Пробудження Лол В. Штайн

— Розкішна шльондра. Татіана.

Вираз обличчя змінився. Зараз Лол має вимову, якої я в ній ще не знав, жалібна та гостра. Звір розлучений із лісом спить, він снить про екватор народження, у тремтінні, його сонячний сон плаче.

— Найкраща, найкраща від усіх, правда ж?

Я кажу:

— Найкраща.

Я підходжу до Лол В. Штайн. Я цілую її, лижу, відчуваю її, цілую її зуби. Вона не рухається. Вона стала вродливою. Вона каже:

— Який надзвичайний збіг.

Я не відповідаю. Я ще тримаю її далеко від себе, самотню, посеред вітальні. Здається, вона ще не помітила, що я віддалився. Я говорю ще:

— Я покину Татіану Карл.

Вона сповзає на підлогу, німа, вона має позу нескінченного благання.

— Я вас благаю, заклинаю вас — не робіть цього.

Я підбігаю до неї, піднімаю її. Інші могли б помилитися. Її лице не виражає жодного болю, але тільки впевненість.

— Що?

— Я вас благаю.

— Скажіть чому?

Вона каже:

— Я не хочу.

Нас ніби десь замкнули. Всі відлуння помирають. Поволі, дуже мало, я починаю ясно бачити. Я бачу стіни, гладенькі, у яких немає жодної розетки — щойно їх тут не було, вони тільки що звелися навколо нас. Якби мені запропонували рятуватися, я б не зрозумів. Моє незнання саме по собі було замкненим. Лол стоїть переді мною, вона знов благає, раптово мені набридає перекладати її.

— Я не покину Татіану Карл.

— Так. Ви маєте з нею ще раз зустрітися.

— У вівторок.

Скрипка замовкає. Вона зникає, залишаючи за собою зяючі кратери найближчого спогаду. Мене жахають усі інші люди, крім Лол.

— А ви? З вами? Коли?

Вона каже, що в середу, називає місце й годину.

Я не повертаюся до себе. У місті ще все закрите. Тож я іду до садиби Беньєрів, потім я заходжу до середини через хвіртку садівника. У вікні Татіани світиться. Я стукаю в шибку. Вона вже звикла. Вона вдягається дуже швидко. Зараз лише третя ранку. Вона все робить дуже тихенько, хоча, я в тому впевнений, П’єр Беньєр все знає. Але для неї дуже важливо робити все так, ніби це було таємницею. Вона гадає, що в С. Тахла її вважають за вірну дружину. Ця репутація їй дорога.

— А у вівторок? — питає вона.

— У вівторок також.

Я припаркував машину далеко від воріт. Ми йдемо до Готелю де Буа, поки ми були в садибі, всі ліхтарі вже згасли. У машині Татіана запитує:

— Якою була Лол після нашого відходу?

— Розважливою.

* * *

Коли я підійшов до вікна в Готелі де Буа, де я чекав на Татіану Карл, у вівторок, у призначену годину, то було наприкінці дня, мені здалося, що я побачив між підніжжям пагорба та готелем чиїсь неясні обриси, жінку, чия попеляста золотавість серед стебел жита не могла мене ввести в оману, і, хоча я був готовий до всього, я мав дуже бурхливе переживання, істинну природу якого я розпізнав не відразу: щось між сумнівом та жахом, відразою та радістю, спокусою кричати «обережно», рятуватися, відштовхнути назавжди чи назавжди віддатися коханню до всієї Лол В. Штайн. Я придушив крик, я молив Всевишнього про допомогу. Я вийшов, бігом кинувся до виходу, я повернувся, я кружляв кімнатою занадто самотній для того, щоб любити, або більше не любити, страждаючий, страждаючий від нікчемної недостатності мого єства, щоб пізнати цю подію.

Потім переживання трохи заспокоїлося, воно замкнулося саме на собі, я зміг уміщувати його в собі. Цей момент збігся з миттю, якої я відкрив, що вона також мала мене бачити.

Я брешу. Я не відходив від вікна, пересвідчившись, до сліз.

* * *

Раптом золотавість перестала бути такою самою, вона поворухнулася, потім завмерла. Я подумав, що вона, мабуть, помітила, що я відкрив її присутність.

Тож ми дивилися одне на одного. Я так подумав. Скільки часу?

Я повернув голову, майже виснажений, подивився на правий бік житнього поля, де її не було. Саме з того боку підходила Татіана, у своєму чорному костюмі. Вона сплатила таксистові й повільно йшла серед вільх.

