Пробудження Лол В. Штайн

— У певному стані зникає всякий слід почуття. Я вас не кохаю, коли замовкаю в певний спосіб. Ви помітили?

— Я помітив.

Вона потягається, вона сміється.

— І потім я знов починаю дихати, — каже вона.

Я маю зустрітися з Татіаною в четвер о п’ятій. Я їй кажу це.

* * *

Отже, цей обід у Лол відбувся. Туди було запрошено ще три особи, з якими не були знайомі ні Беньєри, ні я. Літня пані, викладач у консерваторії Ю. Бриджу, двоє її дітей, молодий чоловік та молода жінка, на чийого чоловіка, вочевидь, дуже чекав Жан Бедфорд, і який мав з’явитися лише після вечері.

Я прийшов останнім.

Я не призначив зустрічі з нею. У ту мить, коли вона сідала на потяг, вона сказала, що ми призначимо її цього вечора. Я чекаю.

Вечеря відносно мовчазна. Лол не чинить жодного зусилля для того, щоб вона була менш мовчазною. Можливо, вона цього навіть не помічає. Упродовж усього вечора вона не завдає собі клопоту, щоб пояснити, хай навіть віддаленим натяком, чому вона нас тут зібрала. Чому? Мабуть, ми єдині люди, яких вона знає достатньо, щоб запросити до себе. Якщо Жан Бедфорд і має друзів, то переважно серед музикантів, я знаю від Татіани, що він зустрічається з ними без дружини, не вдома. Лол зібрала разом усіх своїх знайомих, це очевидно. Але навіщо?

Між літньою пані та Жаном Бедфордом точиться тиха, не помітна для інших, бесіда. Я чую: «Якби молоді було відомо про наші концерти, повірте мені, ми мали б повні зали». Молода жінка говорить із П’єром Беньєром. Я чую: «Париж у жовтні». Потім: «…Я нарешті зважилася на це».

І знову Татіана Карл, Лол В. Штайн і я — ми збираємося разом: ми мовчимо. Цієї ночі Татіана телефонувала мені. Вчора я шукав Лол і не знайшов її ні в місті, ні вдома. У вітальні, де вона зазвичай збирається зі своїми дівчатами, світло не вмикалося… Я погано спав, весь час перебував у тому самому сумніві, який розвіює тільки день, що хтось щось помітить, що їй більше не дозволять виходити одній у С. Тахла.

Здається, Татіана нетерпляче чекає завершення вечері, вона занепокоєна. Мені видається, що вона має щось спитати в Лол.

Ми весь час мовчимо, майже повністю. Татіана запитує в Лол, де вона збирається провести відпустку. У Франції, відказує Лол. Ми знов мовчимо. Татіана дивиться на нас, по черзі, вона, певно, помітила, що та увага, яку ми приділяли одне одному того разу, у Лол, зникла. Від нашого останнього побачення в Готелі де Буа — я часто сам проходжу на вечерю до Беньєрів — вона більше не говорила зі мною про Лол.

Розмова поступово стає спільною. Господині ставлять питання. Три запрошені особи перебувають із нею в дуже приязному знайомстві. З нею поводяться трішки лагідніше, ніж того вимагають її слова, або відповіді. У цій ніжній приязні — за нею спостерігає також її чоловік — я бачу ознаку минулої та майбутньої тривоги, постійної тривоги, у якій мають жити всі її близькі. До неї говорять тому, що так треба, але її відповідей бояться. Чи цього вечора тривога помітніша, ніж завжди? Не знаю. Якщо це не так, мене ця тривога заспокоює, я бачу в ній підтвердження того, що сказала мені Лол про свого чоловіка: ні Жан Бедфорд і ніхто інший ні про що не підозрює. Тоді, єдиний його клопіт, видається, — це завадити своїй дружині сказати щось небезпечне на людях. Особливо цього вечора. Він дивився несхвально на цю вечірку, яку він усе ж таки дозволив Лол організувати. Якщо він стережеться когось, то це Татіана Карл, наполегливий погляд Татіани на його дружину — я добре це бачу, я часто дивлюся на нього — він його помітив. Він не забуває про Лол, коли говорить про свої концерти з літньою пані. Він кохає Лол. Але позбавлений її, він, мабуть, так і залишиться люб’язним. Потяг — як це не дивно, — який викликає в нас двох Лол В. Штайн, скоріше віддаляє мене від нього. Я не думаю, що він знає її якось інакше, ніж через поголос про її колишнє божевілля, певно, він гадає, що володіє жінкою, сповненою несподіваних принад, з яких не найменшим елементом є загроза. Він думає, що захищає свою дружину.

