Пробудження Лол В. Штайн

— Як тільки він змінився, він мусив поїхати.

— Жінка, — каже Татіана, — то була Анн-Марі Штреттер, француженка, дружина французького консула в Калькутті.

— Вона померла?

— Ні, вона постаріла.

— Як ти знаєш?

— Іноді я бачу її влітку, вона проводить кілька днів у Т. Біч. Це кінець. Вона ніколи не покидала свого чоловіка. Те, що було між ними, певно, продовжувалося дуже недовго, кілька місяців.

— Кілька місяців, — повторює Лол.

Татіана бере її за руку, стишує голос.

— Слухай, Лол, послухай мене. Чому ти кажеш хибні речі. Ти це невмисно?

— Навколо мене, — знов починає Лол, — всі помилялися щодо істинних причин.

— Відповідай мені.

— Я брехала.

Я запитую:

— Коли?

— Весь час.

— Коли ти кричала?

Лол не намагається відступати, вона здається Татіані. Ми не рухаємось, не робимо жодного жесту, вони забули про нас.

— Ні. Не тоді.

— Ти хотіла, щоб вони залишилися?

— Тобто? — каже Лол.

— Чого ви бажаєте?

Лол замовкає. Ніхто не наполягає. Потім вона відповідає мені:

— Побачити їх.

Я виходжу на ґанок. Я чекаю на неї. Від першої хвилини, коли вони обіймалися перед терасою, я чекаю на Лол В. Штайн. Вона цього хоче. Цього вечора, затримуючи нас, вона грає з вогнем, це чекання, вона весь час відкладає його, схоже, що вона все ще чекає в Т. Біч того, що відбудеться тут. Я помиляюся. Куди ми йдемо з нею? Можна помилятися без кінця, але ось ні, я спиняюсь: вона хоче бачити, як приходить зі мною, насувається на нас, нас поглинає темрява завтрашнього дня, що стане ніччю в Т. Біч. Зовсім скоро, коли я поцілую її губи, двері відчиняються, я повернуся. П’єр Беньєр слухає, він більше не говорить про те, щоб піти, його замішання зникло.

— Він був молодший за неї, — каже Татіана, — але наприкінці ночі, здавалося, вони мали однаковий вік. Ми всі мали величезний вік, незліченний. Ти була найстаршою.

Кожного разу, коли одна з них говорить, ніби відкривається шлюз. Я знаю, що до останнього ніколи не дійде.

— А ти помітила, Татіано, танцюючи, вони говорили щось одне одному укінці?

— Я помітила, але я не почула.

— Я почула: можливо, вона помре.

— Ні. Ти весь час залишалася там, де ти була, біля мене, за зеленими рослинами, у глибині, ти не могла почути.

Лол повертається. Ось вона, раптом байдужа, неуважна.

— Отже, та жінка, яка пестила мою руку, то була ти, Татіано?

— То була я.

— Ах, ніхто, ніхто про це не подумав!

Я повертаюся. Вони обидві згадують, що я не втратив слова.

— Коли почало розвиднятися, він шукав тебе очима, але не знайшов. Ти це знала?

Лол нічого не знала.

Наближення до Лол не існувало. Не можна було наблизитися чи віддалитися від неї. Потрібно чекати, поки вона прийде шукати вас, поки вона забажає. Вона хоче, я це ясно розумію, щоб я зустрів її та побачив у певному просторі, який вона облаштовує тепер. У якому просторі? Він населений привидами з Т. Біч? А може, єдиною, яка вижила — Татіаною, захопленою в пастку хитрощами двадцяти жінок з іменем Лол? Чи він інакший? Зовсім скоро відбудеться моє представлення, сама Лол представить мене. Як вона проведе мене до себе?

— Я гадаю, що за десять років залишилося лише три особи, вони та я.

Я ще раз запитую:

— Ви чогось бажаєте?

З точнісінько таким само ваганням, з тією ж самою паузою, вона відповідає:

— Побачити їх.

Я все бачу. Я бачу саме кохання. Очі Лол поранені кинджалами світла: навкруги — чорне коло. Я бачу одночасно й світло, і темряву, що огортає її. Вона підходить до мене, весь час однаковою ходою. Вона не може просуватися ні швидше, ні повільніше. Найменша зміна в її русі здається мені катастрофою, остаточною поразкою нашої історії: ніхто не прийде на побачення.

Але чого я не знаю про себе самого до такої міри, і як через неї я зможу отримати пізнання? Хто буде там, у ту мить біля неї?

