Зневiрений дух

— Кинь точило! — сказала дівчина.

Фет-Фрумос кинув.

І враз піднялася з землі велетенська сіра скеля, висока й прямовисна, сягнула верхівкою аж до неба і наче завмерла з переляку.

Фет-Фрумос так шалено мчав, що здавалося, ніби він не на коні скаче, а летить з піднебесся у глибочезне провалля.

— Пече мені! — скрикнула дівчина.

Вража баба пробила в скелі дірку і зміїлася крізь неї цівкою диму з розжареною вуглиною попереду.

— Кинь хустину! — сказала дівчина.

Фет-Фрумос послухався.

І раптом побачив позаду широке біле озеро, глибоке й прозоре. У ньому купався срібний місяць із променистими зорями.

І тут Фет-Фрумос почув якісь чаклунські звуки. Глянув угору, а з піднебесся тихо-тихо спускається на мідних крилах стара баба Північ — була вже на відстані двох годин від землі.

А відьма тим часом перепливала біле озеро. Коли вона припливла до середини, Фет-Фрумос кинув свою булаву в височінь і перебив Півночі крила. Та каменем упала на землю й жалібно прокаркала дванадцять разів.

Місяць сховався за хмари, а на відьму напав залізний сон і потягнув її на дно озера. І враз довга чорна трава вкрила воду — то спливла на поверхню проклята відьмина душа.

— Ми врятовані! — мовила дівчина.

— Ми врятовані! — сказав кінь із сімома серцями. — Господарю! — звернувся він до Фет-Фрумоса. — Ти збив Північ на землю на дві години раніше, і я відчуваю, що в мене під ногами пісок перевертається. Це вже кістяки небіжчиків, похованих у пустельних пісках, повстають з могил. Вони полетять на Місяць бенкетувати. О цій порі небезпечно їхати. Повітря наповнюється отруйним могильним духом. Ви можете загинути від нього. Найліпше вам зараз лягти відпочити, а я поки що злітаю до своєї матері та посмокчу вогненного білого молока — сили наберуся і знову буду красивий.

Фет-Фрумос послухався його. Скочив з сідла й розіслав на ще теплому піску свій плащ.

Але диво дивне… У дівчини стали западати очі, щелепи загострилися, смаглява шкіра посиніла, руки наче свинцем налилися і охололи, мов крига.

— Що з тобою? — спитав Фет-Фрумос.

— Нічого… Нічого… — промовила вона згасаючим голосом і зіщулилась на піску, тремтячи, мов у лихоманці.

Фет-Фрумос відпустив коня, а сам ліг на плащ і заснув.

Але йому здавалося, що він не спить. Наче повіки почервоніли і стали прозорими. Крізь них він бачив, як усе нижче й нижче спускається місяць, поволі більшає і стає схожим на підвішений до неба чарівний палац, що виблискує сріблом… Високі білі зали… тисячі рожевих вікон… А із замку стелеться до землі широка дорога, вкрита сріблястим гравієм, припорошена променистим пилом.

А в безмежному пустельному просторі повстали з пісків високі кістяки у довгих, зітканих з тоненьких срібних ниток білих плащах, таких прозорих, що крізь них було видно всі кістки. У кожного на чолі золотом сяяв терновий вінець… Посідали кістяки на коней і тихо-тихо довгою вервечкою поїхали по чарівній дорозі до Місяцевого палацу й зникли в мармурових залах. А з рожевих вікон полинула ніжна музика… музика снів.

І тоді привиділося Фет-Фрумосові, що й дівчина спроквола підводиться… Тіло її розпорошується в повітрі, зостається сам кістяк. Закутавшись у прозорий сріблястий плащ, вона сіла на коня, поїхала променистим шляхом до палацу й зникла в примарному царстві тіней, звідки її зманила колись на землю вражими чарами відьма.

Тим часом Фет-Фрумосові повіки позеленіли… почорніли, більш нічого він не побачив.

Коли прокинувся, сонце вже підбилося височенько. Дівчини біля нього справді не було. А в гарячій пустелі іржав його прекрасний кінь, захмелілий від сонячного світла, яке йому вперше довелося побачити.

Фет-Фрумос скочив у сідло і тільки-но встиг зо дві щасливі думки подумати, як опинився перед Дженаровим замком.

Цього разу Дженар полював на відстані семи днів.

Фет-Фрумос посадив Джєпарову доньку на коня поперед себе. Вона обняла його шию обома руками і сховала голову в нього на грудях. її довга біла сукня торкалася піску. Вони так швидко мчали, що здавалося, ніби пустеля і хвилі морські летять назад, а кінь стоїть на місці. І тільки ледь-ледь долинало до них нявчання усіх семи голів Дженарового кота.

