Зневiрений дух

— О, ти знаєш, що я ні в чому тобі не відмовлю!

І Дженар їй розповів, що дуже далеко на березі моря живе одна баба, у якої є сім кобилиць. Вона наймає людей стерегти табун один рік (а рік у неї лише три дні). Тому, хто стереже добре, баба дозволяє взяти одного лошака, а хто їй не догодить, того вбиває і голову саджає на палю. Але навіть тих, до кого присікатися ні за що, вона обдурює: витягує з усіх лошаків серця і віддає одному, отож людині майже завжди припадає кінь без серця, гірший від будь-якої пропащої шкапини. Ти задоволена, дочко моя?

— Задоволена, — сказала вона, усміхаючись.

В ту ж хвилину Дженар накинув їй на лице червону хустку, легеньку й пахучу. Дівчина довго дивилась у вічі батькові, наче зі сну пробуджувалась і нічого не могла пригадати. Вона забула геть усе, що почула від нього. Одначе квітка на підвіконні дослухалася до їхньої розмови й підглядала крізь листя, мов червона зірка крізь кучері хмарин.

Наступного дня рано-вранці Дженар знову подався на полювання.

Дівчина поцілувала червону квітку, проказавши чарівні слова, і Фет-Фрумос, живий і здоровий, став перед нею.

— Ну, про що ти довідалась? — запитав він.

— Я нічого не пригадую, — сумовито мовила дівчина, притуляючи долоню до чола. — Усе чисто забула.

— Зате я знаю! Я все чув. Зоставайся здорова, незаба' ром побачимось!

Скочив на коня й помчав.

Спека була нестерпна, усе живе шукало хоч якого затінку. Неподалік від лісу Фет-Фрумос побачив, що на гарячому піску корчиться в смертних муках комар.

— Фет-Фрумосе, — пропищав він, — візьми мене з собою й відвези до лісу, колись і я тобі в пригоді стану. Я комариний цар.

Фет-Фрумос узяв його й відвіз до лісу, а сам далі тим лісом поїхав.

Вибрався з лісу й опинився на пустельному морському березі. Коли бачить, а в розжареному сонцем піску лежить обпечений рак, ледь живий, нездужае й поворухнутися…

— Фет-Фрумосе, — мовив бідолашний рак, — укинь мене в море. Колись і я тобі в пригоді стану. Я цар морських раків.

Фет-Фрумос укинув його в море, а сам далі поїхав.

Надвечір під’їхав він до гидкої халупи, вкритої кінськими кізяками. Навколо неї не було тину, тільки високі загострені палі стирчали. На шістьох із них настромлені людські голови, а сьома без голови, на вітрі хитається й скиглить: «Голову! Голову! Голову!»

На призьбі лежала стара зморщена баба на драному кожусі, поклавши свою сиву, як попіл, голову на коліна вродливої юної рабині, яка ськала їй у волоссі.

— Доброго вам здоров’я! — привітався Фет-Фрумос.

— Здоров будь, хлопче! — відказала баба, підводячись. — Чого прийшов? Що тут шукаєш? Може, кобилиць моїх постерегти хочеш?

— Еге ж.

— Мої кобилиці тільки вночі пасуться… Оце зараз уже й можеш гнати їх… Ану, дівко, нагодуй його тією стравою, що я приготувала, та й відправляй на пасовисько!

За халупою було чимале підземелля. Фет-Фрумос увійшов туди і побачив сім угодованих чорних кобилиць, лискучих, красивих, мов сім ночей. Вони зроду-віку сонця не бачили. Кобилиці іржали, били землю копитами.

Фет-Фрумос, цілий день не ївши, так зголоднів, що притьмом бабину вечерю проковтнув. А тоді сів на одну з чорних кобилиць і погнав табун у нічну прохолодну пітьму. Та й не зчувся, як зморив його тяжкий сон, свинцем усе тіло наливши. В голові запаморочилось, очі склепилися, і впав він на траву, наче мертвий. Прокинувся аж на світанні, а кобилиць і сліду не стало. Він уже уявив, як голова його на палі стирчить, коли бачить, а з лісу біжать усі бабині кобилиці: їх женуть незліченні рої комарів. І почув Фет-Фрумос тонісінький голосок:

— Ти зробив мені добро, от і я добром віддячив тобі!

Як угледіла баба, що всі кобилиці додому повертаються, збеленіла від люті, все догори дном поперекидала і стала бити невинну дівчину.

— Що з вами, матінко? — спитав Фет-Фрумос.

— Нічого, — сказала вона. — Це на мене таке найшло. А ти мені догодив, я на тебе не гніваюсь… вельми тобою вдоволена.