У мертвий час вечері, коли очевидна знепліднююча абсурдність ініціативи Лол розповсюджується ніби дим, моє кохання показалося, я відчув, що воно видиме і що його, попри мої зусилля, побачила Татіана Карл. Але Татіана ще сумнівалася.

Тоді говорили про попередній дім Бедфордів, про парк.

Лол праворуч від мене, між П’єром Беньєром та мною. Раптом вона наближає своє лице до мене, не дивлячись, без виразу, так, ніби вона збиралася поставити мені питання, яке не звучить. І так, така близька, вона запитує в пані, яка сидить із протилежного боку столу:

— Чи в парку знов з’явилися діти?

Я відчував його присутність праворуч від себе, коли лише відстань витягнутої руки відділяла мене від її обличчя — гірке вістря, незмінне вістря кохання раптом вийшло, постало з неясної ідеї сукупності. Саме тоді моє дихання перервалося. Люди задихаються, коли є занадто багато повітря. Це помітила Татіана. Лол також. Вона дуже повільно відступила. Брехню знов було приховано. Я знов заспокоївся. Татіана, напевно, йде від версії про хворобливу неуважність Лол до думки про вчинок не зовсім нерозважливий — сенс якого вона ще не знає. Літня пані нічого не побачила, вона відповідає:

— Так, зараз до парку приходять діти. Вони жахливі.

— Отже, ті маленькі квітники, що я висаджувала перед тим, як поїхати?

— Мені шкода, Лол.

Лол дивується. Вона бажає втручання до вічного повторення життя.

— Після перебування в будинках люди мають їх знищувати. Деякі так і роблять.

Пані зауважує Лол із люб’язною іронією, що інші люди можуть потребувати житла, яке ви залишаєте. Лол починає сміятися, сміятися. Цей сміх підкоряє мене, потім він захоплює Татіану.

Той парк, у якому виросли її дівчата, здається, вона багато займалася ним протягом десяти років. Вона залишила його новим власникам у досконалому стані. Друзі-музиканти дуже хвалили її квітники та дерева. Цей парк був подарований Лол на десять років, щоб вона була тут цього вечора, дивовижно захищена у своїй відмінності від тих, які їй його подарували.

Чи не бракує їй того будинку? Запитує її молода жінка, того красивого й великого будинку в Ю. Бриджі? Лол не відповідає одразу, всі дивляться на неї, щось майнуло в її очах, ніби тремтіння. Вона завмирає під нападом того, що проходить у ній, що це? Незнані версії, дикі, дикі птахи її життя — що ми знаємо про це? — які перетинають її з боку в бік, вриваються в неї. А потім вітер цього польоту стихає? Вона відповідає, що не знає, чи колись там мешкала. Фраза не завершена. Дві секунди минають, вона спохопилася, і каже, сміючись, що це жарт, такий спосіб сказати, що їй більше подобається бути тут, у С. Тахла, ніж у Ю. Бриджі. Ніхто не помічає, вона чітко вимовляє: С. Тахла, Ю. Бридж. Вона сміється дещо занадто, дає трохи більше пояснень. Я страждаю, але тільки трохи, кожен боїться, але трохи. Лол замовкає. Татіана, безперечно, упевнилася у своїй версії походження неуважності. Лол усе ще хвора.

Запрошені встали з-за столу.

Разом із двома друзями з’являється чоловік молодої жінки. Він продовжує в Ю. Бриджі музичні вечори, які започаткував Жан Бедфорд. Вони не бачилися вже давно, вони спілкуються з великою приємністю. Ритм вечора перестає бути млявим, ми тепер достатньо численні для того, щоб наші переміщення одне до одного проходили непоміченими для більшості, крім Татіани Карл.

Можливо, не так уже й нерозважливо Лол зібрала нас цього вечора, можливо, для того, щоб побачити нас разом, Татіану та мене, щоб побачити, які наші справи після її вторгнення в моє життя. Я нічого не знаю.

Лол опиняється полоненою в огортаючому русі Татіани. Я думаю про ніч, коли її зустрів Жан Бедфорд: Татіана, все ще продовжуючи говорити з нею, досить вправно, щоб Лол не помітила, загороджує їй прохід, Татіана заважає їй таким чином підійти до інших гостей, вона забирає її з їхньої групи, забирає із собою, ізолює її. Це відбувається за якісь двадцять хвилин. Здається, Лол почувається добре саме там, де вона є, з Татіаною, у іншому кінці вітальні, вона сидить за маленьким столиком між ґанком та вікном, через яке, іншого вечора, на неї дивився я.