Пробудження Лол В. Штайн

Вони обидві вбрані цього вечора в темні сукні, які їх видовжують, роблять їх худішими, більш подібними одну до одної в очах чоловіків. Татіана Карл, на відміну від того, коли вона буває зі своїми коханцями, має м’яку зачіску, відкинуту назад, яка майже торкається її плеча перев’язаною, важкою масою. Її сукня не стискає її тіло, як ті її суворі костюми, які вона носить удень. Сукня Лол, на відміну від Татіаниної, щільно обтягує її тіло та надає їй ще більше цієї слухняної скутості подорослішалої школярки. Вона зачесана, як завжди, — хвостик, зав’язаний над її потилицею — мабуть, вже десять років вона така. Цього вечора вона нафарбована, недбало, як на мене, занадто.

Усмішка Татіани, коли їй вдалося заволодіти Лол — я впізнаю її. Вона чекає на відвертість, вона сподівається на нове зізнання, зворушливе, але сумнівне, досить невміло брехливе для того, щоб вона це ясно зрозуміла.

Якщо на них подивитися, коли вони так сидять, зовсім поряд, можна легко повірити, що Татіана Карл є, разом зі мною, єдиною особою, яка не рахується з прихованою чи відкритою дивакуватістю Лол. Я так думаю.

Я наближаюся до їхнього острівка. Татіана мене ще не бачить.

Я зрозумів за порухом губ Татіани сенс запитання, яке вона поставила Лол. Слово «щастя» читалося в ньому.

— Твоє щастя? А це щастя?

Лол усміхається мені назустріч. Ходи сюди. Вона дає мені час ще більше наблизитись. По відношенню до Татіани, яка дивиться тільки на Лол, я знаходжуся під кутом. Я приходжу тихенько, я просковзую поміж іншими. Я підійшов достатньо близько, щоб чути. Я спиняюся. Проте Лол усе ще не відповідає. Вона зводить на мене очі з наміром повідомити Татіану про мою присутність. Це зроблено. Татіана швидко придушує певне роздратування: вона хоче бачити мене в Готелі де Буа, а не тут, із Лол В. Штайн.

Якщо дивитися здалека, ми видаємося байдужими.

Татіана і я, ми підстерігаємо відповідь Лол. Моє серце сильно б’ється, і я боюся, щоб Татіана цього не помітила, тільки вона це може зробити, помітити це хвилювання в крові свого коханого. Я майже доторкався до неї. Я відступив на крок. Вона нічого не помітила.

Лол зараз відповість. Я чекаю, готовий до всього. Хай покінчить вона зі мною так само, як вона відкрила мене. Вона відповідає. Моє серце засинає.

— Моє щастя тут.

Татіана повільно повертається до мене і, усміхнена, з надзвичайною витримкою вона бере мене за свідка цієї заяви її подруги.

— Як вона це добре каже. Ви почули?

— Вона це каже.

— Але так добре, ви так не вважаєте?

Тоді Татіана досліджує кімнату, галасливе зібрання в кінці вітальні, ці зовнішні ознаки існування Лол.

— Я багато думаю про тебе відтоді, коли я знов тебе побачила.

Дитячим рухом Лол прослідковує очима погляд Татіани навколо вітальні.

Вона не розуміє. Татіана стає повчаючою та ніжною.

— Але Жан, — каже вона, — і твої дівчата? Що ти робитимеш?

Лол сміється.

— Ти на них дивилася, так, ти дивилася саме на них!

Її сміх не може припинитися. Татіана закінчує тим, що теж починає сміятися, але болісно, вона більше не грає роль світської дами, я впізнаю ту жінку, яка телефонує мені ночами.

— Ти лякаєш мене, Лол.

Лол дивується. Її подив з усього розмаху підганяє страх, який не визнає Татіана. Вона розкрила брехню. Це зроблено. Вона запитує серйозно:

— Чого ти боїшся, Татіано?

Раптом Татіана перестає приховувати цей страх, але не визнає його істинний смисл.

— Я не знаю.

Лол знову оглядає вітальню та пояснює Татіані річ, відмінну від тієї, яку б воліла дізнатися Татіана. Вона знов починає говорити, і Татіана потрапляє до власної пастки, щодо щастя Лол В. Штайн.

— Але я нічого не хотіла, розумієш, Татіано, я нічого не хотіла з того, що є, що відбувається. Ніщо не тримає мене.

— А якби ви цього хотіли, чи не було б зараз усе так само?

