Зневiрений дух

— Що, царю?

— Бачиш отого лебедя, закоханого в хвилю? І мені слід було б любити життя отак, бо я ж іще молодий. Та я вже не раз хотів накласти на себе руки. Кохаю дівчину-красу з замріяними очима, солодку, як сон. Вона дочка Дженара — жорстокого відлюдника, який тільки те й знає, що в предковічних лісах полювати. Скільки в нього люті, стільки в неї ніжності. Не раз і не двічі пробував я викрасти її, але марно. Спробуй іще ти!

Не хотілося Фет-Фрумосові розлучатися з своєю нареченою, він і з місця не зрушив би, але для витязя нема в світі нічого святішого від побратимства. Так велить християнський звичай.

— Найновіший царю, тобі пощастило в тому, що за звичаєм християнським побратався з Фет-Фрумосом. Гаразд, піду викрадати Дженарову доньку!

Узяв собі Фет-Фрумос баского коня з буйним серцем і став збиратись у дорогу. А наречена його — Іляною її звали — прошепотіла йому на вухо, ніжно цілуючи:

— Не забувай, Фет-Фрумосе, що поки тебе не буде, я не перестану плакати.

З жалем глянув Фет-Фрумос на свою кохану, обійняв її, приголубив, а тоді скочив на коня та й помчав у світ далекий.

Довго він їхав, довго пробивався крізь лісові хащі й високі гори з засніженими вершинами. Вночі, як зійшов поміж старезними бескидами місяць, блідий, мов обличчя юного мерця, Фет-Фрумос бачив то страхітливе чорне хмаровиння, що чіплялося за верхівки гір, розриваючись на шмаття, то похмурі руїни давніх фортець — стіни з пробоїнами та купи потрощеного каміння.

А на світанку опинився Фет-Фрумос над морем, зеленим і безкраїм, по якому плавно перекочувались іскристі хвилі. Скільки око сягне — зелені хвилі та синє небо. В кінці гірського кряжу, над самісіньким морем нависла могутня гранітна скеля, наче заглядала в морську глибінь, а на тій скелі притулився, мов пташине гніздечко, пречудовий білостінний замок, що виблискував сріблом проти сонця.

В ажурних арках сяяло багато вікон, одне з них було відчинене, і в тому вікні Фет-Фрумос угледів між квітами чорняву дівочу голівку. Очі в тієї дівчини були замріяні, мов літня ніч. Він умить здогадався, що то Дженарова донька.

— Ласкаво прошу, Фет-Фрумосе! — зраділа дівчина. — Притьмом вискочила з вікна й відчинила йому браму величного замку, в якому жила самотою, наче дух у пустелі.— Снилось мені цієї ночі, ніби я із зорею розмовляла, і сказала вона мені, що послав тебе сюди той цар, який мене кохає, і що ти сьогодні будеш тут.

У великій залі сидів на сторожі в теплому попелі семиголовий кіт. Коли нявкала одна голова, чути було за день шляху, а коли всі голови нявкали — за сім днів шляху було чути.

Того дня Дженар полював не дуже далеко, тільки за один день шляху.

Фет-Фрумос узяв дівчину на руки, посадив на свого коня, і полетіли вони понад берегом морським, наче дві ледь помітні хмаринки.

А в Дженара, високого й дужого чоловіка, теж був кінь неабиякий — чарівний, з двома серцями. Тільки-но в замку нявкнула одна котяча голова, Дженарів кінь заіржав бронзовим голосом:

— Чого тобі? — спитав Дженар. — Життя набридло чи що?

— Ні, життя мені не набридло, а в тебе дома лихо скоїлося. Фет-Фрумос украв твою дочку.

— А дуже нам поспішати треба, щоб наздогнати їх?

— Та не дуже, можна й не поспішати. Ми їх легко наздоженем.

Скочив Дженар у сідло та й помчав, ніби привид жахливий, услід за втікачами. Швидко й догнав їх. Битися з Фет-Фрумосом він не став, бо християнином був, і силу велику не від сатани мав, а від бога.

— Фет-Фрумосе, — сказав Дженар, — ти такий красень, що мені жаль тебе вбивати. Цього разу нічого тобі не зроблю, відпущу з миром. Але падалі… дивись мені!

Забрав свою доньку і щез, мов вітер, наче його й не було.

Та Фет-Фрумос не такий собі невдаха, а витязь! Він добре знав дорогу назад. Повернувся до замку й знову застав дівчину саму. Хоч була вона смутна й заплакана, але ще погарнішала. Дженар своїм звичаєм подався на полювання. Заїхав далеченько, за два дні шляху. Тепер Фет-Фрумос узяв іншого коня — із Дженарової конюшні — і втік з дівчиною вночі.

