Зневiрений дух

— Так це ти, пройдисвіте, бив у дзвони, скликав людей, щоб мене били? Ну стривай, я тобі покажу! Ось тобі! Так кажеш, я — нечиста сила?! Га?

— Так я ж…

— Стривай, я тобі покажу нечисту силу!

Бух! Бух! Бідолашний Букілат ціпеніє під ударами попа. Він скрутився б бубликом, та це надто важко, зважаючи на його дуже короткий зріст. Піп розідрав би його на шматки, якби мав що роздирати. Навіть даючи йому стусанів, піп думав, що не влучає — таким малим був наш нещасний дяк.

Ми могли б написати ще один розділ із заголовком «Як батюшка Єрмолакіє, ця шановна людина, вирішив покарати село за заподіяну йому ганьбу». Спочатку він замислив прочитати молитви, аби накликати на село гнів господній. Але досить швидко зрозумів, що господь займеться своїми справами і не буде вислуховувати батюшку. В неефективності своїх релігійних прокльонів він був переконаний. А потім, якби батюшка Єрмолакіє все ж вирішив прочитати прокльони святого Василія, чи зміг би він це зробити? Він же був неписьменний!

КАЗКИ

ФЕТ-ФРУМОС ІЗ СЛЬОЗИ

Давно це діялося, ще за тих часів, коли ще тільки з’явилися перші люди, коли бог ще ходив святими босими ногами по кам’янистих пустелях. Шив у ті далекі часи старий цар, похмурий на вдачу, насуплений, мов темна ніч. А дружина була в нього юна, весела, мов сонечко ополудні.

П’ятдесят літ воював цар зі своїм сусідом. Той уже давно помер і залишив у спадок своїм синам та внукам люту ненависть і криваву ворожнечу. Спливло півсотні літ самотнього життя, яке виснажило і тіло, й душу царя битвами та стражданнями, ослаб він, наче старий лев. Ніколи не всміхнувся ні до кого, не звеселив свого серця ніжною дитячою пісенькою, не помилувався закоханою усмішкою своєї молодої дружини, не зазнав насолоди від старовинних оповідок і дотепних жартів сивовусих воїнів. І ось відчув він, що снаги вже не стає, що не за горами й смертна година, а ненависть свою заповісти нікому. Сумним уставав він із розкішного подружнього ложа, золотого, але неблагословенного — безплідного ложа. З тяжким серцем ішов цар на битву, а юна цариця гірко, по-вдовиному, оплакувала безпросвітну самотину. її хвилясте волосся барви щирого золота спадало на округлі білі груди, а з великих блакитних очей по ніжних, мов пелюстки лілеї, щоках одна за одною котилися перлинки сліз. Великі сині кола залягали в неї попід очима, а на білому, ніби живий мармур, обличчі проступали голубі прожилки.

Якось уранці, щойно прокинувшись, вона скочила з питного ложа та й упала навколішки на камінну плиту біля глибокої ніші в стіні, де мерехтіло світло лампадки перед іконою заступниці всіх стражденних, одягненої в срібне облачення.

Уклінна молитва бідолашної цариці зворушила холодну ікону, і з чорного ока божої матері скотилася сльоза. Цариця випросталася на весь свій величний зріст, торкнула пересохлими вустами холодну сльозу й проковтнула її. З тієї хвилини вона завагітніла.

Минув місяць, минуло два, минуло й дев’ять, і народився в цариці синок. Личко мав білісіньке, мов на молоці піна, а волосся золотаве, як місячне проміння.

Усміхнувся цар, засміялося сонце й зупинилося на небі, так що три доби не було ночі — стояв гожий і веселий день. Рікою текло вино з найкращих барил і радісні вигуки долітали аж до неба.

Дала мати ім’я синові: Фет-Фрумос із сльози.

Виріс він стрункий та високий, мов лісова смерека. По стільки за місяць виростав, як інші за рік.

Коли став дорослим, загадав ковалям викувати залізну булаву. Підкинув її вгору так високо, що вона вдарилась об небозвід і розколола його. А як униз падала, підхопив на мізинець — булава й розчахнулася навпіл. Фет-Фрумос наказав викувати другу, ще більшу та міцнішу, і закинув її аж до Місяцевого палацу. Падаючи з-за хмар, вона об його мізинець не розчахнулася.

Попрощався тоді Фет-Фрумос із батьком-матір’ю та й вирушив один-одинцем на битву з усім військом заклятого батькового ворога. Одягся за пастуха — в шовкову сорочку, материними слізьми скроплену, в кресаню, квітами, стрічками й коштовними намистинками з тих разків, що царівни носять, оздоблену. Підперезався зеленим поясом і засунув за нього дві флояри — одну для дойн, а другу для хор. Не забув, ясна річ, і булаву свою прихопити.

