Пробудження Лол В. Штайн

— Аромат жита?

Вона відчула його. Вона сказала йому, що вже пізно і що їй слід було повертатися. Вона призначила йому зустріч за три дні, боячись, що він відмовиться. Він погодився, навіть не перевіряючи, чи вільний він того дня.

У кроці від дверей вона спитала, чи міг би він їй сказати щось про свій стан.

— Я хочу з тобою побачитись, — каже він, — зустрітися ще і ще.

— О, ти не повинен був так говорити, не слід.

Коли вона пішла, я вимкнув світло в номері, щоб дозволити Лол відійти подалі від поля й дістатися до міста без ризику зустрітися зі мною.

* * *

Наступного дня я домовляюся про те, щоб після обіду на годину залишити лікарню. Я шукаю її. Я проходжу перед кінотеатром, перед яким вона мене знайшла. Я проходжу перед її будинком: двері до вітальні відкриті, машини Жана Бедфорда немає, сьогодні четвер, я чую сміх дівчинки, що доноситься з галявини, на яку виходять вікна більярдної зали, потім уже сміх двох дівчат, який перемішується, у неї тільки дівчата, трійко. Покоївка виходить на ґанок, молода й доволі вродлива, у білому фартушку, вона виходить на алею, що веде до галявини, помічає мене, який зупинився на вулиці, усміхається мені, зникає. Я йду. Я хочу уникнути необхідності їхати до Готелю де Буа, але я їду туди, зупиняю машину, я об’їжджаю готель на доволі великій відстані, я їду навколо житнього поля, поле пусте, вона приходить, лише коли ми там є, Татіана і я. Я їду геть. Я повільно проїжджаю по головних вулицях, мені спадає на думку, що, можливо, вона знаходиться у кварталі, де живе Татіана. Вона там. Вона на бульварі, що проходить повз її будинок, у двохстах метрах від нього. Я зупиняю машину і йду за нею назирці. Вона йде до кінця бульвару. Вона йде досить швидко, її хода легка, красива. Вона здається мені вищою, ніж у ті два рази, що я її бачив. На ній її сірий плащ, чорний капелюшок без крис. Вона повертає праворуч, у напрямку, що веде до її дому, вона зникає. Я повертаюся до машини виснажений. Тож вона продовжує свої прогулянки, і я зможу, хай у мене й не виходить чекати на неї, зустріти її. Вона йшла досить швидко, часом вона вповільнювала ходу, майже спинялася, потім ішла знов. Вона була вищою, ніж у себе вдома, більш стрункою. Цей сірий плащ на ній я впізнав, чорного капелюшка без крис — ні, на ній його не було в житньому полі. Ні, я також ніколи не підійду до неї. Я не скажу їй: «Я не зміг чекати до такого-то дня, до такої-то години». Завтра. Чи виходить вона в неділю? Ось уже цей день. Він величезний і прекрасний. Я не маю чергування в лікарні. Один день віддаляє мене від неї. Я годинами шукаю її, на машині, пішки. Її дім завжди однаковий, з відкритими вікнами. Машини Жана Бедфорда все ще немає, немає й дівчачого сміху. О п’ятій я маю іти на чай до Беньєрів. Татіана нагадує мені про запрошення Лол на понеділок — вже післязавтра. Безглузде запрошення. Можна подумати, що вона намагається чинити, як інші, каже Татіана, впорядковано. Увечері, цього недільного вечора, я повертаюся знову до її будинку. Дім із розчиненими вікнами. Скрипка Жана Бедфорда. Вона там, вона там у вітальні, вона сидить. Її волосся розпущене. Навколо неї рухаються три дівчинки. Вона не рухається, відсутня, вона не говорить до дітей, діти так само не звертаються до неї. Одна за одною, а я там залишався досить довго, дівчатка цілують її та йдуть. У вікнах на другому поверсі вмикається світло. Вона залишається в салоні, у такій самій позі. Раптом, ось вона усміхається сама до себе. Я не кличу її. Вона встає, гасить світло, зникає. Вже завтра.

Чайний салон біля вокзалу Грін Таун. Грін Таун знаходиться менше ніж за годину їзди від С. Тахла. Це вона призначила це місце, цей чайний салон.

Вона вже була там, коли я приїхав. Там не людно, адже ще досить рано. Я побачив її одразу, одну серед пустих столиків. Вона усміхнулася мені з глибини чайного салону, завороженою усмішкою, нещирою усмішкою, відмінною від тієї, яку я знаю.