Вона приходить. Продовжує приходити навіть у присутності інших.

Ніхто не бачить, як вона просувається вперед.

Вона говорить ще про Майкла Річардсона, вони нарешті зрозуміли, вони намагалися вийти з бальної зали, помиляючись, направляючись до уявних дверей.

Коли вона говорить, коли вона рухається, дивиться або відволікається, у мене таке відчуття, ніби маю перед очима особистий та фундаментально розроблений спосіб брехати, величезне поле, але із межами зі сталі. Для нас, ця жінка бреше про Т. Біч, про С. Тахла, про цю вечірку, про мене, про нас, зовсім скоро вона брехатиме про нашу зустріч, я передбачаю це, вона бреше також про себе, про нас. Вона бреше тому, що розрив, у якому ми перебуваємо — вона і ми — його проголосила лише вона одна, — але мовчки — у такому потужному сні, що вона навіть не зафіксувала його віртуальність, і вона вже забула, що мала такий сон.

Я жадаю, як спраглий, пити це туманне та позбавлене смаку та кольору молоко слова, що йде від Лол В. Штайн, стати частиною брехні, яку говорить вона. Нехай вона забере мене, нехай нарешті все піде інакше після сьогоденної пригоди, нехай вона знищить мене до останку, я стану покірним, мов раб, нехай залишиться тільки надія бути знищеним до останку, бути покірним.

Западає довга тиша. Зростаюча увага, яку ми приділяємо одне одному, є її причиною. Ніхто цього не помічає, ще ніхто, ніхто? Чи я в тому впевнений?

Лол повільно іде до ґанку, повертається так само.

Коли я бачу її, я думаю, що, можливо, цього для мене достатньо — бачити її, і все зробиться так, що не потрібно буде іти далі у вчинках, у розмовах. Мої руки стають пасткою, у якій можна зробити її непорушною, припинити назавжди це її ходіння туди й назад, від одного краю часу до іншого.

— Вже так пізно, а П’єр устає так рано, — каже нарешті Татіана.

Вона подумала, що Лол, вийшовши, пропонує їм прощатися.

— О, ні, — каже Лол. — Коли я зачинила двері його кабінету, Жан навіть не звернув уваги, ні, я благаю тебе, Татіано.

— Ти вибачишся за нас перед ним, — каже Татіана. — Це не страшно.

Це сталося — розвиток подій вислизнув від мене. Я дивився на Лол: погляд Татіани тепер став важким. Все йде не так, як вона хотіла. Вона щойно це відкрила: Лол не сказала всього. І чи немає в кімнаті, між однією та іншим, чогось подібного до підземного руху, аромату отрути, якої вона боїться більше за будь-яку іншу, тут, у її присутності, чи утворився союз, з якого її виключено?

— Щось відбувається в цьому домі, Лол, — каже вона, вона намагається усміхатись. Чи, може, так тільки здається? Чи, може, ти чекала на когось, кого ти боялася о цій порі? Чому ти нас так затримуєш?

— Когось, хто прийде лише заради вас однієї, — каже П’єр Беньєр. Він сміється.

— О! Я не думаю, — каже Лол.

Вона насміхається в такий спосіб, який Татіані вже не подобається. Ні. Я все ще помиляюся. Татіана нічого не знає.

— Насправді, якщо ви хочете повернутися, ви можете це зробити. Просто, я б хотіла, щоб ми ще побули разом цього вечора.

— Ти приховуєш щось від нас, Лоло, — каже Татіана.

— Навіть якщо б Лол і розкрила цю таємницю, — каже П’єр Беньєр, — вона не була б тою, про яку вона думає зараз, навіть попри її волю, це буде інша таємниця…

Я чую, як я говорю:

— Досить!

Татіана залишається спокійною, я все ще помиляюся. Татіана каже:

— Вже так пізно, все так заплутується. Вибач його. Скажи нам щось.

Лол В. Штайн трохи відпочиває, здається. Вона втомлена перемогою, яка могла б бути надто легкою. Я знаю абсолютно певно, що мета цієї перемоги — це усунення ясності. Для інших, але не для нас, у цю мить вона мала надто веселі очі.

Вона каже це, не звертаючись ні до кого:

— Це щастя.

Вона червоніє. Вона сміється. Слово розважає її.

— Але тепер ви можете йти, — додає вона.

— Ти не можеш сказати чому? — запитує Татіана.

— Це не буде зрозуміло, це не буде корисним.

Татіана тупає ногою.

— Все ж таки, — каже Татіана. — Одне слово, Лол, про це щастя.