Пробудження Лол В. Штайн

Ось Татіана. Чи помітила вона, що я щось дуже квапливо повторив? Ми замовкаємо. Потім, ще раз — коли ми знаходимося лише під теплим, ледь заінтригованим поглядом Жана Бедфорда.

У моїх обіймах Лол розгублена — вона перестає йти за мною в танці — раптом обважніла.

— Ми поїдемо разом до Т. Біч, якщо ваша ласка, післязавтра.

— Надовго?

— На один день, можливо.

Ми маємо зустрітися на вокзалі, рано-вранці. Вона називає мені точну годину. Я маю поговорити з П’єром Беньєром, щоб попередити його про мою відсутність. Чи маю я це зробити?

Я вигадую:

Вони все ще мовчать, думає Татіана. Я звикла, що я вмію змусити його поринути в німотне та сумовите отупіння, він виходить із нього із зусиллям, воно йому подобається. Але це мовчання, яке він споглядає зараз разом із Лол В. Штайн, я не думаю, що колись бачила, як він споглядає його зі мною, навіть уперше, коли він прийшов до мене одного дня, коли не було П’єра й коли він забрав мене, не кажучи ні слова, до Готелю де Буа. Ось чого я не розумію: цей чоловік, який поступово зникає, каже, що любить, бажає, хоче знову побачити, зникає ще більше, тією мірою, якою він це каже. Певно, я маю невеликий жар. Все покидає мене життя моє, життя моє.

І знову, без сміливості та оригінальності, але акуратно, Лол танцює, іде за мною. Коли Татіана не бачить, я трохи відштовхую її, щоб бачити її очі. Я бачу їх: прозорість зоріє на мене. І знову я не бачу. Я притис її до себе, вона не опирається, ніхто нас не помічає, я так думаю. Прозорість пройшла крізь мене, я все ще бачу її, тепер — як осілу пару, вона перетворилася на інше, щось більш туманне, нескінченне, потім вона знов перейде до іншого стану, який я ніколи не збагну, без кінця.

— Лол Валері Штайн?

— О, так.

Я зробив їй боляче. Я відчув це на моїй шиї, коли вона сказала те гаряче «о».

— Треба буде з цим покінчити. Коли?

Вона не відповідає. Нагляд Татіани розпочинається знов.

Я вигадую: Татіана говорить до П’єра Беньєра:

— Потрібно буде, щоб я поговорила про Лол із Жаком Гольдом. Чи помиляється П’єр Беньєр щодо істинного мотиву дружини? Він виявляє до Татіани кохання, що витримало багато випробувань, почуття, яке він зберігає, яке він зберігатиме до смерті, вони міцно пов’язані, їхня родина міцна й міцніша за багато інших родин, вона вистояла перед усіма вітрами. У житті Татіани перша й остання, нагальна необхідність, від якої немислимо звільнитися — це завжди повертатися, П’єр Беньєр — це її повернення, її перепочинок, її єдина постійність.

Я вигадую:

Цього вечора П’єр Беньєр помічає, притуливши вухо до стіни, надірваність у голосі своєї дружини, надірваність, яку Лол відчуває весь час.

Їхню близькість у цей самий момент їхнього існування забезпечую я, хоча ніколи між ними не постане це питання.

П’єр Беньєр каже:

— Лол В. Штайн усе ще хвора, ви побачили, за столом, ця відсутність, як це було вражаюче, і, очевидно, саме це цікавить Жака Гольда.

— Ви вважаєте? Але чи готова вона до такої зацікавленості?

П’єр Беньєр утішає:

— Сердешна. Але що вдієш?

П’єр Беньєр стискає свою дружину в обіймах, він хоче завадити стражданню, яке лише починається, захопити її тіло. Він каже:

— Як на мене, я нічого не помітив між ними, нічого, окрім цієї цікавості, про яку я вам сказав.

Татіана дещо втрачає терпіння, але не показує цього.

— Якби ви за ними добре наглядали.

— Я зроблю це.

Нова платівка замінила першу. Пари не розлучилися. Вони в іншому кінці вітальні. І раптом привертати увагу почала не їхня незграбність, яка тепер не є також явною, а вираз їхніх облич, коли вони танцюють. Ні приязний, ні ґречний, ні зануджений вираз, який є — Татіана має рацію — виразом чіткого виконання задушливої стриманості. Особливо коли Жак Гольд говорить до Лол і коли вона відповідає йому, так, щоб нічого в цій стриманості не змінилося, не змусило здогадатися трохи про природу поставленого питання чи природу відповіді, яку йому буде дано.