Вона прийняла мене майже ввічливо, з ґречністю. Але коли вона підняла очі, я побачив варварську радість божевільну, лихоманкою якої було охоплене все її єство: радість від того, що вона тут, навпроти нього, з таємницею, яку він має в собі, яку вона ніколи в ньому не відкриє, він це знає.

— Як я вас шукав, як довго я ходив вулицями.

— Я прогулююся, — каже вона. — Хіба я забула вам сказати? Довго, кожного дня.

— Ви говорили це Татіані.

Знову я подумав, що можу зупинитися на цьому, просто дивитися на неї.

Одне споглядання її мене руйнує. Вона не вимагає жодного слова й вона могла б витримати нескінченне мовчання. Я б хотів діяти, говорити, висловити довге ревіння, створене з усіх слів розплавлених, які знов стали однією магмою, зрозумілою для Лол В. Штайн. Я замовкаю. Я кажу:

— Я ніколи ще так не чекав цього дня, коли нічого не відбудеться.

— Ми йдемо до чогось. Навіть якщо нічого не відбувається, ми просуваємося до якоїсь мети.

— Якої?

— Я не знаю. Мені щось відомо лише про недвижність життя. Тож коли вона порушується — я це знаю.

Вона знов наділа ту саму білу сукню, що й першого разу, коли прийшла до Татіани Карл. Її видно під розстебнутим сірим плащем. Оскільки я дивлюся на сукню, вона зовсім скидає сірий плащ. Так вона показує мені свої оголені руки. У її свіжих руках — літо.

Вона говорить зовсім тихо, схилившись уперед:

— Татіана.

Я не сумнівався, це — поставлене питання.

— Ми зустрілися у вівторок.

Вона це знала. Вона стає вродливою, тією вродою, яку пізно вночі, чотири дні тому, я в неї вирвав.

Вона запитує з видихом:

— Як?

Я відразу не відповів. Вона подумала, що я неправильно зрозумів питання. Вона продовжує:

— Якою була Татіана?

Якби вона не заговорила про Татіану Карл, я б сам це зробив. Вона стривожена. Вона сама не знає, що зараз відбудеться, що викличе відповідь. Ми вдвох перед питанням, перед зізнанням.

Я приймаю це. Я вже прийняв у вівторок. І навіть, певно, від перших митей моєї зустрічі з нею.

— Татіана чарівна.

— Ви не можете обходитися без неї, чи не так?

Я бачу, що мрію майже досягнуто. Плоть розривається, кровоточить, прокидається. Вона намагається слухати внутрішній шум, їй це не вдається, вона перевантажена досягненням, хай навіть і не завершеним, свого бажання. Її повіки б’ються під дією надто сильного світла. Я припиняю дивитися на неї в той час, у який продовжується надто довге завершення цього моменту.

Я відповідаю:

— Я не можу без неї.

Потім, це неможливо, я знову дивлюся на неї. Її очі наповнилися слізьми. Вона придушує дуже велике страждання, у якому вона не тоне, яке, навпаки, вона підтримує, з усіх своїх сил, на межі його найвищого вияву, який був би вираженням щастя. Я не кажу нічого. Я не приходжу їй на допомогу в цьому порушенні її єства. Мить закінчується. Сльози Лол, знов стримані, повертаються до затаєного потоку сліз її тіла. Мить не зрушилася, не привела ні до перемоги, ні до поразки, вона нічим не забарвилася, лише заперечуючи все, проминуло задоволення.

Вона каже:

— Так буде ще краще, ви побачитеся з Татіаною через деякий час, скоро.

Я усміхаюся їй, все ще в тому ж стані — одночасно незнаючий та попереджений щодо майбутнього, яке визначає вона одна, сама не знаючи того.

Ми обоє нічого не знаємо. Я кажу:

— Я б хотів.

Вона змінюється на лиці, блідне.

— Але ми, — говорить вона, — що ми зробимо з цим?

Я розумію цей вердикт, я б сам промовив його на її місці. Я можу поставити себе на її місце, але в тому, у чому вона не хоче.

— Я б також хотіла, — говорить вона.

Вона стишує голос. На її повіках виступив піт, смак якого я знаю від тієї ночі.

— Але Татіана Карл тут, єдина у вашому житті.

Я повторюю:

— Єдина в моєму житті. Саме так я кажу, коли говорю про неї.

— Це потрібно, так треба, — говорить вона і додає: — Тепер, оскільки я вас кохаю.