Пробудження Лол В. Штайн

Я кружляю навколо більярду. Вікна, що виходять у парк, відчинено. Великі двері, що ведуть прямо на газон, також. Ця кімната суміжна з кімнатою Жана Бедфорда. Лол і Татіана можуть, як і ми, чути скрипку, але не так голосно. Вестибюль відділяє їх від двох кімнат, де залишилися чоловіки. Вони також мають чути глухі удари більярдних куль одна об одну. Вправи Жана Бедфорда дуже різкі. Їхня монотонна несамовитість є розгублено музичною, спів самого інструменту.

Незважаючи на хорошу погоду, Лол зачинила вікна вітальні, що суперечило її звичці. Коли ми прийшли до будинку, що поринув у темряву, зі своїми відкритими вікнами, вона сказала Татіані, яка здивувалася, що вона робила так у цю пору року. Цього вечора, ні. Чому? Напевно, це Татіана попросила її. І це саме Татіана має сьогодні розкрити своє серце перед Лол, серце, про яке ми ніколи не говоримо разом. Татіана, а не Лол. Я це знаю.

Лол показала Татіані своїх трьох дітей, які спали. Було чутно їхній стриманий сміх, що злітав між поверхами. А потім вони знову спустилися до вітальні. Ми вже були в більярдній. Я не знаю, чи Лол здивувалася, не побачивши нас. Ми почули, як зачинялися три віконниці.

Вона, з іншого боку вестибюлю, і я, тут, у цій кімнаті для ігор, де я ходжу, ми чекаємо на ту мить, коли знову побачимося.

П’єса була смішною. Вони сміялися. Тричі ми, Лол і я, сміялися одні. У антракті, у майже непомітному обміні репліками, коли я проходив повз них, я зрозумів, що Татіана та Жан Бедфорд говорили про Лол.

Я виходжу з кімнати для більярду. П’єр Беньєр не звертає на це уваги. Загалом, ми не прагнемо залишатися довгий час наодинці через Татіану. Я не думаю, що П’єр нічого не знає, як це стверджує Татіана. Я обходжу будинок за кілька кроків і ось я вже за одним із бічних вікон вітальні.

Лол сидить навпроти цього вікна. Вона мене ще не бачить. Вітальня не така велика, як більярдна кімната, вмебльована розрізненими кріслами, дуже великим сервантом із чорного дерева, у якому знаходяться книги та колекція метеликів. Стіни голі, білі. Все сяє педантичною чистотою і прямокутним порядком, більшість крісел стоять уздовж стіни, світло падає зі стелі, його недостатньо.

Лол піднімається й пропонує скляночку черрі Татіані. Вона ж іще не п’є. Татіана, певно, вже на межі зізнання. Вона говорить, робить паузи, опускає очі, говорить щось, але це ще не воно. Лол рухається, намагається відбивати удар. Вона не хоче відвертих зізнань Татіани, здається, вони були б для неї незручними, вона може лише зізнаватися сама. Ми в її руках? Чому? Як? Я нічого не знаю.

Я зустрінуся з Татіаною в Готелі де Буа лише за два дні, післязавтра. Я б хотів, щоб це сталося цього вечора, після цього візиту до Лол. Гадаю, що цього вечора мою жагу Татіани було б вгамовано назавжди. Завдання було б виконане, яким би воно не було, яким би тяжким, складним, довготривалим, виснажливим не було воно. Тоді я був би перед упевненістю.

Якою впевненістю? Вона мала б стосуватися Лол, але я не знаю, яким чином, який сенс вона повинна мати, який простір Лол, фізичний чи душевний, має розкритися внаслідок мого вдоволеного бажання Татіани, я навіть не намагаюся про це дізнатися більше.

Ось Татіана підводиться, щось палко говорить. Тоді Лол спочатку віддаляється від неї, потім — повертається, підходить до Татіани й легко пестить її волосся.

До останньої хвилини я намагався затягти Татіану до Готелю де Буа, тоді, як мені було необхідно побачити Лол. Я не можу так вчинити з подругою, сказала Татіана, після такої довгої розлуки, після такого минулого, і ця її вразливість також, ти помітив її? Я не можу не піти до неї. Татіана повірила в мою щирість. Зовсім скоро, зовсім скоро я заволодію всією Татіаною Карл, повністю, до кінця.

