Пробудження Лол В. Штайн

— Але це вийшло саме собою. Ми говорили про тебе, про твоє життя, про твій порядок, від якого, здається, він дещо страждає. Ти знала це?

— Він мені ніколи нічого не говорив про це. Я не пам’ятаю. — додає Лол. — Мені здається, що він щасливий, коли я виходжу. — І Лол додає ще: — Послухай музику, і те, як вони грають там, у більярдній. Вони також про нас зовсім забули. Ми не часто приймаємо в себе людей, особливо так пізно. Як же я люблю це, бачиш.

— Ти хотіла тоді купити кущі, чи не так? Саджанці для загорожі? — запитує цього разу занадто природно Татіана.

— Один приятель Жана сказав мені, що в цьому регіоні іноді вдавалося виростити гранати. Тож я почала шукати.

— Один шанс із тисячі знайти їх, Лол.

— Ні, — каже Лол серйозно, — жодного.

Ця брехня не бентежить Татіану, навпаки. Лол В. Штайн бреше. Обережна, цього разу з пересторогами, щоб змінити манеру, Татіана ризикує зайти в іншу сферу, ще далі.

— Чи ми дійсно були такими близькими подругами в тому коледжі? На тій фотографії, які ми?

Лол робить зажурений вигляд:

— Я знову її десь загубила, — сказала вона.

Татіана тепер це знає: Лол В. Штайн бреше й Татіані Карл. Її брехня є брутальною, незрозумілою, незбагненно неясною. Лол усміхається до Татіани. Здається, що Татіані починає здаватися, що вона зараз відмовиться.

— Я вже й не пам’ятаю, чи ми так уже й дружили, — каже Лол.

— У коледжі, — каже Татіана. — Коледж, ти не пам’ятаєш?

Татіана дивиться, не відводячи очей, на Лол: чи відштовхне вона її назавжди, чи, навпаки, знову зустрінеться з нею, зустрінеться з нею знову, з тією ж пристрастю? Лол усміхається їй, весь час байдужа. Чи вона зараз знаходиться поряд зі мною, по той бік вікна? Чи деінде?

— Я не пригадую, — каже вона. — Ніякої дружби. Нічого такого.

Здається, вона розуміє, що потрібно було б бути обережнішою, що вона лякається того, що має відбутися потім. Я бачу це, її очі шукають мої. Татіана все ще нічого не помічає. Вона говорить, вона бреше у свою чергу, вона намагається:

— Я не знаю, чи я з тобою зустрічатимуся так часто, як ти того, начебто, хочеш.

Лол починає благати.

— О, — каже вона, — ти побачиш ще, ти побачиш, Татіано, ти ще звикнеш до мене.

— У мене є коханці, — каже Татіана. — Мої коханці займають увесь мій вільний час, повністю. Я бажаю, щоб це так і було.

Лол сідає. Безсила журба читається в її погляді.

— Ці слова, — каже вона тихо, — Татіано, я й не знала, що ти їх вживаєш.

Вона підводиться. Вона віддаляється від Татіани навшпиньках, так, ніби зовсім поряд треба було оберігати сон дитини. Татіана йде за нею, трохи пригнічена тим, що видається їй посиленням смутку Лол. Вони коло вікна, дуже близько від мене:

— Як тобі цей наш друг, Жак Гольд?

Лол повертається до парку. Її голос, невиразний, речитативний, звучить гучніше.

— Найкращий з усіх чоловіків помер для мене. Я не маю ніякого враження.

Вони замовкають. Я бачу їх зі спини, обрамлених завісою дверей. Татіана шепоче:

— Після стількох років я хотіла запитати тебе, чи…

Я не чую кінця фрази Татіани, тому що я просуваюся до ґанку, де Лол тепер стоїть спиною до саду. Голос Лол увесь час ясний, дзвінкий. Вона хоче уникнути таємниці, зробивши її публічною.

— Я не знаю, — каже вона, — я не знаю, чи я ще про це думатиму.

Вона повертається, говорить, майже не зупиняючись:

— Ось і пан Жак Гольд, ви не були в більярдній?

— Я щойно звідти.

Я виходжу на світло. Татіані все видається природнім.

— Здається, вам холодно, — каже вона мені. — Лол запрошує нас зайти. — Вона подає мені черрі, яке я випиваю.

Татіана задумлива. Може, вона занепокоєна, але тільки трішки, через те, що я з’явився надто рано? Ні, вона надто багато думає про Лол, щоб це було правдою. Лол, склавши руки на колінах, нахиливши тіло вперед, у знайомій позі звертається до неї.

— Про кохання, — каже вона, — я пам’ятаю.

Татіана фіксує пустоту.

— Цей бал! О! Лол, цей бал!

Лол, не змінюючи позу, фіксує ту саму пустоту, що й Татіана.

