Смак заборони

Ада Самарка

Смак заборони

Частина перша

Adoreau

Він був загадково-бридким, поза сумнівом, навіть страшним, але крилося в цьому чоловікові щось чарівно-звабливе, як стрілянина чи космічні потвори у фільмах для малих дітей. Він завжди був там, на обрії моїх пляжних ігор, там, у казковій місцині, де нудна реальність переходить у плантації моїх внутрішніх некультивованих світів, які поступово дичавіють.

Моя фантазія була непропорційно більшою за ту частину мозку, яка завідує її раціональним розподілом. Вона все життя поділялася на таку, в якій «можна», й таку, де «не можна». Та частина, яку можна було припускати, вигадувалася та складалась, мов гарний бізнес-план. Там кожен пункт було отруєно дзвінким фальшем, тобто тим, чого очікують від нормальної дитини. Я нормальною не була, але швидко навчилася ховати свою справжню подобу якомога далі від чужого ока. Та частина, в якій було Можна, будувалася здебільшого для батьків і для прикриття тієї, де Не можна. Остання видавалася похмурими джунглями, серед яких у конвульсіях конало пекло, червоним світлом пробиваючись крізь вологу тропічну землю. Там були Великі Ідеї, що їх я боялася, а тому залишала дозрівати в своєрідних розумових яйцях десь між небом і землею. Я боялася тієї фантазії, в якій жило Не можна, бо, по-перше, від неї віяло Нескінченністю (а це саме по собі заворожливо й страшно). А по-друге, крім трішки розчищеної, скажемо так, фасадної частини, там, у темних хідниках під ліанами крилося те незбагненне й складне, що могло обпекти чи вкусити.

Але саме завдяки цим незвіданим джунглям, які переміщалися зі мною по всіх площинах нудного дитячого існування, я вже тоді, в ніжному десятирічному віці почала здогадуватися: в мені криється щось демонічне, таке, що одного разу вибухне тисячами маленьких вогників, які оберігатимуть і настановлятимуть мене потім усю решту життя.

А він, лисий павіан, ідеально вписувався туди, від чого на душі робилося якось тремтливо та лячно.

Йог, дійсно майже лисий, і дійсно схожий на мавпу, в темних дзеркальних окулярах і непристойно вузьких плавках, перетинав залитий сонцем пляж і посміхався, мерзотник, посміхався мені. Чому мені? Я озирнулася. Ні. Нікого. Я була сама. Я сиділа на діагональній трубі пляжного тенту, відпочивала після півгодинного «тренуваннячка». Річ у тім, що я мріяла стати цирковим дротоходом, мене, бачся, гіпнотизувало це всипане блискітками вбрання, і промінь прожектора, й казкове відчуття недосяжності, коли висиш на срібному півмісяці над сотнями схвильованих облич. Моє бажання палало, але втілювалося в не зовсім правильних «висіннях» і «лазіннях» протягом останніх двох років.

Він звернув за станцію човнярів, і я миттю збадьорилася, почала перекидатися через голову. Але поступово весь мій запал кудись випарувався, тому що там, за свіжо пофарбованим червоним поруччям заклично мерехтіло море, тихе й тепле, і я, звісно, встояти не могла.

Ми з батьком їздили в Імраю щоліта, починаючи з 1984-го, коли мені не було ще й трьох років. Ось мої найперші спогади: гойдалка під горіхом, оточена високою травою і маками; червона вохра та мигдаль; старий татарський будинок на території маяка — великий, прохолодний, із широкими верандами.

Коли я відновлюю в пам’яті цю тиху сонячну картину, хочеться обміняти решту років шляху до зрілості, який щойно почався, на дні, які відпливли в нескінченність, дні, коли я — маленька смаглява Адора — вибігала з прохолодного парадного, перестрибувала через дві сходинки, мчала крізь густу, прозору спеку до батька на зелену лаву під старим горіхом. Я пам’ятаю терпкий запах його сигарети, полуницю в чашці з червоними колами, сметану з цукром і пік Ай-Петрі, що розсікає небо між гіллям із недозрілими сливами, і маяк, пещений сонцем посеред лазурової блакиті, і мис, наступний за нашим, що разом із підніжжям Ай-Петрі вигнався далеко в море. Море… Ах, море! Всім не дано збагнути цього взаємного обожнювання — адже ніхто не втішав мене так, як ти… Ніхто не слухав тебе так, як я.

…«Тобі холодно?»

«Неприємно… вітер і вода».

«А рушник у тебе є?»

«Звичайно».

Я взяла в нього те, що він стелив на пісок, і витерлася. Потім простягла йому назад:

«На».

«Я — тільки обличчя».

Він стояв за метр від мене. Якось майже ніяково, дуже напружено. Було видно, що він сам страшенно нервує. Ми стояли, зовсім оголені, одне напроти одного, й море тихо плюскотіло метрів за два від нас.

...Хвилі… Хвилі… диктують ритм ніжності — я падаю в цю безодню. А кінця досі немає. Я і він… Море і хвилі. Сонце палить його гладеньку спину. Я її гладжу…

Скільки разів, Господи, ну скільки ж разів я пробігала в цьому своєму рожевому сарафані повз лаврові кущі та, ляпаючи в’єтнамками, підіймалася на веранду Старого Дому — де ніхто давно не мешкав і де був рай для дитячих ігор. Звідти вся Імрая вражаючою панорамою лягала до моїх ніг — збігала донизу, червоніла вкритими черепицею дахами та біліла фасадами. В ній доцвітали сади, шепотілися гаї та розпускалися олеандри, а за нею зводився із зеленого килима й кам’яних палаців витончений жіночний силует — моя демонічна Ай-Петрі. Її роздвоєний пік підпирав небо, її крила обіймали всю Імраю, від моря до моря, а на заході сходили за обрій клиночком мису… Там було повітря, таке прозоре та нерухоме, а життя — таке коротке й солодке…

Це було наше місце. Ми з батьком страждали на однакову манію — потяг не просто до моря, до гарного місця — е, ні, ми були чимось іще безнадійно прикуті до імрайських ландшафтів, які змінювалися що не метр, лякали несподіваними урвищами та пестили принадністю нових паркових куточків. Їх ми час від часу знаходили то тут, то там, хоча начебто вже знали всі околиці як свої п’ять пальців.

Ми наймали кімнату на першому поверсі досить великого будинку з оригінальним плануванням, з величезним похилим дахом за 33 кроки від білої вежі маяка. Вона була зовсім невисока і вночі нагадувала японський ліхтар із зеленим полум’ям.

Вищою радістю вважалися вечори, коли хтось «на вахті» брав мене «вмикати маяк». Я пам'ятаю цей колосальний круглий акваріум і заворожливе скляне диво, яке раптово спалахувало, оживаючи, і моє відображення у віконці на сходовому майданчику починало пульсувати смарагдовим світлом.

Вечорами наповнювалися імрайські парки й мріла на фіалковому небі перша зірка… Ай-Петрі втрачала денну виразність своїх урвищ, облизана ніччю, що підповзала, готувалась розчинити її в пітьмі. Я стояла на передостанній приступці гвинтових сходів і крізь купол, який іскрився відблисками світла, що танцювало під ним, дивилась, як закінчується ще один день. І почуття, зовсім дорослі, будили в мені щось тонке й гаряче, а воно змушувало моє серце битися частіше.

Я любила… Поки ще нікого, але моя душа вже тоді начебто про запас черпала всю щемливу насолоду цього вечора, даруючи відчуття, що попереду чекає тут на мене щось прекрасне.