Летіли вони, мов місячні промені по хвилях морських, мчали крізь ніч непроглядну, мов два любі сни, та почули на бігу, як кіт у замку занявчав — довго і протяжно, двома головами. І враз утікачі мовби заціпеніли — з місця не могли зрушити. Як ото уві сні буває: хочеш побігти, а не можеш. І тоді зненацька заволокло їх густою пилюгою — то Дженар коня свого перед ними зупинив.

Люттю палало Дженарове лице, грізно насупились брови. Не сказав він і слова Фет-Фрумосові, а схопив його та й закинув у чорні хмари, пронизані блискавицями. Дочку свою забрав і зник безслідно.

Від Фет-Фрумоса тільки жменька попелу зосталася — спалили його блискавки грозові. Посипався той попілець у гарячу пустелю, а там, де він упав, забило джерело, і потекла між діамантовим піском кришталево-чиста вода. На берегах струмочка виросли високі дерева, зелені й густі, оповивши його прохолодною тінню й духмяними пахощами. Той, хто міг би дзюрчання струмочка зрозуміти, довідався б, що він співас безкінечну сумовиту дойну, оплакуючи золотокосу Іляну, Фет-Фрумосову наречену. Тільки хто ж у тій пустелі голос струмочка зрозуміє, коли там і слухати його нікому — нога людська не ступала!

У ті далекі часи ще ходив по землі Бог. От якось простувало пустелею двоє чоловіків. Обличчя і вбрання одного з них сяяло, мов сонце ясне, а другий здавався лише його тінню. То йшов Бог зі святим Петром. Ноги їхні, попечені на пустельному гарячому піску, ступили в благодатну прохолоду чистого, як сльоза, струмка. Бог напився води, омив свій лик святий і свої чудодійні руки. Потім посідали вони в затінку дерев. Бог у думках до Отця небесного полинув, а святий Петро слухав печальну струмкову дойну. І коли вони, відпочивши, зібралися рушати далі, святий Петро сказав Богові:

— Зроби, Господи, так, щоб оцей струмок став тим, ким він був.

— Амінь! — промовив Бог, здіймаючи вгору святу свою руку, і вони, не оглядаючись назад, пішли до моря.

І враз де й поділися дерева, в одну мить зник струмок, а Фет-Фрумос наче від довгого сну прокинувся: встав, роззирнувся довкола. І побачив удалині осяйну постать Бога. Бог ішов по хвилях морських, мов по тверді земній, а святий Петро ступав услід за ним. Святий Петро оглянувся і кивнув головою Фет-Фрумосові.

Фет-Фрумос проводжав їх поглядом, аж доки постать святого Петра розтанула в далечі морській і виднівся тільки променистий серпанок над головою Бога. Коли б сонце не стояло в зеніті, то можна було б повірити, що то воно купається в морі.

І тут Фет-Фрумос пригадав свою обіцянку викрасти для побратима Дженарову доньку. А вже як витязь пообіцяє, то мусить дотримати слова, не відступиться, хай там що.

І знову Фет-Фрумос вирушив у дорогу. Увечері вже й до замку добрався, який у сутінках здавався величезною тінню.

Коли Фет-Фрумос зайшов, дівчина гірко плакала, а як побачила його, невимовно зраділа. Личко її звеселилося, мов хвиля під сонячним промінням. Фет-Фрумос розповів їй, як він ожив. А дівчина йому й каже:

— Украсти мене ти не зможеш, поки не матимеш такого коня, як у мого батька, — з двома серцями. Я сьогодні вивідаю, де він його взяв, аби й ти зміг собі роздобути. А поки що перетворю тебе на квітку, щоб мій батько нас удвох не застав.

Фет-Фрумос сів на стілець, а дівчина прошепотіла над ним чарівні слова, поцілувала його в чоло, і став він чудовою квіткою — барви спілої вишні. Дівчина заховала ту квітку серед інших квітів на підвіконні й веселенько заспівала, аж по всьому замку луна покотилася.

Тут і Дженар додому повернувся.

— Тішишся, доню моя? — спитав він. — А чому б це?

— А тому, що немає вже на світі Фет-Фрумоса, і ніхто мене тепер не викрадатиме! — відказала вона, сміючись.

Посідали вони вечеряти.

— Тату, а де ти взяв отого коня, на якому полювати їздиш? — спитала дівчина.

— А тобі навіщо про це знати? — насупив брови Дженар.

— Ти ж добре розумієш, що я просто так питаю, цікаво мені,— відповіла вона. — Уже ж Фет-Фрумоса немає, мене ніхто не вкраде.