Лол замислюється, і її вигляд, ніби вона щось шукає, її забудькувате удавання має досконалість мистецтва. Я знаю, що вона говорить казна-що:

— А все так само. У перший день усе було так само, як і тепер. Для мене.

Татіана зітхає, зітхає протяжно, жалісливо стогне, стогне на межі ридання.

— Але це щастя, це щастя, скажи, о! Розкажи мені трішки.

Я говорю:

— Лол В. Штайн, безперечно, мала його в собі, вже коли зустріла його.

З тією самою повільністю, що й мить тому, Татіана повернулася до мене. Я блідну. Завіса одразу ж відкрилася, при повороті Татіани Карл. Але як не дивно, недовіра не спрямована безпосередньо на Лол.

— Як ви можете знати такі речі про Лол?

Вона хоче сказати: як ви можете знати такі речі про жінку? Про жінку, яка могла б бути Лол?

Приглушений та різкий тон Татіани, такий самий, як буває іноді в Готелі де Буа. Лол устала. Звідки цей переляк? Вона робить рух, ніби хоче втекти, вона зараз залишить нас тут удвох.

— Не можна так говорити, не можна.

— Вибач, — каже Татіана. — Жак Гольд уже кілька днів перебуває в дивному стані. Він говорить казна-що.

По телефону вона мене запитала, чи я помічав між нами можливість не кохання, а лише любовного потягу, пізніше, пізніше.

— Чи ти можеш поводитися так, ніби є можливість того, що одного дня ти постараєшся і знайдеш мене новою, я зміню голос, сукні, я зріжу коси — нічого не залишиться.

Я не зрікся того, що для мене важливо. Я сказав їй, що люблю її. Вона повісила слухавку.

Лол заспокоєна. Татіана знову благає її.

— Скажи мені що-небудь про щастя, скажи мені це.

Лол запитує, без роздратування, м’яко:

— Навіщо, Татіано?

— Що за питання, Лол?

Тоді Лол намагається зібратися, її лице стискається, судомиться, і долаючи складність, вона намагається говорити про щастя.

— Того вечора, це було в сутінках, але вже задовго після заходу сонця. Тоді була одна мить набагато сильнішого світла, я не знаю чому, одна хвилина. Я не бачила прямо море. Я бачила його переді мною у свічаді на стіні. Я відчула дуже сильну спокусу піти туди, піти й подивитися.

Вона не продовжує. Я запитую:

— Ви туди пішли?

Про це Лол здогадується миттєво.

— Ні. Я в цьому впевнена, я не пішла тоді на пляж. Там був образ у свічаді.

Татіана забула про мене, зосередивши всю свою увагу на Лол. Вона бере її руку, цілує її.

— Говори ще, Лол.

— Я не пішла на пляж, я, — каже Лол.

Татіана не наполягає.

Лол здійснила коротку подорож до берега моря вчора вдень, ось чому я її не знайшов. Вона нічого не сказала. Брутальний образ житнього поля повертається до мене, я запитую себе до муки, я запитую себе, чого мені чекати? Чи я є, чи я стану жертвою омани самого її божевілля? Що шукала вона на березі моря, де мене немає? Яку поживу? Так далеко від мене? Якщо Татіана не поставить питання, я сам запитаю. Вона поставила питання.

— Куди ти ходила? Чи можна тебе спитати?

Лол говорить із легкою прикрістю, зверненою до Татіани Карл, чи я помиляюся знову?

— До Т. Біч.

Жан Бедфорд, певно, для того, щоб розбити єдність нашої групи, заводить програвач. Я не чекаю, я навіть не ставлю собі питання, я не розраховую, як мені чинити обачно, я запрошую Лол. Ми віддаляємося від Татіани, яка залишається сама.

Я танцюю надто повільно, і часто мої ноги втрачають гнучкість, я збиваюся з ритму. Лол підлаштовується, залишаючись неуважною до моїх помилок.

Татіана слідкує очима за нашим важким кружлянням. Нарешті П’єр Беньєр підходить до неї. Вони танцюють.

Вже сто років я тримаю Лол в обіймах. Я нечутно говорю з нею. Завдяки змінним рухам П’єра Беньєра, Татіана від нас захована, тож вона не може ні бачити, ні чути.

— Ви поїхали до моря?

— Вчора я їздила до Т. Біч.

— Чому ви нічого не сказали? Чому? Навіщо туди їхати?

— Я думала, що…

Вона не закінчує. Я м’яко наполягаю:

— Спробуйте сказати мені. Що…

— Ви б здогадалися.

— Це неможливо, мені необхідно бачити вас, це неможливо.