- То э правда, дитино. Вона тебе прихистила ╕ вколисала. Ще й п╕сню засп╕вала. Красиву.

- Про човник?

- То ╓ так. От бачиш, не збрехав я. - д╕до знову захекав.

Я замислилася. Галявина ╕ л╕с були мен╕ не знайом╕. Все, що я взнала в╕д старого - що знаходжуся на правому берез╕ Дн╕пра.

- Чи не зна╓те, - вир╕шивши ще раз спробувати, запитала я: - Чому вона мене принесла сюди ╕ залишила?

- Берегиня врятувала тебе в╕д злих чар, дитино. Як би не вона, ти б уже мавкою чи русалкою стала. Чи, не дай боже, чимось страшн╕шим. - в╕н прочистив горло, ╕ мовив дал╕, зд╕йнявши широк╕ брови: - Послухай старого д╕до, онучко, не просто так вона захистила тебе. Будь обережна.

- Дякую за науку. - посм╕хнулася я. ╤ т╕льки п╕сля цього пом╕тила, що д╕дусь одягнений не в як╕сь лахм╕ття, а в досить багатий одяг. Сорочка з вишивкою, шовковий широкий пояс, добротна свитка ╕ хутряна шапка. П╕д ногами в нього лежали дв╕ бойов╕ шабл╕, а з-за пояса майор╕ло ср╕бне рук╕в'я кинджалу.

- Я отаманом був колись. - в╕дказав д╕до на мо╓ безмовне запитання. - Зараз ╕з тих час╕в т╕льки одяг та зброя залишилися..

- Я гадала, колишн╕х козак╕в не бува╓.. - не впевнено мовила я.

- Не бува╓, онуко! - хекнув д╕д. - Кошов╕ бувають колишн╕ми, а от як козак - то на все життя... - старий чолов╕к задим╕в люлькою, занурившись у спогади. ╤ нав╕ть трохи задр╕мав.

- Може ви зна╓те, д╕дусю, як мен╕ до дому повернутись? - плекаючи над╕ю, я розбдила старого й зазирнула йому в оч╕.

- Знаю. Та не скажу!

- Чому?

- А що мен╕ за це буде? - хитро прищурився старий козак.

- В мене н╕чого не ма╓... - розгублено в╕дпов╕ла я. - Може чимось вам допоможу?

- Доведи мене до джерела з водою ц╕лющою тод╕, може, ╕ скажу.

Д╕ватись було н╕куди.

Я з╕тхнула ╕ подала руку. Д╕до вц╕пився в не╖, наче в╕д цього його життя залежало. Пот╕м пов╕льно п╕дв╕вся.

Ми йшли довго, майже всю н╕ч. Д╕дусь рухався дуже пов╕льно, ще й рип╕в з кожним рухом все дужче й дужче.

╤ от, нарешт╕, коли небо було вже зовс╕м св╕тлим та й готувалось прийняти сонечко, ми д╕йшли до джерельця. Д╕д не м╕г так низько вклонитися, щоб д╕статись його губами. Тод╕ я взяла шапку в кошового, ╕ напо╖ла з не╖ старого.

А пот╕м сво╖ми очами побачила диво:

З кожним ковтком д╕дусь все молодшав ╕ молодшав. Аж поки перед╕мною не став статний та мужн╕й чолов╕к середнього в╕ку. Його оч╕ палали силою. ╤ здавались дуже добрими.