Вона відкрила двері номера не стукавши, дуже тихенько. Я попрохав її підійти зі мною на хвильку до вікна. Татіана підійшла. Я показав їй пагорб та поле жита. Я стояв позад неї. Таким чином я показав їй Татіану.

— Ми ніколи не дивимось туди, але з цього боку готелю досить красиво.

Татіана нічого не побачила й повернулася вглиб кімнати.

— Ні, цей краєвид сумний.

Вона покликала мене.

— Немає там на що дивитися, ходи до мене.

Жодною мірою не жаліючи її, Жак Гольд приєднується до Татіани Карл.

Жак Гольд оволодів Татіаною Карл нещадно. Вона не чинила жодного опору, нічого не сказала, ні від чого не відмовилася, була в захваті від такого оволодіння.

Їхня насолода була великою та взаємною.

Ця мить абсолютного забуття Лол, ця мить, ця розпливчаста блискавка, в однорідному часі їі спостереження. Не маючи найменшої надії її відчути, Лол бажала її прожити. І вона її прожила.

Прив’язаний до неї, Жак Гольд не міг розійтися з Татіаною Карл. Він поговорив із нею. Татіана Карл була не певна в призначенні слів, які їй сказав Жак Гольд. Безперечно, вона не повірила, що вони були звернені до неї, ні до іншої жінки, відсутньої сьогодні, але ці слова виражали потребу його серця. Але чому саме цього разу, а не іншого? Татіана намагалася знайти відповідь у їхній історії.

— Татіано, ти моє життя, моє життя, Татіано.

Просторікування свого коханця цього дня Татіана слухала спочатку з насолодою, яку вона любить, — бути в обіймах чоловіка невизначеною жінкою.

— Татіано, я люблю тебе, я люблю тебе. Татіано.

Татіана погодилась, втішаюча, по-материнськи ніжна:

— Так, я тут, я з тобою.

Спочатку з утіхою, адже вона любить бачити, як вільно чоловіки почуваються поряд із нею, потім — раптово — відсторонена в згубному перлинному виблискуванні слів.

— Татіано, сестро моя, Татіано.

Почути те, що він сказав би, якби вона не була Татіаною, о! Таке солодке слово.

— Як оволодіти тобою ще більше, Татіано?

Мабуть, вже годину ми були там, усі втрьох, вона бачила, як ми по черзі з’являлися в обрамленні вікна — цього дзеркала, яке не відбивало нічого й перед яким вона, певно, з насолодою відчувала таке бажане усунення своєї особистості.

— Можливо, не знаючи того… — промовляє Татіана, — ти і я…

Нарешті настав вечір.

Жак Гольд почав знов і знов, і з усе більшою трудністю оволодівати Татіаною Карл. У якусь мить він почав безперервно говорити до іншої, якої не бачив, яка не чула його, але у зв’язку з якою він опинився дивним чином.

А потім прийшла мить, коли Жак Гольд уже не був здатен знову оволодіти Татіаною Карл.

Татіана Карл подумала, що він заснув. Вона його залишила для перепочинку, пригорнулася до нього. А він був за тисячу миль від цього місця. Ніде. Десь у полях. І він чекав, що знову, ще раз він захопить її. Але марно. Вона думала, що він спав, і говорила з ним:

— О ці слова, ти мав би мовчати, ці слова, які вони небезпечні.

Татіана Карл була засмучена. Вона не була тією, яку він міг би полюбити. Але чи не могла б вона бути нею, настільки ж, як і інша. Від самого початку було зрозуміло, що вона проста жінка із С. Тахла. І нічого більше. Нічого. Було ясно, що вона не вважала, що приголомшлива зміна Майкла Річардсона щось означала в цьому рішенні. Але яка прикрість раптом — ці слова почуття. Втрачені. Можливо.

Цього вечора, вперше після балу в Т. Біч, каже Татіана, вона знов віднайшла, відчула в роті той самий смак, смак цукру серця.

Я повернувся до вікна, вона все ще була там, там, у полі, самотня і непомітна ні для кого. Я дізнався це про неї в ту ж мить, коли дізнався про моє кохання до неї — її безмежна самодостатність із дитинними руками.

Він знов повернувся до ліжка, ліг біля Татіани Карл. Вони обійнялися серед свіжості вечора, що народжувався. Через відкрите вікно було чути аромат жита. Він сказав це Татіані.