Тоді кинулася в підземелля та й завдала кобилицям доброї хлости. Шмагала їх і приказувала:

— Ховайтеся краще, побий вас мати божа! Щоб він не знайшов вас, бодай його хрест побив! Бодай його смерть із’їла!

Увечері Фет-Фрумос знову погнав кобилиць на пасовисько та й знову заснув непробудним сном. Прокинувся вже як сонце зійшло… Роззирнувся навколо, а табун мов крізь землю провалився. Хотів уже втікати світ за очі, коли бачить, а кобилиці з дна морського вилазять — їх сила-силенна раків клешнями підганяє.

— Ти зробив мені добро, от і я добром тобі віддячив! — почув Фет-Фрумос чийсь голос.

То був рачиний цар.

Погнав Фет-Фрумос кобилиць до баби, і все повторилося достеменно так, як учора.

А вдень бабина рабиня підійшла до нього, взяла його руку й прошепотіла:

— Я знаю, що ти Фет-Фрумос. Не їж тієї страви, яку баба тобі готує, бо вона туди сонне зілля кладе. Я сама тебе нагодую.

Дівчина потайки приготувала йому їсти, і ввечері, коли він мав виганяти табун на пасовисько, то почувався бадьоро, як ніколи.

Опівночі Фет-Фрумос повернувся додому, замкнув кобилиць у підземеллі, а сам увійшов до халупи. У печі ще жеврів жар. Баба розпласталась на лавці — лежить, як мертва. Фет-Фрумос подумав, що вона й справді дуба дала, і став її торсати. А вона лежить, мов колода, і не ворушиться. Він тоді розбудив дівчину, що спала на печі.

— Дивись, — каже їй, — он баба померла.

— Еге ж, помре вона! — зітхнула дівчина. — То здається, що мертва, бо зараз пора така — північ… Смертельний сон її тіло скував, а душа відьомська хтозна-де літає та чари злі снує. До перших півнів смоктатиме кров у вмираючих та спустошуватиме душі безталанних. Завтра, Фет-Фрумосе, виповнюється рік твоєї служби. Візьми й мене з собою, я тобі у великій пригоді стану. Від багатьох бід, які баба для тебе приготувала, позбавлю.

Дівчина витягла з пічурки точило, щітку й хустину.

Наступного ранку скінчилася Фет-Фрумосова служба. Мусила баба віддати йому одного коня, якого він сам собі вибере, і відпустити з богом. Поки він снідав, відьма пішла до своєї підземної конюшні, повиймала в усіх семи кобилиць серця і вклала їх хирлявому трирічному лошачкові — шкіра та кістки. Коли Фет-Фрумос устав із-за столу, баба покликала його в підземелля вибирати коня. На чорних кобилицях, яких Фет-Фрумос тричі ганяв на пасовисько, а баба щойно повиймала в них серця, виблискувала шкіра. А шолудивий триліток лежав у кутку на купі кізяків.

— Оцього я вибираю, — показав на нього Фет-Фрумос.

— Та як же, прости мене господи! Хіба ж ти в мене задарма служив? — вигукнула хитра баба. — Вибирай найкращу кобилицю, мені не жаль для тебе!

— Ні, я хочу цього взяти, — стояв на своєму Фет-Фрумос.

Баба заскреготіла зубами, а потім стиснула щелепи, щоб не бризнула отрута з її чорного серця.

— Ну, бери, — згодилась нарешті.

Фет-Фрумос скочив на коня, закинув собі на плече булаву й полетів, як думка, як пустельний вихор — тільки хмари піску клубочилися за ним.

У лісі його чекала бабина рабиня. Він підхопив її, посадив собі за спину й знову помчав.

Ніч укутала землю чорною прохолодою.

— Ой, пече мені в спину! — сказала дівчина.

Фет-Фрумос оглянувся. Бачить, а їх наздоганяє величезний зеленуватий смерч, з двома нерухомими червоними очима, а з них б’є гарячим вогнем проміння, пронизуючи тіло дівчини.

— Кинь щітку! — вигукнула вона.

Фет-Фрумос послухав її. І вмить за ними виріс дрімучий темний ліс, у якому шелестіло листя на крислатих деревах і завивали голодні вовки.

— Вперед! — крикнув Фет-Фрумос коневі, і кінь полетів у нічній пітьмі, мов демон, що тікає від прокляття. Блідий місяць виглядав із-за сірих хмар, наче ясний лик, що з’являється в тривожних снах.

Фет-Фрумос невпинно летів і летів…

— Ой, пече мені в спину! — глухо застогнала дівчина, мовби вже довго терпіла мовчки, а тепер не стало сили терпіти.

Оглянувся Фет-Фрумос і побачив величезну сіру сову зі сліпучо червоними очима, ніби двома блискавицями, прикутими до хмари.