Пішов з дому рано на світанні, кроком богатирським по землі неосяжній ступаючи.

Вигравав-наспівував дорогою хори та дойни і все підкидав угору булаву, високо-високо, аж за хмари, так що на землю вона падала далеко попереду — цілий день ішов до неї. Гори й долини зачудовано слухали його пісні, хвилі на річках здіймалися якнайвище, аби й собі почути, підземні джерела нуртували й проривалися з глибини на поверхню, щоб кожна крапелинка почула його пісні й могла потім заспівати кожній квіточці, кожній травинці, коли дзюрчатиме струмок зеленими луками.

Бігли потоки слідом за Фет-Фрумосом аж до підніжжя замріяних скель — пісню кохання в нього переймали. Орли сизокрилі на гірських вершинах училися в нього виливати біль і смуток.

Повсюди, де йшов співучий витязь, усе завмирало в подиві. Солодка туга проступала в чорних дівочих очах, пойнятих сльозами надії, а серця молодих пастухів, які стояли, обіпершись одною рукою об скелі, а другою об замашні гирлиги, щеміли-тужили по життю вільному, звитяжному.

А Фет-Фрумос усе йшов та йшов, обганяючи піснями свою зажуру, і не зводив очей з булави, що виблискувала у високості, мов сталевий орел, сяяла поміж хмарами, мов чарівна зірка.

Коли настав вечір третього дня, Фет-Фрумосова булава влучила в мідні ворота. Довго вони гули, глухо й протяжно, та й розлетілися на друзки. І побачив за ними Фет-Фрумос велике озеро, таке чисте, як небо ясне, і таке прозоре, що видно було золотий пісок на його дні. Вечірня зіронька в те озеро дивилася, мов у свічадо, милуючись своєю вродою.

Посеред озера на смарагдовому острові між розкішними кронами віковічних дерев гордо височів невимовної краси палац. У його блискучих стінах із білого, як молоко, мармуру, відбивалися, ніби в срібному дзеркалі, і густа діброва, й озеро, і квітучі галявинки довколо нього.

Біля берега на легеньких хвилях гойдався позолочений човен. У чистому вечірньому повітрі бриніли звуки веселої музики — то співали в палаці. Фет-Фрумос сів у човен і поплив туди. Причалив біля мармурових сходів, піднявся ними вгору. У нішах уздовж сходів стояли поставники. з сотнями світильників, а в кожному світильнику сяяла | вогненна зоря. Зайшов Фет-Фрумос до просторої зали. Стеля її опиралася на високі зі щирого золота арки й колони. Посеред зали він побачив розкішний стіл, застелений білосніжними скатертинами, а на ньому — напрочуд гарні тарелі, зроблені з великих перлин. За столом сиділи на оздоблених червоним оксамитом стільцях бояри, усі в позолоченому вбранні, усі прекрасні, мов дні юності, і веселі, мов хора. А серед них був один найгарніший, із золотим, діамантами всипаним обручем на голові, в сяйному одязі — вродливий та гожий, ніби ясний місяць літньої ночі. Але Фет-Фрумос був іще кращий.

— Ласкаво просимо, Фет-Фрумосе! — привітав його цар. — Багато я про тебе чув, а бачити не бачив.

— Радий, що застав тебе живого й здорового, царю!

Та боюся, що не таким залишу, бо прийшов я кликати тебе на тяжку битву. Довго ти кривдив мого батька.

— Не кривдив я твого батька ніколи, ми з ним воювали по правді. А з тобою битися не стану. Загадаю ліпше музикам, аби сказали підчашим, нехай піднесуть нам по келиху вина. І побратаємось ми з тобою за звичаєм християнським на віки вічні.

Обнялися вони й поцілувалися під радісні вигуки бояр та й почали раду радити.

От і питає цар у Фет-Фрумоса:

— Ти кого найдужче в світі боїшся?

— А нікого я не боюся, окрім бога. А ти?

— І я нікого в світі не боюся, крім бога та відьми лісової. Ця старезна люта баба спустошує моє царство. Гасає повсюди, смерчі здіймає. Де нога її ступить, там земля висихає, де вона пролетить, там зорі на небі гаснуть, а міста розсипаються в порох. Виходив я битися з нею, та ніяк не міг подолати. Довелося, скріпивши серце, піти на мирову, інакше нічого б від царства мого не лишилося. Тепер на погубу свою мушу данину їй платити: забирає кожне десяте дитя з тих, що в моєму царстві народжуються. Ось і сьогодні прилетить за немовлятком.