Лол усе ще пестить волосся Татіани. Спочатку вона дивиться на неї прискіпливо, потім її погляд стає відсутнім, вона наосліп пестить того, кого хоче впізнати. Тепер відступає Татіана. Лол піднімає очі, і я бачу, як її губи промовляють — Татіана Карл. Її погляд неясний та ніжний. Цей погляд, який був призначений Татіані, падає на мене: вона помічає мене за вікном. Вона не показує жодної емоції. Татіана нічого не помічає. Вона робить кілька кроків до Татіани, вона повертається, вона легко обіймає її і, невідчутно, вона відводить її до дверей, що ведуть у парк. Вона відкриває їх. Я зрозумів. Я просуваюся вздовж стіни. Ось я стою на розі будинку. Таким чином я їх чую. Раптом, ось їхні голоси переплітаються, ніжні, у нічному розслабленні, сповнені жіночності, так само поєднаній у мені. Я їх чую. Це те, чого бажала Лол. Це вона говорить:

— Поглянь-но на оці всі дерева, ці прекрасні дерева, які ми маємо, яка м’яка погода.

— А що було найскладніше, Лоло? — запитує Татіана.

— Регулярний розклад. Для дітей, їжі, сну.

Татіана жаліється в довгому втомленому зітханні:

— У мене й досі безпросвітний безлад. Мій чоловік багатий, я не маю дітей, що ж ти хочеш… що ж ти хочеш…

Лол, тим самим рухом, як і перед цим, відводить Татіану до центру вітальні. Я повертаюся до вікна, з якого їх бачу. Я чую їх і бачу. Вона пропонує Татіані крісло таким чином, що вона повернеться спиною до саду. Вона сідає навпроти Татіани. Всі вікна тепер перед її поглядом. Якщо вона хоче подивитися, вона може це зробити. Вона цього не робить жодного разу.

— Ти хочеш змінитися, Татіано?

Татіана знизує плечима й не відповідає, принаймні, я нічого не чую.

— Ти помиляєшся. Не змінюйся, Татіано, о ні, ні.

Татіана промовляє:

— На початку мала вибір: жити так, як ми жили, коли ми були юними, у загальному розумінні життя, ти пам’ятаєш, або ж влаштуватися в дуже розміреному існуванні, як ти, ти розумієш, що я хочу сказати, вибач, але ж ти розумієш.

Лол слухає. Вона не забула про мою присутність, але вона дійсно розривається між нами двома. Вона каже:

— Я не змогла обрати моє життя. Так було краще для мене, так казали, бо що б я зробила? Але тепер я не можу уявити собі жодного іншого життя, яке я б могла мати натомість. Татіано, я дуже щаслива цього вечора.

Цього разу Татіана підводиться й обіймає Лол. Я їх добре бачу. Лол чинить дуже легкий опір Татіані, але остання, певно, приписує його цнотливості Лол. Вона не ображається через це. Лол вислизає, стає посеред кімнати. Я ховаюся за стіною. Коли я заглядаю знову, вони знов повернулися до своїх крісел.

— Послухай Жана. Іноді він грає до четвертої ранку. Він про нас зовсім забув.

— Ти завжди слухаєш?

— Майже завжди. Особливо, коли я…

Татіана чекає. Закінчення фрази не буде. Татіана знов починає:

— А на майбутнє, Лол? Ти нічого собі не уявляєш? Чогось інакшого? — Як ніжно говорила Татіана.

Лол узяла склянку черрі, вона п’є маленькими ковточками. Вона розмірковує.

— Я ще не знаю, — сказала вона нарешті. — Я думаю про завтрашній день більше, ніж про більш далекі дні. Дім такий великий, мені завжди є чим зайнятися. Цього важко уникнути. О, я кажу про господарчі клопоти, знаєш, покупки, покупки, які треба робити.

— Ти прикидаєшся дурненькою, — сказала вона.

Вона знову піднімається, обходить по колу вітальню, трохи нетерпляча. Лол не рухається. Я ховаюся. Я більше не бачу. Певно, зараз вона повернулася на своє місце. Так.

— Які покупки? — запитує грубо Татіана.

Лол піднімає голову. Збожеволіла? Мабуть, я зараз з’явлюся у вітальні, змушу замовкнути Татіану. Лол одразу ж говорить винуватим тоном:

— О, розрізнені назавжди тарілки, наприклад. Так, сподіваюся все ж таки, що їх можна знайти в магазинах у передмісті.

— Жан Бедфорд говорив про одну покупку, яку ти зробила в передмісті минулого тижня, так далеко, так пізно… яка подія! Це правда, Лоло, скажи мені?

— За такий короткий час він уже встиг розказати?

Я переходжу від одного вікна до іншого, щоб бачити або чути краще. Голос Лол уже більше не стривожений. Вона ледь обернулася до Татіани. Те, що вона скаже, її не цікавить. Здається, вона дослухається до чогось такого, чого не чує Татіана: до моєї ходи під стіною.