Забившись у непрохідні лісові нетрі, почув Дженар іржання свого коня.

— Що сталося? — спитав він.

— Фет-Фрумос доньку твою вкрав, — відповів чарівний кінь.

— Наздоженем його? — здивовано спитав Дженар, бо добре знав, що сам убив Фет-Фрумоса.

— Ні,— сказав кінь. — Тепер не зможемо наздогнати, бо він мчить на моєму братові, який має семеро сердець, а в мене лише двоє.

Дженар так пришпорив коня в боки, що той аж здригнувся від болю й полетів, як вихор. Загледівши далеко попереду в пустелі Фет-Фрумоса, Дженар сказав коневі:

— Гукни своєму братику, нехай закине вершника за хмари і переходить служити до мене. Я годуватиму його горіховими зернятками і напуватиму солодким молоком.

Кінь проіржав своєму братові слова Дженара, а той передав їх Фет-Фрумосові.

А Фет-Фрумос йому й каже:

— Нехай твій брат свого вершника за хмари закине, а сам до мене служити йде. Я годуватиму його розжареним вугіллям, а напуватиму полум’ям.

Фет-Фрумосів кінь проіржав братові ці слова, а той і закинув Дженара за хмари. Хмари закам’яніли й перетворилися на величну сіру фортецю, а крізь два просвітки в них визирали голубі, як небо, очі й метали блискавиці. То були очі Дженара, замкненого в піднебесному царстві.

Фет-Фрумос посадив дівчину на батькового коня, і через день вони примчали до прекрасного палацу Фет-Фрумосового побратима-царя.

А там уже всі вважали Фет-Фрумоса загиблим, і як розлетілася звістка, що він повернувся живий і здоровий, день заяснів по-святковому, люди радісно загомоніли, наче весняні струмки.

А що ж сталося за цей час з Іляною?

Вона, тільки-но Фет-Фрумос поїхав, замкнулася в саду за високим залізним парканом, лягла на холодну камінну плиту, поклавши голову на крем’яну брилу, і гірко плакала, збираючи сльози, чисті, мов діаманти, у золоту мушлю, яка стояла біля неї.

У занедбаному саду пожовкло листя на деревах, на голому камінні під спекотним сонцем і холодним місяцем виросли хирляві квіти з жовтим листям і пожухлими пелюстками каламутного, як очі мерців, кольору. Це були квіти горя й смутку.

Ілянині очі осліпли від сліз, вона вже нічого не бачила, їй лише здавалося, що в блискучій мушлі, наповненій її слізьми, виникає, мов уві сні, милий образ коханого. А згодом її очі висохли, як висихають струмки, — сліз не стало. Коли б хто побачив її довге розпущене волосся, що ніби складки золотої мантії, спадало на холодні білі груди, коли б хто побачив лице її, на якому наче долотом було викарбуване горе невимовне, той міг би подумати, що в саду лежить закам’яніла морська фея.

Але як почула Іляна, що Фет-Фрумос повернувся, лице її проясніло. Слізьми з золотої мушлі покропила вона сад, і враз ожили дерева, листя на них стало смарагдово-зеленим, а зажурені квіти звеселіли, скинули пожухлі пелюстки й засяяли перлинами — від цього хрещення слізьми народилися білі конвалії.

Сліпа Фет-Фрумосова наречена тихо пішла садом, нарвала багато конвалій і виклала з них ложе біля золотої мушлі.

І в цю хвилину прийшов до неї Фет-Фрумос.

Вона кинулась йому на шию, занімівши від радості, дивилася на нього сліпими очима, ніби хотіла побачити його душу. А тоді взяла коханого за руку й підвела до мушлі, наповненої слізьми.

Ясний місяць золотою квіткою розцвів на темному вечірньому небі. Фет-Фрумос умив обличчя слізьми з мушлі, загорнувся плащем, який Іляна виткала з місячного проміння, і заснув на квітковому ложі. Іляна прилягла біля нього, і приснився їй сон, ніби матір божа зняла з неба дві голубі зірки й поклала їй на чоло.

Уранці прокинулась вона зрячою…

Наступного дня повінчався цар із Дженаровою дочкою.

А через день мали справляти Фет-Фрумосове весілля.

Роєм злетіло з неба золоте проміння й розповіло музикам, як співають ангели, а з глибини озера піднялися хвилі й розповіли, як співають німфи, коли бажають добра людям. І навчилися музики урочистих і величальних пісень.