— Як? — питає вона. — Як ти знаєш?

Татіана вагається. Нарешті вона вигукує.

— Але, Лол, я всю ніч залишалася коло тебе.

Лол не дивується, навіть не намагається згадати — марно.

— О! Це була ти, — каже вона. — Я забула.

Чи вірить у це Татіана? Вона вагається, стежить за Лол, знемагаючи, отримавши підтвердження навіть більшого, ніж її сподівання. Тож Лол запитує, з розпорошеною цікавістю, столітня емігрантка своєї юності:

— Я страждала? Скажи мені, Татіано, я ніколи не знала.

Татіана каже:

— Ні.

Вона довго хитає головою.

— Ні. Я твій єдиний свідок. Я можу це сказати: ні. Ти їм усміхалася. Ти не страждала.

Лол стискає пальцями свої щоки. Обидві вони замкнулися в цьому балу й забули про мене.

— Я пам’ятаю, — каже вона, — я мусила усміхатися.

Я обходжу навколо них по кімнаті. Вони замовкають.

Я виходжу. Я йду шукати П’єра в більярдній.

— Вони чекають на нас.

— Я шукав вас.

— Я був у парку. Ходімо.

— Ви гадаєте?

— Я гадаю, що їм байдуже, чи говоритимуть вони в нашій присутності. Можливо, вони б навіть воліли говорити при нас.

Ми заходимо до вітальні. Вони все ще мовчать.

— Ви не кличете Жана Бедфорда?

Лол устає, проходить до вестибюля, зачиняє двері — звук скрипки одразу приглушується.

— Він воліє бути далеко від нас цього вечора.

Вона подає нам черрі, бере собі ще. П’єр Беньєр випиває залпом, тиша його лякає, він погано зносить її.

— Я в розпорядженні Татіани, щоб поїхати, — каже він, — коли вона забажає.

— О! ні, — благає Лол.

Я не сідаю, я блукаю кімнатою, не відводячи від неї очей. Все мало б бути очевидним. Але Татіана занурена в бал Т. Біч. Вона не має бажання йти звідси, вона не відповіла своєму чоловікові. Це був також бал Татіани. Вона знову переглядає його, вона не бачить навколо себе жодної особи з присутніх.

— Жан усе більше й більше любить музику, — говорить Лол. — Іноді він грає до ранку. Це трапляється з кожним разом частіше.

— Це людина, про яку говорять, говорять про його концерти, — каже П’єр Беньєр. — Рідко трапляється бенкет, вечірка, де б про нього не говорили.

— Це майже правда, — кажу я.

Лол говорить, щоб затримати їх, щоб затримати мене, намагається полегшити собі задачу. Татіана не слухає.

Лол сідає на краєчок стільця, готова піднятися, якщо хтось дасть сигнал про відхід. Вона каже:

— Жан одружився за цікавих обставин. Мабуть, через це також люди говорять про нього, вони згадують про наше одруження.

Тоді я запитую в Татіани:

— А яким був Майкл Річардсон?

Вони, не здивовані, дивляться одна на одну без кінця, без кінця вирішують неможливість розказати, усвідомити ці миті, цю ніч, глибина якої відома тільки їм, години якої спадали, вони бачили, одна по одній, до останньої, яка знайшла кохання, змінене руками, іменами, помилкою.

— Він ніколи не повертався, ніколи, — каже Татіана. — Яка ніч!

— Повертався?

— Він нічого не має в Т. Біч. Його батьки померли. Спадок він продав також не повертаючись.

— Я знала, — каже Лол.

Вони говорять між собою. Скрипка продовжує грати. Напевно, Жан Бедфорд грає також для того, щоб не бути з нами цього вечора.

— Можливо, він помер?

— Можливо. Ти його любила, як саме життя.

Лол робить легку гримаску сумніву.

— А чому приходила поліція?

Татіана дивиться на нас, дещо приголомшена, розгублена: цього вона не знала.

— Ні, твоя мати говорила про це, але поліція не приходила.

Вона задумалася. І саме тоді неясність повертається. Але вона повертається лише на бал.

— Проте мені здавалося. Було необхідно, щоб він поїхав?

— Коли?

— Вранці?

Лол прожила всю свою юність тут, у С. Тахла, її батько був німець за походженням, він був викладачем історії в університеті, її мати була родом зі С. Тахла, Лол має брата, що старший за неї на дев’ять років, він живе в Парижі, вона не говорить про цього свого єдиного родича. Лол зустріла чоловіка з Т. Біч під час своїх шкільних канікул одного ранку на кортах. Він мав двадцять п’ять років, єдиний син великих землевласників в околицях, без роботи, освічений, блискучий, занадто блискучий, з похмурим настроєм. Лол покохала Майкла Річардсона, відколи побачила.