Лол відповідає мені:

— Якби ж то знати як.

Я забув Татіану Карл. Я вчинив цей злочин. Я був у потязі, вона була переді мною, годинами ми вже їхали до Т. Біч.

— Навіщо їхати туди зараз?

— Зараз літо. Найкращий для цього час.

Оскільки я не відповідаю їй, вона пояснює мені.

— І потім потрібно швидко їхати, Татіана прив’язалася до вас.

Вона спиняється. Лол, чи воліла б вона, щоб те, що я вигадую, відбулося між П’єром Беньєром і Татіаною?

— Ви цього хотіли?

— Так. Але ви також, напевно. Вона не мала нічого знати.

Майже світська жінка, вона могла б заспокоїти менш прискіпливих спостерігачів, ніж Татіана й П’єр Беньєр.

— Я можу помилятися. Можливо, все досконало.

— Навіщо ще раз їхати до Т. Біч?

— Для мене.

П’єр Беньєр привітно всміхається мені. На дні цієї усмішки — тепер переконаність, пересторога, якщо завтра Татіана заплаче, мене буде звільнено зі служби в лікарні департаменту. Я вигадую, що П’єр Беньєр бреше.

— Ви вигадуєте, — говорить він своїй дружині. — Він абсолютно байдужий до Лол В. Штайн. Він майже не слухає, що вона йому говорить.

Татіана Карл виявляється оточеною брехнею, у неї голова йде обертом і її затоплює думка про смерть, прохолодною водою хай ллється вона на цей опік, хай прийде вона вкрити цей сором, хай прийде вона, тоді здійсниться правда. Яка правда? Татіана зітхає. Танець скінчився.

Я танцював із жінкою з Ю. Бриджу, я говорив із нею, і я вчинив цей злочин, з полегшенням, я вчинив його. І Татіана мала бути певною, що це була Лол В. Штайн. Але те, що я бачу цікавого в Лол В. Штайн, чи відкрив би я його сам, хіба не вона сама мені його показала, чи не було це її справою? Єдиною за всі роки новиною для Татіани, зрадженої того вечора, було страждання. Я вигадую, що ця новина гризе їй серце, відкриває шлюзи поту в гущавині розкішної шевелюри, позбавляє погляд його гордовитої невтішності, обмежує її, змушує похитнутися її вчорашній песимізм — хто знає? Можливо, білий прапор закоханих, які здійснюють свою першу подорож, промайне дуже близько й до мого дому.

Татіана обминає гостей, підходить, запрошує мене на цей танець, що починається.

Я танцюю з Татіаною Карл.

Лол сидить біля патефона. Здається, тільки вона не помітила. Платівки проходять через її руки, вона видається зневіреною. Ось що я думаю про Лол В. Штайн — того вечора, речі уточнюються навколо неї, і вона помічає в них раптом гострі краї, залишки, що тиняються по всьому світі, які крутяться, це сміття, вже наполовину згризене щурами, біль Татіани, вона бачить це, вона охоплена скрізь відчуттям, що можна підсковзнутися на цьому слизі. Вона вірила, що таке було можливо, щоб час поперемінно наповнювався та звільнявся, щоб він наповнювався та звільнявся, а потім, щоб він був знову готовим до вжитку, завжди, вона ще так думає, вона так буде думати завжди, і ніколи вона не одужає.

Татіана говорить мені про Лол тихим голосом, квапливо:

— Коли Лол говорить про щастя, про що вона говорить?

Я не брехав.

— Я не знаю.

— Але що з тобою, що з тобою?

Непристойно, вперше від початку її зв’язку з Жаком Гольдом, Татіана Карл у присутності свого чоловіка піднімає своє лице до свого коханця, так близько, що він міг би торкнутися губами її очей. Я кажу:

— Я люблю тебе.

Коли він вимовив це, його губи лишилися напіввідкритими, щоб ці слова могли пролитися до останньої краплини. Але потрібно буде знов розпочати, якщо буде ще раз дано наказ. Татіана побачила, що його погляд, під опущеними повіками, було спрямовано, більше ніж коли-небудь, поряд із нею, туди, де вона не знаходиться, до немічних рук Лол В. Штайн, що лежали на платівках.

Цього ранку по телефону я їй вже це сказав.

Вона здригається під ударом тяжкої образи, але удар уже нанесено, Татіану вбито. Коли вона їх знаходить, Татіана Карл бере ці слова, сьогодні вона відбивається, але вона їх почула.

— Брехун, брехун.